Понеділок, 18 квітня 2011, 13:03

Цікава річ – половина ситуацій вирішується "сама собою"! Це схоже на море з хвилями: ти бачиш їх всі, принаймні ті, що поруч. "Ой які великі!"... і вітер... а ти на дошці з вітрилом... і ти ковзаєш то на хвилю, то з хвилі, то між хвилями, а відчуття таке, що цей кораблик хтось веде...

... а ти бачиш тільки хвилі, а мети не бачиш і починаєш канючити: "Я більше не можу! Навіщо це треба? ... ну коли це все закінчиться?" А хвилі йду і йдуть безперервно одна за одною, одна за одною. І проходять повз...

Ось ти вже не миготиш на вітрі як ганчірка, а стоїш на дошці двома ногами.

Ось ти спину, так важко, але вже тримаєш прямо.

Ось ти вже не закриваєш обличчя від бризок води і не ховаєшся від вітру за вітрило.

Ось минуло ще трохи часу, і ти вже не сумуєш за покинутим берегом і не плачешся, що один берег залишився далеко позаду, а іншого все не видно і не видно.

Небо, море, хвилі, вітер, бризки, хмари, солце, чайки, риби – ти не один! Просто корабель вийшов у море...

Ганна Шостак, спеціально для "Оранти".