Головна

Князь Оскольд і християнізаційні впливи на Русі в ІХ ст.

Шумило С.В.
Загальноприйнято вважати, що християнство на Русі веде свій початок від 988 року. Проте тоді християнство було остаточно утверджено на офіційному рівні як державну релігію. Саме ж поширення християнства на Русі, як про це свідчать вітчизняні та іноземні літописні джерела, почалося значно раніше, ще в 860-ті роки і тривало ціле століття.

Тож як відбувався процес християнізації Русі в ІХ-Х століттях?

ІІ. Християнізаційні впливи на Русі в ІХ ст. та заснування Руської митрополії за часів князя Оскольда.

З візантійських джерел ми знаємо, що в ІХ ст. хрещення прийняли ті руси, які здійснили похід на Царгород. А «Повість времінних літ» та інші вітчизняні літописи керівництво цим походом однозначно відносять до київського князя Оскольда. Найбільш детально ці події описані в Никонівському літописному зводі.

Серед візантійських джерел про Хрещення Русі в ІХ ст. найбільш детальним є описання, укладене Костянтином Багрянородним. Із цього повідомлення випливає, що хрещення русичів тоді носило характер суто добровільного волевиявлення громадян, без загальнообов’язкового силування до зміни віри. Більше того, як повідомляє К. Багрянородний, руський князь рішення про прийняття християнської віри обирав не одноосібно, але радячись з боярами, дружиною і народом, скликавши спеціально для цього Віче.

Подібні свідоцтва про перше Хрещення на Русі в ІХ ст. зустрічаються і у інших візантійських авторів, зокрема, у Кедріна, Скілиці, Зонари, Лева Граматика, Михаїла Гліки та інших. Крім того, подібні свідоцтва про похід русів на Царгород і прийняття християнства зустрічаємо ми також в низці вітчизняних джерел. Навіть такі пізні з них, як Густинський літопис, Мазуринський літописець, Хронограф західноруської редакції та інші зберегли пам’ять про цю подію. Зустрічаються згадки про це також у Степенній книзі та інших джерелах. А Київський Синопсис навіть вказує точний рік прийняття на Русі християнства: «хрестилася Русь року від Різдва Христового 863, в царство царя грецького Михаїла, патріархом [же] Константинопольським був Фотій».20 Навіть Церковний Статут св. Князя Володимира відображає факт прийняття християнства на Русі за св. Патріарха Фотія. А Іоакимівський літопис взагалі Оскольда називає «блаженним», що дало В.М. Татищеву підстави стверджувати факт пошанування в минулому князя Оскольда як першого руського мученика за християнську віру.

Кажучи про князя Оскольда, варто звернути увагу, що згідно з польськими середньовічними хроніками Я. Длугоша, М. Стрийковського та М. Міховського, а також Київським Синопсисом та іншими джерелами, Оскольд був не прийшлим варягом, а автохтонним полянським князем з місцевої династії князя Кия. Якщо це так, то цим цілком пояснюється і те непорозуміння, що похід на Царгород Оскольд здійснив за два роки до появи Рюрика у Ладозі.

Що стосується прийняття Оскольдом християнства, то одним з додаткових підтверджень цього може слугувати і той факт, що після його вбивства язичником Олегом він не був підданий спаленню за язичницькою традицією, але похований («несоша на гору і погребоша»), як і личить за християнською традицією, а на місці його поховання був зведений храм на честь св. Миколая.

Київська традиція церковно-народних переказів про Оскольдову могилу і найдавнішу Микільську церкву на ній зберегла стійку пам’ять про похованого тут князя Оскольда як про християнина. Одним iз проявів такої традиції і було спорудження на його могилі православної церкви.

Повертаючись до питання початкового поширення християнства на Русі, варто звернути увагу, що візантійські джерела повідомляють не лише про хрещення русичів та їхнього князя у ІХ ст., але й засвідчують про призначення на Русь у цей час окремого архієрея з Візантії. Зокрема, про це повідомляють як патріарх Фотій (858-867 та 878-886), так і імператор Костянтин Багрянородний (911-959). При цьому патр. Фотій пише, що хрещення Русі відбулося за його святительства, і, відповідно, - за часів імператора Михаїла ІІІ, а Костянтин Багрянородний приписує заслуги хрещення русів своєму дідові та співправителеві Михаїла – Василію І Македоняну та наступнику (і водночас противнику) св. Фотія – патріарху Ігнатію. У зв’язку із цим ще М. Карамзін припускав, що на Русь могли двічі посилати церковних ієрархів – за часів Фотія і за часів Ігнатія. Таке припущення є найбільш правдоподібним, оскільки після усунення св. Фотія з патріаршого престолу в 867 р. він був засланий до в’язниці, а чимало поставлених ним єпископів позбавлені церковних кафедр. Заміна церковної ієрархії відбулася не лише у Візантії, але й в інших країнах візантійської співдружності, зокрема, й у новонаверненій Болгарії, про що відомо з листа папи Адріана ІІ до патріарха Ігнатія від 871 р. Цілком імовірно, що за існуючої політичної ситуації у Візантії нового архієрея, що замінив Фотієвого ставленика, було послано патр. Ігнатієм і на Русь. Таким чином, як слушно зауважує акад. П. Толочко, розбіжності між двома джерелами, наклавшись одне на одне, «стосуються не суті явища, а лише його приурочення».

З грецьких джерел відомо, що на Русі в IX ст. була заснована єпархія (митрополія).** Вітчизняні ж джерела (Статут св. Владимира, як і пізніші - Густинський літопис, Київський Синопсис, Степенна книга, «Палінодія» Захарії Копистенського та ін.) дають підстави вважати, що після хрещення русів першим Митрополитом Київським патріарх Фотій призначив св. митрополита Михаїла. Хоча в одному з пізніх грецьких рукописів, виявленому єпископом Порфірієм (Успенським) на Афоні, першим руським архієреєм названо невідомого з інших джерел єпископа Олексія. Інші джерела називають також ім’я митрополита Леона, хоча Никонівський літопис уточнює, що його було послано на Русь вже після смерті митр. Михаїла від «блаженного патріарха Фотія Константиноградського».

Оскільки, як ми могли переконатися вище, на Русь в IX ст. принаймні двічі посилали архієреїв, то немає нічого дивовижного в тому, що різні джерела називають різні імена перших руських ієрархів. Як би то не було, але саме з того часу Руська єпархія, задовго до офіційного Владимирова Хрещення Русі, займала за різними джерелами 60 або 61 місце в реєстрі православних кафедр Константинопольського патріархату.

Як підсумовує з цього приводу у своїй праці «Нариси з історії Руської Церкви» видатний церковний історик, останній обер-прокурор Святішого Синоду РПЦ та професор Свято-Сергіївського богословського інституту в Парижі Антон Карташев: «Неточно внесений до тексту Київського Літописного зводу 862-й рік, як рік начебто заснування руської держави, швидше виправдовується пам’яттю духовенства і первших руських християн про те, що у цьому році почала свою історію перша Руська єпископія, а не династія і не держава». Таку ж думку обстоював і інший видатний вчений, «батько вітчизняного слов’янознавства» академік В.Ламанський.

Зараз дуже складно уявити, що собою являло давньоруське християнство часів князя Оскольда. Б.О. Рибаков у своїх працях з давньоруського язичництва звертає увагу на наявність на початковій стадії процесу пристосування християнства до стародавніх слов’янських традицій.34 Яскравим зразком цього може слугувати наявність зображень семарглів, грифонів та інших давньоруських міфологічних персонажів у церковній архітектурі Київської Русі. Це також можна простежити на обряді поховання померлих. Як відомо, у слов’ян-язичників здавна померлих спалювали, однак у Подніпров’ї кінця ІХ ст., особливо у верхніх соціальних шарах, з’являються поховання з трупопокладанням. Протягом Х ст. таких поховань на Русі стає все більше, допоки вони цілком не замінюють поховання з трупоспаленням.

Подібна корінна і, здавалося б, несподівана ломка одвічних поховальних традицій в ІХ-Х ст. може пояснюватись тим, що давньоруська аристократична верства на чолі з князем Оскольдом почала віддавати перевагу саме християнським традиціям і обрядам, під впливом яких поховальні обряди почали замінюватись і в усьому давньоруському суспільстві. Навіть якщо самого навернення до християнства, як масового явища, в народі іще не відбулось. Звичайно, зміна традицій і обрядів відбувалась не одномиттєво. Це був поступовий і довготривалий процес. Тому з переходом від язичницької традиції трупоспалення (кремації) до християнської традиції трупопокладання (інгумації), язичницькі ритуали ще довгий час продовжували суміщатись з новими обрядами навіть в межах одного поховання. З цієї причини в могильниках, облаштованих за обрядом інгумації, присутньо чимало язичницьких елементів.

Все це засвідчує складність і поступовість культурно-духовних трансформацій в давньоруському суспільстві, які, розпочавшись в ІХ ст., набували завершальної фази вже за часів князя Володимира Великого наприкінці Х ст. Проте саме таким шляхом в процесі переходу від язичницького до християнського світогляду пройшли і всі інші європейські народи. Підтвердженням цього слугують археологічні матеріали з поховань в багатьох європейських країнах. Так, скажімо, в Моравії, де в ІХ ст. існувала вже досить розвинута церковна організація, навіть в християнських похованнях, розташованих у середині храму, винайдені язичницькі елементи – зброя, посуд тощо.

Звісно, навряд чи можна говорити про масову християнізацію на Русі за часів князя Оскольда, як це відбулося століттям пізніше за князя Володимира. Візантійські джерела дають підстави вважати, що християнство в ІХ ст. прийняли лише князь та частина руської еліти – деякі з бояр та дружинників. А Паннонські житія додають, що тоді християнство прийняли близько 200 сімей. Основна ж маса населення Київської Русі в ІХ ст. лишалась іще язичницькою. Більше того, оскільки християнство приймали, як правило, дружинники, які постійно брали участь у військових операціях, то з загибеллю на полях брані багатьох з них поменшувалось і число послідовників християнства на Русі.

Цим, до певної міри, пояснюється той факт, що у другій половині ІХ ст. ще досить рідко зустрічаються поховання за обрядом інгумації, тоді як у першій половині Х ст. вони набувають вже значно більшого поширення. Як вже було сказано, християнство після 860 р. приймали переважно дружинники, тобто молоді чоловіки, віком близько 20-30 років. Зрозуміло, що їх не ховали одразу після прийняття хрещення. Час їх старіння припадає якраз на початок Х ст. І саме в цей час на території Середнього Подніпров’я все більше з’являється поховань за християнською традицією. Тож незначна кількість таких поховань в ІХ ст. зовсім не означає, що хрещення русів у 860-ті роки не вплинуло на новонавернених та їхні сім’ї. Навпаки, могильники першої половини Х ст. підтверджують вплив Оскольдового хрещення на поступові зміни в традиціях і побуті певної частини давньоруського суспільства, що найкраще можна простежити на змінах в поховальних обрядах за матеріалами археологічних досліджень.

На жаль, археологічні матеріали поховальних пам’яток досі не використані дослідниками належним чином. Більше того, оскільки за усталеним стереотипом прийнято було вважати, що християнство на Русі почало поширюватись лише з кінця Х ст., то і перші давньоруські християнські поховання автоматично прийнято було датувати не раніше цього часу. Проте значна частина таких поховань може мати більш давнє походження, якщо і не кінця ІХ ст., то принаймні першої половини Х ст.

З іншого боку, варто також враховувати, що родичі померлих християн, лишаючись відданими предківській вірі, навряд чи ховали небіжчиків за неприйнятними для них новими обрядами. Швидше за все, в таких випадках померлих християн з волі родичів-язичників піддавали традиційному ритуальному спаленню. Нові християнські обряди і традиції виборювали право на існування в дуже непростій атмосфері, подекуди навіть нетерпимій та ворожій. Процес цей був повільним і поступовим. До того ж християнство за часів Оскольда мало можливість вільно розвиватись досить незначний час – всього близько 20-тироків. Для кардинальних світоглядних змін в суспільстві цього замало. За цей період не могли ще масово утвердитись ані новий світогляд, ані нові поховальні традиції. Після Олегового перевороту в 882 р. та винищення Оскольдових прибічників цей процес на тривалий час призупинився. Навряд чи Олег дозволив би ховати вбитих ним Оскольдових прибічників за ненависним йому християнським обрядом. Більше того, за його наказом могли бути знищені і невеличкі християнські кладовища, що, як правило, облаштовувались навколо церков. Саме так нерідко вчиняла радянська влада в ХХ ст. з прицерковними кладовищами, зокрема й на Оскольдовій могилі. Тому це також могло вплинути на незначну кількість виявлених поховань ІХ століття, здійснених за традицією інгумації.

Для розуміння побуту і традицій перших київських християн ІХ-Х ст. важливе значення мають археологічні матеріали, дослідження поховань, помешкань, господарських об’єктів тощо. Так, зокрема, у Києві були виявлені залишки домового християнського храму, що може свідчити про те, що перші київські християни, подібно до перших християн Римської імперії, збиралися для молитви не тільки в загальнодоступних і відкритих церквах, а й у приватних домових храмах і молельнях. Це відкриття дає підстави вважати, що в Києві в доволодимирові часи «до садибно-дворової забудови входили спеціальні церемоніальні зали, де проводилися культові обряди». Крім того, у районі Оскольдової могили в ХІХ ст. були виявлені стародавні християнські печери. Як зазначає акад. П. Толочко, «окремі дослідники кінця ХІХ ст. вважали за можливе датувати їх виникнення ІХ ст., що в світлі нових даних про київські підземелля видається цілком правдоподібним». Древнє походження мають також Варязькі печери, що сусідствують з більш пізніми Дальніми печерами Києво-Печерської лаври, які також датують ІХ-Х ст.

Без вивчення процесу поступової християнізації давньоруського суспільства в ІХ-Х ст. неможливо зрозуміти і процеси досить швидкої і успішної християнізації Русі наприкінці Х – початку ХІ ст. Цілком можна погодитись з думкою, що без Оскольдового хрещення у 860 році не відбулося б на Русі і Володимирового Хрещення у 988 році, адже саме прийняття хрещення князем Оскольдом приготувало грунт для початкового поширення християнства та подальшого хрещення княгині Ольги, а згодом і її онука князя Володимира Великого.

ІІІ. Оскольдова Русь і Чернігово-Сіверщина в ІХ ст.

Говорячи про суспільно-політичні та культурні процеси на Русі в ІХ-Х ст., неможливо оминути розвиток Чернігово-Сіверщини у цей час.

Дореволюційні дослідники, вивчаючи історію Чернігівської єпархії, вважали, що перші насіння християнської проповіді до Чернігово-Сіверської землі були занесені саме за часів князя Оскольда Київського. Як відзначається у виданій 1911 року книзі з історії Чернігівської єпархії, «ще з часів перших князів київських Аскольда і Діра і особливо княгині Ольги сіверяни вже знали про Христа». Аналогічні твердження про перші спроби навернення мешканців Чернігово-Сіверщини до християнства за часів правління князя Оскольда ми зустрічаємо і у сучасних церковних дослідників.

Чи є такі твердження справедливими? З літописних джерел до нас дійшло дуже мало звісток про історію Чернігово-Сіверщини в IX ст. Проте на основі археологічних досліджень є підстави вважати, що у ІХ ст. значна частина Чернігово-Сіверщини вже входила до складу первісної Київської Русі, яка на той час являла собою свого роду федеративний союз південної групи східно-слов’янських князівств – полян, сіверян, древлян та інших. Археологічні дані у цей час засвідчують взаємне проникнення полян на землі сіверян і навпаки – сіверян на землі полян.

Партіарх Фотій повідомляє, що у цей час Руссю було підкорено чимало сусідніх народів. З вітчизняних літописних джерел ми також знаємо про війни Оскольда з сусідніми східнослов’янськими племенами (кривичами, полочанами, древлянами та уличами), а також з болгарами, хазарами, печенігами і навіть з Візантією. Проте у жодному джерелі не згадується про якісь конфлікти між полянським князем і сусідніми сіверянами. Більше того, «Повість врем’яних літ» засвідчує, що поляни і сіверяни здавна жили «в мирі» між собою. Усе це підтверджує існування союзних відносин між обома групами слов’яно-русів. Не випадково саме поляни і сіверяни тривалий час навіть в ХІІ-ХІІІ ст. складали домен «Руської землі», а літописці саме Київщину, Чернігівщину і Переяславщину називають властивим їм іменем «Русь» у вузькому розумінні цього слова.

Враховуючи давні тісні союзні відносини між полянами і сіверянами, останні, швидше за все, складали разом з полянами і частину війська князя Оскольда, яке в 860 р. взяло в облогу Константинополь, а згодом, на чолі з київським князем, прийняло християнство. Імовірно, що навернувшись до євангельського благовістя, сіверяни – дружинники з війська князя Оскольда, повертаючись додому, знайомили зі своєю новою вірою і своїх рідних та близьких. Якщо це так, то справедливо буде вважати, що і перше знайомство з християнством в Чернігово-Сіверщині почалося саме з подій 860 року, тобто 1150 років тому. Це цілком логічно, адже якщо християнство тоді прийняв володар держави (київський князь Оскольд), то його приклад неодмінно наслідували і його намісники, дружинники та представники на місцях.

Варто також зазначити, що розташування стародавнього Чернігова на березі річки Десна створювало сприятливі умови для розвитку у Сіверському краї торгівлі, а отже і для знайомства та залучення представників місцевого населення до надбань тогочасної світової цивілізації, і в першу чергу до християнства. Чернігів у цей час через Десну був тісно пов’язаний водним шляхом з Києвом, а отже і з торгівельним шляхом «Із Варяг у Греки». Вгору по Десні водні торгівельні шляхи досягали приток Волги, що відкривало прямий доступ до Великого Волзького шляху. Ще однією з найважливіших транспортних магістралей в даному регіоні було відгалуження Дніпровського водного шляху, що з’єднувало Любеч з Черніговом по річках Муравля і Білоус. Цей водний шлях також поєднував мешканців Чернігово-Сіверщини з торгівельним шляхом «Із Варяг у Греки».

Вигідне торгівельно-економічне місцерозташування, активні торгівельні зносини сприяли культурному обміну з іншими народами, мандрівкам місцевих купців до Візантії та інших країн християнського та арабського світу. Згідно свідоцтв арабського автора Ібн-Хордадбеха, що відносяться до середини ІХ ст., руські купці (ар-Рус) привозили з найвіддаленіших окраїн слов’янської країни до Візантії, Хазарії та Арабського халіфату заячі та лисячі хутра, мечі тощо. При цьому Ібн-Хордадбех повідомляє, що руські купці вважали себе християнами. Таким чином ми бачимо, як розвиток торгівлі сприяв поширенню в IX-Х ст. християнства на Русі. Вірогідно, що серед тих руських купців (ар-Рус), про яких згадує Ібн-Хордадбех як про християн, могли бути і сіверяни. Таким чином, проникнення християнства до Чернігово-Сіверщини в ІХ ст. могло відбуватись як через руських дружинників, котрі разом з київським князем Оскольдом брали в облогу Константиполь і згодом прийняли християнство, так і через руських купців, які приймали християнство під час мандрівок до християнських країн. Так само християнство приносилось до наших земель і через візантійських, вірменських та інших купців-християн. Окрім цього, з християнством місцевих мешканців могли знайомити і полонені християни, які неодмінно потрапляли у полон до руських дружинників під час військових експедицій до Візантії, Криму та інших країн.

Говорячи про Чернігово-Сіверський край, варто звернути увагу, що другим за значенням центром у ті часи був тут стародавній Любеч, що тісно поєднувався з Черніговом і Києвом водними торгівельними шляхами. Таким чином, деякі мешканці цього міста також могли частково зазнати християнізаційних впливів. З літописів відомо, що язичницькі армії Олега, просуваючись у 882 р. із Новгорода на столицю Оскольдової Русі – Київ, по дорозі захоплюють («взя») Смоленськ і Любеч, де Олег «посади мужі свої». Як слушно зауважує акад. П. Толочко, «із цього можна зробити висновок, що раніш ці центри керувались з Києва».

Більш детальної інформації літописець не повідомляє. Проте археологічні матеріали Любецького городища ІХ ст. дають підстави припускати, що місто було тоді не просто захоплено, але піддане спаленню. Згорілі житла, залишки опаленої кераміки, покинутий у печах посуд тощо засвідчують несподіваність військового вторгнення. Маємо підстави припускати, що місто чинило відчайдушний опір загарбницьким арміям варяга-язичника Олега, за що і було піддане нищенню. Майже одразу після цього, наприкінці ІХ ст. на згарищах Любецького городища роменської культури постає по суті нове поселення, яке відрізняється від попереднього не лише адміністрацією, але й культурою і побутом.

ІV. Вбивство Оскольда та початок язичницької реакції

Літописні джерела повідомляють, що того ж 882 року Олег підступно вбиває київського князя Оскольда і заволодіває київським княжим престолом. За словами істориків, «стався, по суті, політичний переворот», причиною якого могла бути християнізаційна політика князя Оскольда та невдоволення нею з боку місцевої знаті. На цей фактор звертав увагу іще В.М. Татищев, а в наш час Б.О. Рибаков, П.П. Толочко, М.Ю. Брайчевський та інші історики. Таку думку підтверджують, зокрема, свідчення Іоакимівського літопису, який повідомляє про змову киян проти князя Оскольда.

Проф. А.В. Карташов вважав, що християнство на Русі після вбивства Оскольда змушене було перейти у підпілля, свого роду «катакомби», тим самим уподібнившись гнаній першохристиянській Церкві Римської імперії. Таку думку в наш час розділяли акад. Б.О. Рибаков та інші історики, котрі вважали, що після 882 р. на Русі почалась язичницька реакція, наслідком якої були знищення язичниками всіх попередніх пам’яток християнської місії, а також гоніння і репресії проти київських християн.

На жаль, «Повість врем’яних літ» та інші давньоруські літописи (або їхні редактори та переписувачі) не дають можливості побачити повноту картини тогочасних подій. Академіки Б.О. Рибаков, П.П. Толочко та інші звертають увагу на редагування літописних текстів у ХІІ ст. (зокрема т.зв. «Мстиславова редакція 1118 року»). Є підстави говорити про те, що на догоду політико-династичним інтересам князів-Рюриковичів особливо суттєвого цензурування зазнали літописні статті про захоплення Києва Олегом, у зв’язку із чим дуже важко на основі лише цих повідомлень мати реалістичне уявлення про часи правління як князя Оскольда, так і про прихід Олега та початок у Києві нової династії Рюриковичів.

Зі стислих літописних повідомлень ми знаємо, що Чернігово-Сіверщиною Олег заволодів у 884 році, тобто лише через два роки після захоплення Києва та інших міст Київської Русі. «Повість времінних літ» повідомляє про це так: «Въ лето 6392 [884 г.]. Иде Олег на северяне, и победи северяны, и възложи на нь дань легку, и не дасть имъ козаромъ дани платити». З цього повідомлення давньоруського літописця ми дізнаємось, що між Олегом та сіверянами точилася війна, але Олег переміг останніх. Цей факт підтверджується і археологічними даними. Зокрема, археологічні матеріали з давньоруського городища в урочищі Орешня на околиці сучасного Седнева засвідчують, що воно було спалене наприкінці ІХ ст. Досліджуючи залишки цього городища, В.П. Коваленко звертає увагу, що оборонні споруди, житла та господарські об’єкти на городищі та прилеглих до нього селищах були спалені під час тотального військового розгрому. На його думку, практично відразу по тому, наприкінці ІХ ст., на седнівських кручах було засновано нове городище, тепер вже як опорний пункт нової київської адміністрації.

Таким чином ми бачимо, що мешканці цього сіверянського городища, як і за два роки перед тим у Любечі, відчайдушно чинили опір військам узурпатора київського великокняжого престолу Олега, за що і поплатилися життям.

Але чому сіверяни відмовлялись коритись Олегові і радше готові були платити данину хазарам, аніж Києву? Відповідь, напевно, варто шукати, серед іншого, і в подіях 882 року. Це тим більш вірогідно, оскільки Олег не веде війну із сусіднім Хазарським каганатом за сіверян. Це війна між ним і безпосередньо сіверянами, тож посилання літописця на «хазарську данину» навряд чи дає відповіді на існуючі запитання.

Відсутність війни Олега з Хазарією за землі сіверян та радимичів, участь його варязької дружини у якості найманців у військових конфліктах з ворогами Хазарії – мусульманами на Каспії та Візантією, а також згадки Масуді про те, що наприкінці ІХ – початку Х ст. «руси і слов’яни складали прислугу хазарського царя» та значну частину його армії, спонукали Л.М. Гумільова висунути гіпотезу, що захоплення Києва Олегом та вбивство місцевого князя Оскольда було наслідком варяго-хазарської змови. На його переконання, варязький воєвода Олег прибув з Новгорода у 882 р. до Києва на замовлення хазар, які найняли варягів для відновлення контролю за торгівельними шляхами у Середньому Подніпров’ї та війни з сусідами-мусульманами на Каспії. Така гіпотеза здається цілком правдоподібною, оскільки Хазарії справді заважало посилення в регіоні молодої Києворуської держави, що під проводом Оскольда позбулася хазарської залежності і після 860 р. увійшла в союз з Візантією. Війни Олега проти ворогів Хазарії на Каспії та похід на Константинополь також дають підстави говорити про можливість існування певних союзницьких відносин між Олегом і Хазарією. Таку версію частково підтверджують свідчення анонімного Кембриджського документу кінця ХІ – початку ХІІ ст., згідно з яким Олег виступає як данник Хазарії, а його похід на Константинополь – як спланована акція хазарського кагана, в якій Олег начебто брав участь на стороні Хазарії. Слушним здається і припущення Л.М. Гумільова, що землі полян, сіверян і радимичів відійшли Олегові відповідно до досягнутих з хазарами домовленостей, у якості відкупу за надані ратні послуги. Цим, вірогідно, і пояснюється той факт, що Хазарія ніяк не реагує на захоплення Олегом земель сіверян і радимичів, тоді як без попередніх домовленостей це неодмінно мало б викликати війну з Хазарським каганатом.

Проте деякі історики під сумнів ставлять навіть саме існування залежності полян, сіверян і радимичів від Хазарії, а згадки про сплату данини вважають швидше відкупом або митною платнею за право торгувати та перевозити товари, забезпечуючи таким чином «для своїх купців торгівельні привілеї та безпеку на ринках Хазарії або на підконтрольних їй комунікаціях».

Як би там не було, але після падіння Києва у 882 р. сіверяни цілих два роки відмовлялись визнавати владу узурпатора-чужинця Олега, а Чернігів у цей час мав можливість окремо розвиватись як своєрідний центр Русі, де, вірогідно, могли вільно співіснувати разом з язичниками і християни. І це, напевно, саме тому на початку Х ст. в могильниках Чернігово-Сіверщини зустрічаються елементи християнського поховального обряду, що поступово переходять від язичницької традиції кремації до християнської традиції інгумації.

Попри недостатню кількість джерел щодо тогочасних подій, можемо достеменно стверджувати, що процес християнізації Русі був досить складним і довготривалим. І почався він не наприкінці Х ст., а в другій половині IX, про що ми довідуємось з візантійських джерел. Не дивлячись на те, що у 882 р. його було штучно перервано, вже в середині Х ст. за княгині Ольги справу князя Оскольда було поновлено, а в 988 р. довершено за князя Володимира Київського, який остаточно утвердив православну віру на Русі.

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія


  • ПОЖЕРТВА

реквізити парафії для пожертв:

РГ УГКЦ Парафії Св Миколая на Аскольдовій Могилі,

код: 20051904 Ощадбанк АТ,

iban:  UA543226690000026003300218570





http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/