Вівторок, 19 січня 2021, 11:32

РОЗДІЛ VI ХРЕСНИЙ ШЛЯХ ЙОСАФАТА

По трьох роках апостольських трудів, які завершились “осанною” квітної неділі здобутків, вступає Йосафат із 1621-им роком у свою страсну седмицю зради, засуду, смертних небезпек і розпорошення свого стада. Це страсний шлях його життя, який закінчився витебською трагедією – великою п’ятницею його найвищої жертви, в дні 12 листопада 1623 р. Цей шлях пройшов він спільно з цілою східньою католицькою Церквою України й Білоруси, стаючи її центральною постаттю. Щоб зрозуміти логіку подій, слід розглянутися в обставинах тієї доби його життя. На тлі ширших подій стане ясною одна істина, на яку не звертається може належної уваги: Витебська трагедія не була якоюсь спонтанною реакцією збаламученої товпи, але логічним закінченням цілого ряду пов’язаних між собою подій, серед яких знайшовся Йосафат і впав жертвою цієї трагічної логіки.

Можна б сказати, що, незалежно від своїх прикмет і вчинків, Йосафат мусів згинути під ударами напасників, щоб могла виладуватися напруга різних енергій, які створили готовий до вибуху вибуховий клубок. І вибух стався, та в ньому не можна звинувачувати тільки Йосафата і витебщан, але цілу оту добу 1620-1623 рр. І це слід пам’ятати, приступаючи до розгляду останнього розділу біографії Йосафата.

1. – ДЕРЖАВНА І ПОЛІТИЧНА КРИЗА ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Криза держави Жигмонта ІІІ мала декілька аспектів внутрішньо- і зовнішньо-політичного характеру.

а. – Московська і турецька небезпека. – Велика трійця польсько-литовської державної політики: Жигмонт III, Лев Сапіга – великий канцлер литовський, і Станислав Жолкевський – великий гетьман коронний, напереломі 1617/18 рр., не здійснивши своїх плянів і завдань, розіграла вже останні карти своєї політики. Жигмонт III (1588-1632), в тому часі, без великих провалів, але і без більших здобутків, вивершив уже 30 літ свого володіння, виживши всі свої можливості. Держава таких розмірів і таких складних проблем була вже знуджена його володінням, і внутрі діяли нові, але й небезпечні сили, які Жигмонт не вмів покермувати у відповіднім напрямку. Те саме можна сказати і про його двох головних співробітників. Лев Сапіга, великий канцлер литовський із 1588 р., переходив таку саму кризу, як і його монарх Жигмонт: просто – лявірував між труднощами і проблемами, бажаючи в спокою дожити своє довге урядування. Жолкевський, великий гетьман із 1605 р. (польний із 1590 рр.), а згодом і великий канцлер коронний із 1615 р., також не зумів вивести держави на чисті води та створити потужну мілітарну силу, і коли в 1617 р. перейшов поза сімдесятку життя, поза його плечами могли безкарно діяти різні люди. Всі три не вспіли дати собі ради ні з Московщиною, ні з Туреччиною, помимо довгої московської смути і безсилля та турецької безініціятивности султана Ахмета І (1603-1617); і за те, на старі літа треба було платити невдачами, втратою авторитету, а навіть головою (Жолкевський під Цецорою).

б. – Московська авантюра Польщі і кінець “смути”. – У розпочату в Московщині кризу, по смерти Бориса Ґодунова (1605), Польща прямо вмішалася по невдачі другого фальшивого Димитрія (1609), висуваючи свою кандидатуру на московське царство, в особі Жигмонтового сина – Володислава. Був це саме Жолкевський, що переводив під Москвою вибори Володислава на московського царя; йому на перешкоді станув Василь Шуйський, а по його програній (1612) Михайло Романов, обраний царем 1613 р. За Володиславом залишився тільки порожній титул, а то й реальний епітет чергового самозванця. Великі плянування здобути для Володислава Москву й царську шапку, які леліяли Жигмонт, Жолкевський і Сапіга, відкладано з року на рік, поки Москва Романових не зросла в силу так, що в 1618 р., по розгромі Володислава під Москвою, прийшло до замирення в Дивіліні; за ціну територіяльних здобутків на Смоленщині й Сіверщині, Польща зреклася своїх претенсій до московського царства, а Романови твердо засіли в Москві, і політично, і церковно, коли то 19 червня 1619 р. батько Михаїла Романова – Філарет був висвячений єрусалимським патріярхом Теофаном на патріярха московського(Патріярх московський у 1619-1633 рр. Його постава до католицизму була крайнє неприхильна, аж до перехрещування. Пор. Макарій, Історія Церкви, т. 11, стор. 24, К. Ходиніцкі, Православна Церква і Річпосполита Польська, Варшава 1934, стор. 422). Поступившись політично, Москва скоро починає цікавитися церковними справами в державі Жигмонта, шукаючи туди шляхів для підваження її політики і сили. Саме з тих часів датується заінтересування Москви і козаками, і українсько-білоруським православ’ям, а Борецький і козаки вже виразно переговорюють з московськими думними дяками (Правдоподібно переговорювали козаки з патр. Теофаном єрусалимським у Москві вже в 1620 р. і тут були уложені пляни на відновлення православної єрархії в Україні, у порозумінню з Москвою. Пор. П. Жукович, Сеймовая борьба с 1609 г., т. III, вип. 26-26, Ходиніцкі, цит. тв., стор. 422, зам. 1, і інші. Митроп. Борецький висилає посольство до Москви в 1625 р., пише листи тощо. Пор. Ходиніцкі, цит. тв., стор. 445-446). А тимчасом Польща хитається між надіями і тривогами: з одного боку опанувати Москву, а з другого боку станути з нею віч-на-віч на полі бою; тому поява патріярха Теофана з окремою місією викликує в Польщі підозріння в наладнуванні турецько – московського протипольського союзу, між Османом II і Романовим (Польська влада вважала Теофана шпигуном Туреччини та навіть хотіла його зразу арештувати, згодом слідкувала за його кроками. Думка про Теофана-шпигуна пізніше виступає в полеміці між православними і католиками в 1621-23 рр., Пор. Ходиніцкі, цит. тв., стор. 423-425, 437-440 і т. д.). Так Москва держить Польщу в шаху та в’яже її руки для рішучішої і державної, і церковної політики; її жертвою стає Берестейське З’єдинення і Йосафат.

8. – Мілітарна загроза турецьких везирів. – Майже рівночасно з цими подіями в Москві, в Туреччині не стає Ахмета І та його вирівноваженої політики щодо Польщі. У Стамбулі бере верх над 13-літнім престолонаслідником Османом II військова камариля і на трон падишаха садовить молодшого брата померлого султана – Мустафу І, збожеволілого 19-річним в’язненням у часі володіння Ахмета І; рівночасно, ще того самого року, турецькі полководці силою накидають безборонному Жолкевському військовий мир під Бушею, вимігши зречення з Молдавії й Волощини та приборкання козаків. Та ледве по році, палатна військова революція садовить на трон султанів Османа II, 13-літнього підлітка (1618-1622), який у 1622 р. знову мусить поступитися місцем Мустафі І. Та ні Осман II ані Мустафа І були володарями в Туреччині, тільки кліка сильних великих везирів. І коли в 1620 році і загальна державна опінія Польщі, і виразний наказ Жигмонта III: зайняти знову Волощину, – вивела Жолкевського на цецорські поля, Іскандер-бей, автор замирення під Бушею, вщент розбив польську армію; між поляглими був Жолкевський, а між полоненими польовий гетьман Конєцпольський. Та Туреччина не використала своєї перемоги, бо в державі не було сильної відповідальної руки, і Польща мала нагоду підготовитися до оборони, стараючися позискати на свій бік козацьку силу. То коли в 1621 році Карло Ходкевич, литовський гетьман, станув під Хотином, він розчисляв на козацьку силу Сагайдачного. Битва під Хотином була нагодою до повного замирення з Туреччиною, бо обі сторони не почувалися на силах вести війну аж до остаточної перемоги (Тільки завдяки участі козаків хотинська битва скінчилася для Польщі успішно, і згодом цей аргумент використовують козаки для осягнення своїх прав і вольностей, та в церковних справах, а передовсім для одержання державної апробати для нововисвяченої 1620 року єрархії). Але за здержання турецької небезпеки і загрози, Польща мусіла дякувати козакам та платити поступками політичного характеру, а й поступками на церковному полі. І знову Берестейське З’єдинення та Йосафат у Полоцьку були ціною козацької допомоги, а хотинська битва ще довго давала напрям державній політиці Польщі(Пор. нпр. переписку Сапіги з Йосафатом в 1622 р., в ДБ, І, стор. 247 (лист Сапіги з 17. 3. 1622), стор. 262-3 (лист Йосафата з 22. 4. 1622), пор. Ю. Ґерич, цит. тв., стор. 26-7 (лист Йосафата з 21. І. 1622)).

2. – УКРАЇНСЬКА КОЗАЧЧИНА І ПРАВОСЛАВ’Я (1620-1621 рр.)

Від 1590-их років українське козацтво грало замітну ролю у східньо-европейській, а навіть середземноморській політиці, чи як проти-турецька, чи і проти-московська сила. Вже в 1593 р. козаки входять у плянування Папи Климента VIII і Венеції, як партнери проти-турецької європейської ліґи(Пор. листи папи Климента VIII з 8. 11. 1593, в Документи Римських Архиєреїв, т. І, стор. 233-4, пор. Л. Винар, Дипломатична місія Апександра Комуловича в Україну 1594 р., в “Записки ЧСВВ”, том IV, стор. 513, Рим 1963 р. і т. д.). Теж і Жолкевський, польський гетьман, по розгромленні Христофора Косинського й Северина Наливайка (1593-1598 рр.) та їх проти-польських плянів, за своє довге гетьманування держить козацьку силу в постійному поготівлі для шахування і Туреччини, і Московщини. Козаки беруть вирішню участь в авантюрі фальшивих Димитріїв проти Московщини (1605-1610 рр.), а згодом польський кандидат на московський царський трон, Володислав Ваза, на них покладає свої сподівання(Між рр. 1610-1619 козаки кілька разів брали участь у походах на Московщину, в рамках настолення польського королевича Володислава на московське царство. Пор. нпр. різні листи апост. нунціїв з Варшави до Риму, в А. Г. Великий, ЧСВВ, Листи Апостольських Нунція до історії України, том Ш, рр. 1609-1620, Рим 1959. Про московські пляни Володислава й участь козаків згадує і Йосафат, і Сапіга, у вище цитованій переписці з 1622 р). За гетьманування Петра Конашевича Сагайдачного (1614-1622), козаччина стає в трикутнику: Польща-Москва-Туреччина, немов самостійною мілітарною силою, з якою вони числилися і з нею розробляли свої пляни; вона стає арбітром мілітарної, а з тим і політичної рівноваги в цьому просторі. Декілька дат покаже наглядно на розмах козаччини тих часів, помимо всієї поміркованої політики Сагайдачного: 1614 р. козаки Сагайдачного громлять Трапезунт і Синоп у Малій Азії; 1615 ходять походом на Стамбул; 1616 р. облягають Кафу на Криму; 1618 р. рятують ситуацію, а то й життя Володислава під Москвою; 1621 р. перерішують під Хотином битву між Польщею і Туреччиною. Все це в Польсько-Литовській Державі здобуло для козацтва ім’я, славу, авторитет і пошану, змушувало рахуватися з ними в державній унутрішній політиці та прислухуватися до їхніх постулятів, якого вони не були б характеру. Так наказувала політика, навіть як ішлося про справи церковні. І саме ця сила ставить у цих роках між свої постуляти справу української Церкви, стаючи по боці українського православ’я. І хоч козацтво діяло прямо тільки на українських землях, то впливало воно не менше і на цілість польсько-литовського державного комплексу, включно з Білоруссю. Так козацтво стає силою, яка прямо заторкала життя і працю Йосафата в далекому Полоцьку. Козаччина Сагайдачного веде в тому часі і легальну сеймову боротьбу в користь православ’я та своєю силою шантажує польську державну силу й адміністрацію. Рівночасно посередничить у настановленні православної єрархії, стає в її обороні та старається про її легалізацію в державі.

3. – ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЄРАРХІЇ (1620-1621 рр.)

По Берестейському Соборі в 1596 р. православна течія, яку очолив кн. Констянтин Острозький, за вийнятком Львова й Перемишля, не мала свого єрархічного проводу, існуючи без координаційної влади митрополита. У 1620-их роках залишився тільки львівський єпископ, бо в Перемишлі діяв від 1610 р. Атанасій Крупецький (1610-1652), а луцько – острозька єпархія довгий час залишилася предметом боротьби. Отже центральною, справою всіх плянувань і змагань православних було, коли вже не відсунення з’єдинених владик, то принайменше відновлення своєї єрархії, і в 1620 році це стало довершеним фактом. Те відновлення треба розглядати в кількох етапах, як певний складний процес у її підготові, в постанні й у її утвердженні.

а. – Сеймова боротьба православної шляхти. – Двадцять п’ять літ тривала боротьба православ’я, щоб легальними шляхами добитися того, що воно осягнуло в 1620-ім році шляхом доконаного факту. У міжчасі ролю єрархії перебрала шляхта й організоване в братствах міщанство. В цій легальній сеймовій боротьбі, земельного й загально державного характеру, православ’я використало всі пригожі внутрішньо й зовнішньо політичні кон’юнктури; у перших роках по Берестейськім Соборі була використана політична й економічна сила української шляхти; згодом протестантська іредента; у 1605-1608 рр. організований бунт польської шляхти проти королівської влади (рокош Зебжидовського), а далі обставини московської “смути” (фальшиві Димитрії) і польські східні плянування (Володислав), вкінці – турецька небезпека 1620-их років. Та вислід тієї боротьби був незадовільний. Головна причина неуспіху лежала в тактиці й цілях боротьби. Вже від часів Берестя і від кн. Острозького православ’я основно пов’язало свою віднову зі скасуванням східнього католицизму, оформленого в Берестю. До того не могла допустити релігійна совість відповідальних чинників. Пов’язання цих двох справ в одну цілість було причиною провалу довголітніх легальних змагань українсько-білоруського православ’я, яке вимагало більше, як могла видержати тодішня релігійна совість польсько-литовської влади. Тому справу відкладано з року на рік, заплутувано неясними формулюваннями та здушувано бюрократичними методами. Така доля стрінула сеймові постанови 1607, 1609, 1618, 1620, 1621 рр. (Пор. збоку православних: П. Жуковичь, Сеймовая борьба православнаго западно-русскаго дворянства сь церковной уніей (до 1609 г.), Петерб. 1901, той же, Сеймовая борьба. (сь 1609 г.), в шістьох випусках, що появились у 1903-1912 рр і обнимали період до 1632 р. Із католицького боку гл. нпр. Ходиніцкі, цит. тв., стор. 356-416, 431-449. М. Грушевський у своїй Історії України-Руси трактує справу цієї боротьби в УІ-му томі (стор. 563-591) та згодом у дальших томах за хронологією. В томі VII, стор. 322-387 говорить Грушевський, за документами, про ролю козаччини в рр. 1604-1619.)

Державна конституція 1607 р. частинно вислухала вимоги польської збунтованої шляхти і постуляти православної Київщини, Волині, Брацлавщини та церковних братств; установляла свободу православного віровизнання й культу, можність відзискати церковні маєтки та признавала церковні достоїнства за шляхтою руською “справжньої грецької віри”; касата Берестя була відкинена, а встановлено стан актуального посідання(Пор. М. Грушевський, Історія України-Руси, т. VI, стор. 580-581,- К. Ходиніцкі, цит. тв., стор. 392-4). Звідси почалася реальна і судова боротьба за церковні маєтки.

Конституція 1609 р., не даючи якихсь основних рішень, обстоювала рівні права також для з’єдинених, вносячи ясність у поняття “справжньої релігії грецької”, наказуючи обом сторонам, під державними карами, тимчасове перемир’я й занехання боротьби(Пор. Ходиніцкі, ц. тв., стор. 397-9; Грушевський, там же). Державні обставини і внутрішні події припинили на якийсь час боротьбу; державні й земські сейми доручали тільки “пильно старатися про основне успокоєння грецької релігії”(Пор. М. Грушевський, цит. тв., том VI, стор. 582-5,- К. Ходиніцкі, цит. тв., стор. 404-5). Шляхта домагалася тільки прав для православ’я, занехавши вимагати ліквідації східнього католицтва (нпр. сейми 1610, 1615, 1616 рр.). Була це акція шляхти перемиської, львівської і волинської. Київська ж шляхта послабила свої настоювання аж до часу, коли її піддержало українське козацтво своїм криваво здобутим у державі авторитетом. Із 1617 р. козаки Конашевича вступають до київського богоявленського братства, і на базі конкретної мілітарної допомоги державі проти Московщини й Туреччини ставляють церковні справи й постуляти в свою програму, головно у 1618, 1620, 1621 рр.

Із 1615 р. союз православних із протестантами у спільній сеймовій боротьбі розійшовся, і вже сейм 1618 р. декретував про релігійні справи східньої Церкви тільки на основі реальної сили козаків та їх потреби в державі. Справу відкладено і на цей раз, а “тимчасом людей грецької релігії, духовних і світських, зберігаємо в мирі та в свобіднім звичнім віровизнанні, до якого не можуть бути змушувані, ані задля нього правно карані.”(Пор. К. Ходиніцкі, цит. тв., стор. 409-410) Це була політична поступка козакам у конкретній політичній кон’юнктурі, внутрішній і зовнішній. А сейми 1620 і 1621 рр. були прямим торгом із козаками за ціну протитурецької допомоги; вступом до цього була промова волинського посла, Лаврентія Древинського, який і висунув постуляти: гідності церковні – для шляхти, свобода віровизнання, поворот єпископів під константинопільський патріярхат, зворот маєтків(Пор. К. Ходиніцкі, цит. тв., стор. 432-3. Промову Древинського розглядають усі історики тих часів, текст промови, в перекладі на московську мову, вперше видав Бантиш-Каменський в Історическое известіе о возникшей в, Польше уніи, перше вид. в 1805 р., друге в 1864 р., стор. 64-69; сл. М. Грушевський, цит. тв., т. VII, стор. 444; Жукович, цит. тв., т. III, стор. 72, Е. Піковскі, Історія унії Церкви руської з Церквою римською, Познань 1875, стор. 207 (по польськи)

б. – Місія і діяльність патріярха Теофана Єрусалимського. – Весною 1618 р. єрусалимський патріярх Теофан вибрався з якоюсь окремою місією до Москви; вступивши по дорозі до Константинополя, він одержав від тамошнього патріярха великі повновласті для країн, кудою переїжджатиме, включно зі свяченнями митрополитів (1. 4. 1618). Теофан узяв шлях на Москву через татарські землі; в часі польсько-московської війни 1618 р. проживав у Тулі; згодом брав участь у переговорах девлінського замирення; до Москви прибув у квітні 1619 р., де 24 червня 1619 р. висвятив Філарета на патріярха; залишив Москву 4 лютня 1620 р., а до Києва прибув 22 березня, прийнятий із підозріннями збоку польської адміністрації, яка здогадувалася про якісь шпигунські й політичні цілі Теофана в трикутнику: Стамбул – Москва – Київ. А самі обставини й поведінка Теофана не влегшували роз’яснення його становища. Вже у травні звертається він до всіх православних “малої Руси” (15. 5. 1620) із благословенням; кілька днів згодом пише до київського Братства (26. 5.). Теофан, який замешкав у Печерській Лаврі, відвідує довколишні манастирі, благословить святині, приймає делегації братств із Могилева, Слуцька, Луцька, роздаючи ставропігіяльні права. У серпні заохочує православних Польщі й Литви вибрати собі єпископа (13. 8. 1620), а кілька днів пізніше відбуває в Києві “з’їзд духовних і мирян” (15. 8.), на якому вони просили висвячення єрархії, до чого не дійшло. Згодом Теофан скріплює свою опіку над братствами у Вильні, Львові, Минську та по інших містах, але з висвятою отягається. Ситуація зміняється основно у вересні; польське військо під Цецорою було вщент розбите, а Жолкевський убитий (20. 9. – 6. 10. 1620). Польській адміністрації було не до Теофана, нагляд над ним припинено, і він відзискав свободу рухів, яку використовує для висвяти єрархії: 16 жовтня в богоявленській церкві в Києві, тайком і без торжества, висвячує на Перемишль Ісаю Копинського; 19 жовтня там же висвячує Йова Борецького на митрополита, згодом Мелетія Смотрицького на Полоцьк і Білорусь(Пор. К. Ходиніцкі, цит. тв., стор. 424-431; М. Грушевський, цит. тв., т. VII, стор. 432-437.); виїхавши з Києва, 7 січня 1621 р. в Трехтимирові висвячує Йосифа Курцевича на Володимир, у Білій Церкві Ісаакія Борисковича на Луцьк й Острог, а Паїсія Іполитовича на Холм і Белз; вкінці, залишає грецького єпископа із Стахоми, Аврамія, на Пинськ і Турів. У спроводі козаків Сагайдачного десь на початку березня прибув до Буші, де розрішив їх за їхню війну проти Московщини та заборонив далі проти неї воювати; тут видає він письмо, в якому повідомляє про назначення єрархії, підчинення братств під владу єпископів, та, закликаючи зберігати чистоту обрядів, переїздить кордони польської держави в напрямі Молдавії; звідтам, дня 12 березня, пише листа до московського патріярха Філарета, повідомляючи про щасливо виконану місію, і закінчує славнем на честь московського царства(Пор. Ходиніцкі, цит. тв., стор. 428-429,- М. Грушевський, цит. тв., т. VII, стор. 450); свій успіх приписує Божій допомозі, не згадуючи нічого про своє вміле використання людських чинників і обставин. Фактично, для своєї акції й місії в Україні Теофан не міг вибрати кращого історичного моменту, знаменито виважуючи всі сили. Роки Цецори й Хотина найкраще надавалися для поставлення державної польської адміністрації перед доконаним фактом у цій найважнішій церковній справі. Не будь усіх тих моментів, православна єрархія ще принаймні 10 літ, як не довше, мусіла була б ждати на своє відновлення(Тобто до смерти короля Жигмонта III, в 1632 р. і нового безкоролів’я в Польщі, коли можна було виєднати нові поступки, з нагоди вибору короля, у нового кандидата (т. зв. “пакта конвента”, договірні статі)).

в. – Православна єрархія у світлі факту і права. – Цецорська програна викликала в Польщі дезорієнтацію й замішання, зокрема на українських землях. Навіть звичайна інформація послабла, і Варшава довідалася про діяльність Теофана щойно по доконаному факті. На листопадовім сеймі 1620 р. про цю справу немає згадки; більше того, Жигмонт пише до Теофана, щоб вплинув на козаків, щоб дали допомогу проти Туреччини; і Теофан заохочує козаків до послуху владі, вважаючи, що таким чином новопоставлена єрархія легше одержить своє державне визнання. Психічний настрій польського суспільства по цецорській програній був такий, що порада Теофана була виявом дуже влучного політичного кроку. Залишаючи за собою державно-правно нелегальний твір, він передбачував для нього труднощі в конкретному житті. І козаки та православна єрархія придержувалася тієї вказівки: заявляли льояльність, обіцювали допомогу, і в 1620 р. сейм не виніс жодного рішення, ні за, ні проти православних владик, обмежуючися тільки до реасумовання конституції 1607 р.(Пор. К. Ходиніцкі, цит. тв., стор. 433-4) Щойно в зимі 1621 р. на новому варшавському сеймі була поставлена справа нової єрархії, яку визнано за нелегальну і противну державним законам. Жигмонт видає універсали проти єпископів і митрополита (1. 2. 1621; 15. 3.), а з’єдинені єпископи позивають нових єрархів до суду: Рутський – Борецького, а Кунцевич Смотрицького. І навпаки: Сагайдачний, покликуючись на заслуги козаків, просить Жигмонта про признання прав і єрархії та обіцює підмогу проти Туреччини; Борецький складає свою протестацію (8. 5. 1621), заявляючи льояльність, доказуючи легальність свячень(Пор. К. Ходиніцкі, цит. та., стор. 435-6, текст видав П. Жукович, Сеймовая борьба…, т 5, стор. 195, Спб. 1910; М. Гру шевський, цит. тв., т. VII, стор. 455-58), та просить про потвердження збоку держави. У червні 1621 р. він особисто шукає підпори в козаків на козачій раді в Сухій Діброві та одержує їх піддержку. Згодом приходить хотинська війна та її неясний вислід, у якій козаки здобули собі великі заслуги(Про цілу хотинську кампанію гл. М. Грушевський, цит. тв., т. VII, стор. 467-479); на тій основі вони звертаються знов до Жигмонта про признання обіцяних їм привілеїв та про успокоєння “грецької віри”. На взаємних обвинуваченнях, полеміці, а то й актах насилля проминув 1622-ий рік; державна влада схиляється до поступок; навіть старий Сапіга старається задоволити козаків і православних узагалі (листи до Йосафата 1622 р.). На сеймі, зимою 1623 р., розглянувши взаємні обвинувачення з’єдинених і нез’єдинених, Жигмонт вирішує встановити окрему комісію, щоб погодити сторони; до комісії увійшло 5 сенаторів і 9 послів, під предсідництвом примаса Лаврентія Ґембіцького. Пляновано спільний синод між спірними сторонами, але безуспішно, і справу знову відкладено до майбутнього сейму; тамчасом скасовано всі процеси, а співжиття наладнано на основі сеймових конституцій 1607, 1609, 1620 років(Про сейм 1623 р. пор. К. Ходиніцкі, цит. тв., стор. 442,-М. Грушевський, цит. тв., том VII, стор. 497-508). Справа державного признання єрархії не поступила правно ні на крок вперед. Та в тому ж таки 1623-му році стався довго передбачуваний вибух: витебська трагедія, яка розрядила напруження в іншому напрямі.

Коли йшла затяжна легальна боротьба за правні ґльобальні вирішення: З’єдинення чи Православ’я, єрархія берестейська чи єрархія київська, усунення єпископів з’єдинених чи признання єпископів нез’єдинених, яка так і залишається невирішеною, – одночасно щоденна дійсність не числилася з правом, але з фактами. Фактично ж простір київської митрополії помалу розподіляється на три полоси впливів: північну, середущу й південну. Південна полоса, себто єпархії Галичини, Волині, Київщини і Поділля підпадають під абсолютний вплив і управління київської єрархії, і новоназначені єпископи можуть тут фактично виконувати, без більших труднощів, своє церковне правління, а навіть моральну пресію на католицькі елементи; середуща полоса, яка обнимала єпархії Холмщини, Підлясся, Полісся, Сіверщини і Смоленщини стає полосою мішаних впливів, із перевагою правних єпископів берестейського на-значення; православ’я шукає тут щойно своїх позицій; північна ж полоса, яка проходить Ґродненщиною, Ви-ленщиною та цілою Білоруссю, є в правнім і фактичнім посіданні з’єдинених єпископів, а православ’я мусить кинути сюди всі свої сили, щоб знайти в цьому просторі свої причілки для дальшого поширення.

Фактично, боротьба 1620-1623 рр. ведеться на території київської митрополії з таких твердих вихідних позицій: Київ-Львів, проти Вильна і Полоцька; а ведуть її головні антагоністи: Рутський – Кунцевич, із католицького, а Борецький -– Смотрицький із православного боку. В цій боротьбі впадуть жертви: з однієї сторони Кунцевич, а з другого боку – Смотрицький, перший фізично, другий ідейно: перший стає мучеником, другий – католиком. У висліді першої рунди тієї боротьби, приходить усвідомлення нового гасла: не перемога однієї чи другої сторони, але порозуміння, щоб “Русь не нищила Руси”(Це гасло викували такі люди як Й. Рутський, М. Смотрицький, Й. Борецький, П. Могила та інші, і воно прийнялось з обох боків барикади). Це і буде безпосередній плід релігійної боротьби 1620-1623 рр. А ґрунт для цього підготовить ота книжна полеміка, яка розгориться великим вогнем у 1621-1623 рр., виявивши при тому факт, що абсолютна непримиримість не має глибших основ. г. – Полеміка 1621-1623 рр. – Темою полеміки цих років між з’єдиненими і нез’єдиненими був факт відновлення православної єрархії патр. Теофаном у 1620 р. Провідною ниткою полеміки було: легальність чи нелегальність Теофанового чину, себто нової, київської єрархії. Головні аргументи впали з урядових державних і церковних кол: Жигмонт III, Рутський, Борецький. Ними були: нарушення державних прав Жигмонта, використання тяжких обставин в обличчі ворога; неправ-на обсада зайнятих правно єпископських осідків, внесення нового замішання в Церкву й державу; сакраментальна неважність і канонічна недозволеність свячень єпископів, через непевний єрархічний характер Теофана та брак компетенцій; вкинено в цю полеміку й підозріння в шпигунстві на користь ворожих польсько-литовській державі потуг; із православного боку видвигнено і давніші справи Берестейського Порозуміння, чи взагалі спору між Сходом і Заходом, зі звичайними темами, головно щодо римського примату. Поза тією оказійною тематикою стоїть капітальний твір полеміки XVII століття: “Палінодія” Захарії Копистенського, яка була написана в листопаді 1621-го року, але тоді не видана. Повний заголовок рукопису Копистенського (який був поширений у відписах) звучав: “Палінодія або Оборона східньої католицької апостольської Церкви і святих патріярхів, і про грецьких і руських християн.”(Пор. А. Іщак, Захарія Копистенський і його “Палінодія”, в “Богословія”, Львів 1930-1932, т. УПІ-Х; говорить про автора та аналізує частинно його твір. Перший раз видано друком у Русская Історіческая Бібліотека, т. IV, стор. 313-1200)

На усні й листовні закиди, православні приступили до ґрунтовнішої оборони. Можливо, що початком цієї оборони був лист Борецького до Жигмонта III, з травня 1621 р., в якому накреслена лінія оборонної поведінки. З полемічним твором виступив теж головний корифей тодішнього православ’я – Мелетій Смотрицький, видаючи 5 вересня 1621 р. обширніше письмо: “Верифікація (оправдання) невинности й усунення фальшивих поголосок поширених на Литві й Білорусі”(Видана в Архивь Юго-Западной Россіи, ч. І, т. IV, стор. 279-344); ціллю книги було доказати неслушність обвинувачення патр. Теофана у зраді та опрокинення закиду в неканонічності й безправності свячення Теофанових єпископів. На книгу Смотрицького відповіли з’єдинені двома творами: “Проба фальшивого оправдання і доказ самоволі ченців”, авторства Тимотея Симоновича, і “Поважна провина”, пера Рутського, видана виленськими Василіянами Св. Трійці. В одному і другому творі використано клясичні докази тодішньої полеміки: незаконність, шкідливість, зрадливість поведінки Теофана і православних. У тому ж таки часі виступає Смотрицький з “Обороною верифікації”, а з’єдинені з новим твором: “Іспит оборони себто відпис на письмо Оборона верифікації”, де між іншим подається до відома, що Смотрицький кілька разів наближався до з’єдинення, і щойно під впливом протестантизму віддалився від нього. На це відповів Смотрицький новою книгою: “Спис досадливих письм, виданих ченцями Св. Трійці”, де не дає нових доказів, але вживає вдалої анекдотики. У 1622 р. в імені православної єрархії Борецький видає новий твір під заголовком: “Виправдання невинности”, в якому досить помірковано заявляє свою льояльність для держави Жигмонта та розвиває аргументи за канонічністю поведінки Теофана, і миролюбністю православних. Але в новому письмі православної шляхти, під заг. “Прохання (суплікація) до пресвітлого і ясновельможного сенату Корони Польської і Великого Князівства Литовського, духовного і світського”, спостерігається далеко гостріший тон; наголошуючи на гніт православ’я, на поведінку з’єдинених, на вагу політичного об’єднання, вимагають у ньому усунути церковне з’єдинення, і визнати нову православну єрархію(Проба фальшивого оправдання”, вид. в Архивь Ю.-З. Россіи, ч. І, т. VIII, стор. 799, “Поважна провина”, там же, т. VII, стор. 443-510,- “Оборона оправдання”, там же, т. VII, стор. 345-442; “Іспит оборони”, там же, т. VIII, стор. 562-596; “Спис досадливих письм”, там же, т. VIII, стор. 597-673; “Виправдання невинности”, там же, т. VII, стор. 511-532; “Прохання”, гл. М. О. Кояловичь, Документи обьясняющіе исторію западно-русскаго края и его отношение кь Россіи и Польше, Спб. 1865, стор. 230-231).

В такому тоні і такими засобами, на сеймах і поза ними, листами і друкованими творами розвивалася ідеологічна і правнича боротьба за церковне обличчя українсько-білоруської Церкви в Польсько-Литовській Державі. Та одночасно з нею йшла інша боротьба, ведена іншими і конкретнішими засобами, живими людьми і за ближчі цілі. Вона зосереджувалася головно на Білорусі, під проводом Смотрицького й Кунцевича.

4. – ЦЕРКОВНА БОРОТЬБА ЗА БІЛОРУСЬ (1621-1623)

Найтяжче завдання для відновленої в Києві єрархії припало ставленикові виленського Свято – Духівського Братства – Мелетієві Максимові Смотрицькому; коли він прийняв 1617 р. чернечий постриг, виленське братство поставило його в 1620 р. кандидатом на православного архиєпископа Білоруси, після того як від того уряду відмовився виленський архимандрит Леонтій Карпович. Крім особистої спосібности Смотрицького на таке діло, можливо, що нез’єдинені бажали тим остаточно зв’язати Смотрицького зі своєю справою та перерішити його хитання вбік католицизму, які він проявив у 1617-1620 рр., так що деякі його тодішні писання були навіть спалені ревнителями православ’я – острозькими братчиками. Так став Смотрицький прямим суперником Йосафата, але, щоб посісти Білорусь, наперед мусів він звести з Кунцевичем дуже таки завзяту боротьбу, -– з питомим собі завзяттям та не перебираючи в засобах.

а. – Наступ Мелетія. – Зразу по своїй висвяті виїхав він до Вильна і почав організувати наступ на з’єдинену Йосафатом Білорусь. Повну й беззастережну піддержку дало йому в цьому виленське Братство Святого Духа та Свято-Духівські ченці. Отже, не чекаючи сеймових правних вирішень, приступає Смотрицький до дії – організуючи широку й наполегливу пропаганду. Ось головні кличі тієї пропаганди: а) Кінець богопротивній і шкідливій Унії, кінець латинським єретичним і єзуїтським затіям, кінець насильствам! Бог вислухав моління православного люду і східні патріярхи поблагословили для нього нових пастирів! б) Славне і заслужене козацьке військо поставилося за православними єрархами і дає їм поміч і охорону! Король і сейм уже продумують як передати церкви й маєтки православним владикам, віднявши їх в уніятів! Магнати і шляхта вже перехилилися на бік правди і правопорядку! в) Уніятські єпископи у відступі, і шукають як їм спастися від народного гніву та, розкривши свої карти і задуми, ідуть на латинство! Латинський душехват Йосафат, скрившись у Варшаві, вже служить у латинському обряді! Наочні свідки бачили його в латинських костелах, у латинських ризах! г) Настав час завести лад і правопорядок: священики нехай прийдуть із чолобитнею до нових владик, поки час! А хто опирається – геть його під чотири вітри, нехай іде до своїх заступників! ґ) Геть з узурпатором Йосафатом, нехай живе і довгоденствує наш владика Мелетій, борець православ’я!

Із такими й подібними словами, а то й листами Смотрицького кинулися виленські ченці по всій Білорусі, до сіл і міст, на громадські площі й до церков. Від міста до міста ходили ченці й міщани, збирали народ, промовляли, грозили, вимагали, і передусім клеветали. І Витебськ, Орша, Мстиславль, а частинно й Полоцьк повірили Смотрицькому, і виповіли послух Йосафатові, який перебував у Варшаві, даючи допомогу Рутському в сеймовій боротьбі 1621-го року. А коли десь із початком весни 1621-го року станув Йосафат на Білорусі, з листами Жигмонта, щоб не йняли віри Борецькому і Смотрицькому, – знайшовся серед церковної руїни: церкви світили пусткою, за містами чи на передмістях відпалі священики служили у провізоричних молитовнях; православні ченці, у проводі з ченцем Сильвестром підносили зневажливий голос проти Владики на площах, у міських ратушах, на народних вічах, по хатах і палатах(Свідки беатифікації говорять про різних ченців: про листи Смотрицького: ДБ, II, стор. 225 (Хмельницький); стор. 239 (Косінський); М. Тишкевич зізнає, що листи Смотрицького приніс полочанин Гаврило Лагідний (ДБ, II, стор. 252, п. 8); стор. 268, п. 8 (Кантакузен), стор. 282, п. 8 (І. Дягилевич); стор. 296, п. 8 (Д. Ахримович); Іван Яковлевич Ходика говорить про 7 листів, які він сам привіз від Смотрицького з Бильна і передав Іванові Ґедройцеві, який порозвозив їх по Білорусі; іншим пропаґатором називає він якогось полочанина Плякиду: пор. ДБ, II, стор. 307, п. 8,- ще інші свідки говорять про ченця Сильвестра: пор. ДБ, І, стор. 210: свідок Гр. Нєшик, і інші). На адресу Йосафата почали сипатися погрози та й чинні зневаги; його поява провокувала вибухи непогамованого гніву. Почалися сходини загорільців, щоб продумати пляни, як позбутися Йосафта з Полоцька й Білоруси. Зголошувались охотники на виконавців смертного присуду проти нього, які робили організовані і спонтанні спроби на його життя і здоров’я (на переправах, на вулицях, у ратушах, у церквах, на процесіях).

б. – Оборона Йосафата. – Завірений у свою правість і в Божу допомогу, Владика на вид духовної руїни не впав духом, але зразу взявся до діла. Щоб утихомирити народ та вияснити неправдиві вістки, приступив Йосафат до плянової оборони. Не скриваючись перед народом, ані не боячись лихословлення чи зневаги, Йосафат виступає публично, зокрема ж у церквах. Служить Св. Літургії за всіма приписами східньої Церкви, щоб наглядно показати свою вірність обрядові; проповідує і вияснює справу церковного з’єдинення та виказує незаконність нового владики Мелетія; нап’ятновує брехню й обмову, відвідує своїх давніх приятелів і однодумців, заходить до хат і палат, до міських ратушів, і на сільські громадські сходини. Та передусім виказує документально правне становище З’єдинення і з’єдинених єпископів та узурпацію Теофанових владик. Із листами Жигмонта в руках, він появляється перед міськими урядами, щоб запобігти нерозважній і шкідливій поведінці державної, міської, громадської чи земської адміністрації. З тими листами, починаючи з Полоцька, він відбуває в 1621 р. візитацію цілої архиєпархії. Очевидці й учасники оповідають докладно про його виступ на полоцькій ратуші. На звук городського дзвону, збіглося майже все місто, і в приявності воєводи Михайла Соколінського прочитано номінаційні й допоручаючі листи Жигмонта; Йосафат заявив, що він з’єдинений і таким останеться, на що майже ввесь збір закликав: Ми не уніяти і не хочемо тебе за пастиря! Зчинилося замішання, коло десятка з’єдинених збились у громадку; схоплено декількох провідників нез’єдинених і воєвода загрозив їм смертю на місці, якщо народ не успокоїться; і на заклик Терліковського та Василевича, товпа дала Йосафатові вільний прохід, і ніхто не важився підняти на нього рук, хоча при вході до ратуші дві фанатички чекали на нього з ножами. Так оповів під присягою Іван Хармінський, заступник полоцького посадника, “наочний свідок і товариш Слуги Божого Йосафата”, який далі говорить: “вийшовши з ратуші в супроводі двох слуг, Йосафат повертався серединою ринку до палати, а стрічних своїх ворогів обнімав, розціловував, лагідно закликав до святого з’єдинення, а інших запрошував до себе в гості.” Було це в квітні 1622 р.(Пор ДБ, І, стор. 125: свідок 10) У Полоцьку це був злам, і від тоді почався поворот збаламучених з одного, і скрайній фанатизм противників із другого боку, які втратили нерви й хопились агресії, як казав при свідках Іван Дягилевич, полоцький земський віценотар: “Від тієї розрухи заприсяглися нез’єдинені на його смерть, і що сталось у Витебську, мало статися раніш у Полоцьку, та “Боже милосердя зберегло полоцький город від цього лиха.”(Пор. ДБ, І, стор. 127: СВІДОК 11)

Помалу, але невпинно поступала вперед оборонна і роз’яснювальна дія Йосафата в Полоцьку і по інших містах його архиєпархії. У Полоцьку подав Йосафатові руку до згоди Іван Терліковський, як сам зізнавав у 1628 р., “найзавзятіший із полоцький нез’єдинених і автор згаданого бунту проти нього”(За власним зізнанням у 1628 р ; пор. ДБ, І, стор. 136: свідок 29), а за ним інші; Йосафат приймав їх з отвертими раменами; плачучи й радіючи та дякуючи Богові. Для кращого з’ілюстрування цієї оборонної акції Йосафата в 1621-22 рр., вистачить навести свідчення Івана Гутора, витебщанина, з 1628 р., про причини неуспіху Йосафата в Витебську. Коли витебщани обвинувачували Йосафата в латинстві, він написав до міщан письмо, в якому запевняв їх, що не ввів і ніколи не вводитиме жодних змін; це письмо, написане під час свого побуту в Варшаві, передав Йосафат через витебського кальвініста Григора Боніцького, який письмо сховав та не показав заінтересованим, а навпаки, ще й прискаржив, що він бачив на власні очі, що Йосафат уже перейшов на латинський обряд; і коли Йосафат другий раз приїхав до Витебська в 1622 р., витебщани вже більше не повірили йому, але зробили тайний заговір на його життя, скинувши на купу шапки та склавши список і вплачуючи вкладки на таку ціль. Звідси вів прямий шлях до витебської трагедії, про що свідчить Іван Гутор, сам Боніцький та інші(Пор. ДБ, І, стор. 209: свідок 103 (їв. Гутор), ДБ, І, стор. 198: свідок 82 (Г. Бонєцкий), Балтазар Скулятовський говорить про якогось священика на ім’я Камінь, який збирав підписи в Витебську, по вулицях, пор. ДБ, І, стор. 207: свідок 101). На тому і скінчилася усна пропаганда у Витебську, і дальший шлях вів просто до чинної агресії.

в. – Чинна агресія білоруських апостатів. – Коли Йосафат своїм життям і поведінкою почав знову відзискувати довір’я в народі, збунтованим єпархіянам здавалося, що немає іншого виходу для успіху, як фізичне усунення його з Білоруси. Від тоді, як зізнають різні свідки й очевидці, майже через два роки життя Йосафата висіло на волосинці(Пор. нпр.: витебські свідки: Можей, Дрокула, Онишкевич, Ждан, Висоцький, Чарнавський, Литка, Несторович, Нєшик, Гутор і інші (ДБ, І, стор. 208); пор. зізнання о. Альберта Козєрацького, витебського лат. пароха: ДБ, І, стор. 211: свідок 106, та всіх 8 свідків другого полоцького процесу).

Поминаючи окупування церков у Полоцьку, а передовсім у Витебську, – головні вияви агресії, як чинні зневаги вірних священиків, бойкотування з’єдинених мирян, а то й чинні зневаги, мали на прицілі особу Йосафата та його найближче окруження й обслугу. Думка про вбиство пастиря помалу входила у психіку людей та підсичувала фанатизм. Дехто з упереджених письменників запевнює, начебто Йосафат упав жертвою гніву розлюченої товпи, яку спровокувало придержання палатною службою Йосафата нез’єдиненого священика Іллі. Та коли зіставити список атентатів, виконаних на Йосафатове життя з холодним розрахунком, то таке твердження являється тенденційним поясненням учинку, якого не може оправдати історія чи християнська мораль. Зокрема витебщани довго таки насталювали й організували отой мнимий “народний гнів мас”.

Уже на весну чи зимою 1621-го року, прочитавши листи Смотрицького, переслані ченцем Сильвестром, щоб відреклися Йосафата, а визнали його за пастиря, перші полочани почали складати списки заговірників, уплачуючи по три гроші вступного, як свідчив заступник полоцького посадника, Іван Кар мінський(Пор. ДБ, І, стор. 125-126: свідок 10). Балтазар Скулатовський бачив у руках витебського священика-апостата, на ім’я Камінь, список заговірників зпоміж витебщан, і то два роки перед смертю Йосафата; цей список він так і прочитав серед білого дня, і на міській вулиці(Пор. ДБ, І, стор. 207: свідок 101). Іван Кассановський, виїжджаючи в 1621 році із Владикою з Варшави, довідався, що по дорозі приготовлено на нього засідку, на що Йосафат тільки всміхнувся та спокійно продовжував подорож(Пор. ДБ, І, стор. 131, свідок 16). Самійло Мірський, православний найвищий браславський земський суддя, при комісії заявив, що бачив на власні очі, як якийсь шляхтич Єсмонт на переправі через ріку Улу напав на Йосафата та мало не потопив і його, і службу(Пор. ДБ, І, стор. 218 (додаткові зізнання, по закінченні витебської ком). Те саме сталося другим разом і там само, а Йосафат, вступивши до згаданого Мірського, тільки сказав йому: “Кажуть, що ви, пане судде, наказали їм мене втопити” (там же). Шляхтич Массальський в околицях Орші мало що не застрілив його, та передше сам упав від кулі свого суперника, – як зізнавав Антін Селява (Пор. ДБ, І, стор. 164: свідок 68,- пор. ДБ, II, стор. 317, п. 15: Д. Лецикович), – а Йосафат іще вспів його на смертнім ложі висповідати(Зізнання найстаршого слуги Йосафата, Григора Ушацького: ДБ, І, стор. 213: свідок 108. Діялося це в часі його відвідин Мстислава). Тимотей Чечерський і Микола Прездецький під присягою переповіли слова адвоката з Відатина, біля Полоцька, що полочани вислали були на ріку Двину вправного стрільця, щоб застрілив Йосафата на переправі; та за першим разом замах цей не вдався, бо атентатчик не знав Йосафата з лиця (а в човні було трьох людей), а за другим разом за батьком-атентатником нагло появився неповнолітний синок, і він відвів націлену вже рушницю, боячись, що малий синок його ненароком виявить(Пор. ДБ, І, стор. 142: свідок 30: пп, Тимотей Чечерський і Микола Прездецький; осібне зізнання цих свідків у ДБ, II, стор. 358).

І так кільце змовників довкола Йосафата щораз затіснювалося та наближалося до Витебська. йому построїли засідку на річці Жукова, біля Витебська, та Господь спас його(Пор. ДБ, І, стор. 202, свідок 91), як свідчив Петро Іванович у 1628 році. Микола Василевський, витебський шляхтич, вчиняє заколот перед витебським собором і розганяє процесію, яку вів Йосафат(Пор. ДБ, І, стор. 212: свідок 107: оо. Оникій Дяківський і оо. Ігнатій і Мартин, витебські душпастирі, пор. ДБ, II, стор. 318: Д. Лецикович (опис)); іншим разом, за свідоцтвом витебщанина Юрія Буєвича, хочуть скинути його з моста в річку Виділу(Пор. ДБ, І, стор. 200: свідок 84). Альберт Козєрацький, витебщанин, близький приятель Йосафата, Григор Бонецький, кальвініст, витебський нотар, о. Лаврентій Мочарський. витебський єзуїт, о. Доротей Лецикович, архидиякон Йосафата і товариш подорожів, зізнають про напад нез’єдинених на витебську Благовіщенську церкву на празник Преображення 1621 р., де побили Йосафатового сповідника й економа, о. Максима Турчиновича (Пор. ДБ, І, стор. 211 (Козєрацький); стор. 198 (Бонецький), стор. 151 (Мочарський), стор. 156 (Лецикович), пор. ДБ, II, стор. 318 (Лецикович), стор. 325-6 (Лецикович) і інші); у тій самій церкві вчинено напад і наступного 1622 р., чинно зобиджено диякона під час Херувимської пісні та розкинено жертвований хліб, “а я дістав, – каже о. Лецикович, – три буки і поличника” (там же); того ж 1622 р. на Зшестя Св. Духа, під час процесії з собору до Свято-Духівської церкви, крім зневаг, ударено владику цеглою; він переніс це мовчки і спокійно (там же). Як зізнавав Григор Бонецький, витебський кальвініст у 1622 р., під час візити Йосафата на витебській ратуші, складено поголовний заговір на його життя(Пор. ДБ, І, стор. 198: свідок 82), а, за свідченням о. Лециковича, при другій візиті на цій ратуші в лютні 1623 р., Йосафата мало не вбили. Та не наспів іще час, передбачений у задумах Божого Провидіння, і чаша Божої довготерпеливости ще не була сповнена.

Отак серед наклепів, обвинувачень, зневаг, наруги, кпин, нападів і побоїв верстав Владика свій хресний шлях серед збунтованого і збаламученого стада, даючи силою свого духа відпір фізичній силі. Більше того: він повів проти агресії свій духовний і правний протинаступ, як того вимагав його пастирський обов’язок, і в формах, які підказувала йому його совість і праведність.

г. – Духовний протинаступ Йосафата. – Апостольська беатифікаційна Комісія в 1637 р. ставила собі і свідкам питання, як поводився Йосафат серед усіх цих терпінь і переслідувань. Між питаннями, поставленими свідками, були питання 15 і 17, в яких казалося: “Чи знає (свідок), що робив Йосафат, щоб привернути їх до релігійної єдности і правдивої віри? Чи змагався за це погрозами, зневагами й кривдами та переслідуваннями, чи радше лагідними словами, напімненнями, заохотою, і як це осягнув? Чи на такі вияви ненависти, кривди і злодіянь нез’єдинених щодо Йосафата, відповів він надмірно гострою поведінкою, чи вчинив їм яку кривду словами або ділами, а якщо свідок вказав би на якусь іншу причину, нехай назве її, і при якій нагоді про неї дізнався, та чи могла бути ще якась інша, про яку не знає?”(Пор. ДБ, II, стор. 207, судові питання для свідків) На ці питання наочні свідки й учасники дали публічну, виразну й заприсяжену відповідь, яка й характеризує духовний і правний протинаступ Йосафата на Білорусі. Ці свідчення відбувались на місцях життя і смерти Йосафата, в 1628 р. і 1637 р., і їх дали не тільки католики і прихильники, але і некатолики, а то й вороги. Ці відповіді були однодумні: Йосафат нікого не навертав силою, нікому не вчинив кривди, поводився лагідно та з любов’ю; причиною ненависти православних була його католицька віра і що оця ненависть була остаточною і першою причиною витебської трагедії. Та послухаймо слів наочних свідків.

О. Геннадій Хмельницький, василіянин, новгородський ігумен, товариш, приятель і сповідник Йосафата визнає публічно: “Знаю, що в навертанні нез’єдинених до св. З’єдинення Йосафат ніколи не вживав погроз, зневаг, кривд чи переслідування, але старався це осягнути словами якнайлагіднішими, напоминаннями й заохотами. І в цьому ділі мав дуже великий успіх так, що рідко коли, трактуючи з православними про З’єдинення, не затріюмфував”, – наводячи при тому визначніші випадки його праці. “Я ніколи не чув від когось, щоб нез’єдинені зазнали від Йосафата якоїсь словної або чинної кривди; більше того: як батько його совісти кажу, що навіть у думці не бажав він чогось злого нез’єдиненим, а тільки, щоб навернулись і жили. А це тверджу, знаючи і бачачи все вище сказане.”(ДБ, II, стор. 219-220, пит. 15, 17: Г. Хмельницький) О. Станислав Косінський, полоцький єзуїт і ректор Колегії та сповідник Йосафата, навівши приклади поведінки й успіхів, категорично зізнавав: “Знаю, що в поведінці Йосафата з нез’єдиненими не було жодної строгости, і ніколи, словом чи ділом, не вчинив він їм якоїсь кривди. Якщо б щось подібне було сталося, то я міг був знати.”(ДБ, II, стор. 235, пит. 17: о. С. Косінський) П. Михайло Тишкевич, підсудок полоцького воєвідства, особистий знайомий Йосафата та знавець справ архиєпархії, подавши його апостольські діяння (проповіді, дискусії, книги тощо), сказав: “Не пригадую собі, щоб Йосафат учинив був нез’єдиненим якусь кривду, або повівся строго, чи скривдив когось словом чи ділом; бо знаю це дуже добре, бувши в дуже приязних із ним зв’язках, у часі його архиєпископату, і маючи часті розмови з тамошніми нез’єдиненими, які нічого іншого не осуджували в Йосафаті, лише що слухав Папи; і я загально чував, як його вороги називали його святим і благословенним.”(ДБ, II, стор. 249, пит. 17: Михайло Тишкевич) Те саме зізнавав у 1628 р. Олександер Тишкевич, головний суддя полоцької землі, який знав Йосафата ввесь час його єпископства і часто з ним розмовляв: “Знаю, що Слугу Божого Йосафата вважали, і сьогодні вважають за Святого та великого слугу Божого, і за такого його почитають… а мучеництво із рук нез’єдинених і ворогів Римської Церкви, переніс за оборону католицької віри, бо його противники не знаходили в ньому жодної іншої причини смерти.”(ДБ, І, стор. 122: свідок 7: Олександер Тишкевич) Еммануїл Кантакузен, грек, господар полоцької владичої палати Йосафата говорив: “Знаю прекрасно, що як святий мученик не знав і ніколи не вмів сердитися чи гніватися, так і на святе з’єдинення і на католицьку віру навертав він не погрозами, але закликами та гарячим словом Божим, у чому був таки дуже успішний… Усе це знаю дуже добре, як наочний свідок та й зі слуху, живши з ним разом.”(ДБ, II, стор. 259-260, пит. 15, 17: Ем. Кантакузен) П. Іван Дягилевич, полоцький городський нотар, навівши приклади душпастирської методи Йосафата (проповіді, дискусії, книги тощо), так зізнавав у 1637 р.: “Я не чув ніколи з уст Йосафата якогось гострого слова, яке могло б образити нез’єдинених, або викликати таку велику ненависть до нього; більше того: хоч мав він якнайбільші понуки змусити правно і покарати бунтівників, однак не хотів з ними поступати гострішими засобами, кажучи публічно, що не бажає від них нічого іншого, а тільки щоб стали з’єдиненими. А не можу не згадати, що коли деякі провідники нез’єдинених, які заприсяглися на смерть Йосафата, навернулися та прийняли з’єдинення, і приходили до його полоцької архиєпископської палати, то Йосафат вибігав до них аж на подвір’я та серед сліз обнимав їх, називаючи улюбленими синами, і зразу входив у церкву та співав Господеві Богові подяку за навернення заблуканих душ.”(ДБ, II, стор. 277, пит. 17: І. Дягилевич) А говорив це колишній нез’єдинений, якого придбала екуменічна ревність Йосафата, “обзнайомлений, наочний і щоденний свідок тих заходів, яких уживав Йосафат, щоб привести невіруючих до святої віри і до єдности Церкви Божої” (там же). П. Доротей Ахримович, полоцький надрадник, який знав Йосафата ще з 1609 р., описавши душпастирські методи Йосафата, публічно зізнавав: “Жодна людина ніколи не чула, щоб Йосафат колинебудь задумував помститися, або помстився словом чи ділом на нез’єдинених; більше того: часто він говорив їм: ‘Ви мене переслідуєте і готовите для мене смерть, а я вас усім серцем люблю і бажаю за вас віддати навіть своє життя.’ А все це мені дуже добре знане, бо діялося воно в моїй приявності та й чув я це від багатьох інших.”(ДБ, II, стор. 292, пит. 17: Д. Ахримович)

Вкінці неведемо ще свідчення полоцького радника, Івана Яковлевича Ходики, який до самої смерти Йосафата стояв по другім боці барієри, бувши нез’єдиненим. Ось його слова на процесі 1637 р.: “Знаю певно те, що будучи архиєпископом він ні про що інше так не дбав, як щоб довести нас до З’єдинення, розмовляючи з нами терпеливо й лагідно; запрошував нас на обіди і все повторяв нам те саме; розмовляв з нами часто про святе З’єдинення, а мене самого одного разу, схопивши за руку, так і не хотів відпустити з церкви, заохочуючи, щоб я залишив незгоду. Отже любив він нез’єдинених, бажаючи приєднати нас до святого З’єдинення. Правда, роздор мав він у зненависті, але нас не ненавидів, ані не переслідував… Тільки той не прийняв єдности, кого сам Бог відкинув… Не можу закинути Йосафатові якоїсь гострої поведінки супроти нас, нез’єдинених, або якоїсь учиненої нам кривди, чи вказати на якусь і найменшу причину для нашої до нього зненависти.'(ДБ, II, стор. 302, пит. 13, 15: Ів. Ходика)

І це зізнавали люди зрілі, старші, на становищах, публічно, у приявності сучасників і свідків життя та поведінки Йосафата; давали вони свої свідчення словами певними, категоричними, які не допускали якихсь сумнівів чи здогадів, і про речі прилюдно знані, які інші люди могли легко спростувати, заперечити. І це говорили люди, які могли сказати: Ми були противниками Йосафата, ми ненавиділи його, ми працювали проти нього, ми причинилися до його смерти, ми жалуємо за свою поведінку, бо він був невинний і святий, а згинув тільки тому, що не хотів до нас пристати та визнавав себе з’єдиненим католиком, і витривав у тому аж до смерти(Пор. нпр.: Іван Терліковський, Іван Яковлевич Ходика, Григор Бонєцкий, Скраба, Богдан Остапов, якого брали були навіть шість разів на тортури, підозріваючи в убивстві Йосафата (пор. ДБ, І, стор. 201), Ів. Сініцький (там же, стор. 206) і інші витебщани). І цього свідчення вистачає, щоб доповнити душнастирський іренізм Йосафата, виявлений у часі його архиєпископського служіння і церковного лихоліття на Білорусі. У світлі цих свідчень писання про жорстокість Йосафата, про його переслідування православних, про його фанатизм, про його “катування” і кровопролиття, являються не тільки фантазією, але справжньою провиною проти найпростішого гуманізму. А вже просто злочинним треба вважати, коли його святу пам’ять використовується для якихсь національних чи групових порахунків, а його самого робиться “офірним козлом” загального і тисячорічного церковного непорозуміння в Церкві Божій, між Заходом і Сходом узагалі(Пор. нпр. книжку українського православного автора прот. В. Кудрика, Життя Йосафата Кунцевича, Виннипеґ 1948, та інші статті, які появляються в українській православній пресі в новіших часах, переповідаючи втерті погляди й обвинувачення московської пропаганди та поширюючи їх серед українського народу). Природна справедливість, християнська совість та історична правда вимагають від кожного, незалежно від часу й обставин, признати помилку, опанувати пристрасті й визнати об’єктивні факти і свідчення, хоч, як пише Дмитро Дорошенко у своєму “Нарисі історії України”, “ще й сьогодні не вляглися біля неї (Унії) пристрасті релігійні, національні й політичні… й історія Унії й досі трактується занадто “кум іра ет студіо”, як справедливо зазначив Грушевський”(Пор. Д. Дорошенко, Нарис історії України, т .1, Варшава 1932, стор. 178).

5. – ДЕРЖАВНА І ЦЕРКОВНІ ПОЛІТИКА: ЛЕВ САПІГА І ЙОСАФАТ (1622)

Як ми вже говорили, у 1620-их рр. Польща знаходилася в тяжкій внутрішній і зовнішньо – політичній кризі, з якою не могла дати собі ради, і тому зволіканням та різними незадовільними засобами старалася зискати час. У тому ж саме часі православ’я подвоїло свої зусилля, щоб відзискати втрачені позиції та анулювати Берестейське церковне Порозуміння. Розгорнулась інтенсивна сеймова боротьба, державні, земські й городські трибунали були засипані скаргами на прихильників того Берестейського Порозуміння. А коли козацька сила поставила постуляти нез’єдинених у свою програму, польська держава Жигмонта знайшлася в тяжкому положенні. Дехто може і повірив, що причиною цього внутрішнього лиха є східні католики; інші ж просто зробили звичайні політичні розрахунки в некористь так званої Унії, і думали про користь, а то й потребу її скасувати, чи залишити її напризволяще. І хоч в обличчі католицького світу Жигмонт боронив З’єдинення, то багато з його дорадників поставилися до цього байдуже, а то й вороже, навіть серед вищої латинської єрархії, яка в політиці Польсько-Литовської Держави грала співвирішальну ролю. Офіційним виявом тієї нової настанови була переписка литовського канцлера Сапіги з полоцьким Владикою в 1621-1622 рр., яка показує думку й поведінку тодішніх державних властей щодо релігійної боротьби за Білорусь.

а. – Лев Сапіга. – Лев Сапіга (1557-1633), навернений у свій час єзуїтською проти-реформою кальвініст, займав від 1588 р. перше становище на Литві, себто уряд великого канцлера литовського. В цій ролі він вибув аж до смерти короля Жигмонта в 1632, і своєї, у 1633 р., та був співтворцем польської державної політики майже пів сторіччя. В ролі канцлера він піддержав Берестейське Порозуміння, а на Берестейськім Соборі був представником Жигмонта. Пізніше був він ревним оборонцем східнього католицизму, за що одержував часті подячні листи від папи Климента VIII та Павла V.(Пор. А. Г. Великий, Документи Римських Архиєреїв…, том І (1075-1700), Рим 1953, за списком імен: Сапіга) Із свого уряду був він королівським комісарем для церковних справ на цілій Литві й Білоруси, ладнав спори і видавав вироки. Він ладнав справу Могилева та Полоцька в 1618 і 1621 рр. та видавав навіть смертні присуди. З Йосафатом познайомився він іще в Вильні, і цінив його, хоч був від нього старший віком та недосяжний своїм урядом. Своїми засобами він піддержав виленську чернечу реформу, випосажував нові манастирі та виконував ктиторські права над багатьома церквами. Майже до 1621 р. Сапіга був надійною опорою З’єдинення. Та політична криза Польщі між Московщиною і Туреччиною, вага козаччини Сагайдачного, релігійний заколот на Білорусі, спричинений відновленням православної єрархії, вплинули на дотеперішнє думання Сапіги та, може і залякали, тоді вже 63-літ-нього політика, і він узяв на себе ролю миротворця, навіть за ціну своїх дотеперішніх переконань і поведінки, визначуючи так конкретно поставу державної влади до релігійної боротьби в 1621-1623 рр.

б. – Переписка між Сапігою і Кунцевичем. – Сьогодні знаними є чотири листи з тієї переписки: два – Сапіги і два – Йосафата, написані між груднем 1621 і квітнем 1622 р. Текст тільки трьох листів є сьогодні знаним, а про перший лист Сапіги знаємо лише з відповіді Йосафата з 21 січня 1622 р. А збереглися ці листи може завдяки беатифікаційному процесові з 1628 р., на якому згадав про них о. Валентин Кольненський, єзуїт, а Рафаїл Корсак предложив їх Апостольській Комісії, яка, прочитавши їх, одноголосно вирішила перекласти їх на латинську мову, внести в акти Комісії(Пор. ДБ, І, 151: свідок 56,- текст пор. в ДБ, І, стор. 246-255: з 17. 3. 1622 (Л. Сапіга), стор. 255-264: з 22. 4. 1622 (Йосафат). Тексти листів подають життєписці Йосафата: М. Контієрі, А. Ґепен, і інші. Про ці листи йшла полемічно-апологетична дискусія в 1864-1870 рр., із нагоди канонізації бл. Йосафата, і то на загально-европейському форумі. Та про це нижче: Біо-бібліографія Йосафата) та піддати під розгляд Апост. Престолу.

Листи, писані тодішньою польською мовою, трактують загальні церковні справи в Білорусі й Україні; уживають політичної, історичної, та навіть біблійної аргументації, переплітаючи її тодішніми фактами й подіями. Оба автори вживають майже діялогальної форми писання, і покликуються взаємно на свої слова, сказані передше.

Про перший лист, якого текст не зберігся, знаємо тільки з відповіді Йосафата. Був він написаний, відай, при кінці грудня 1621 р. В ньому Сапіга напоминав Йосафата, щоб, з уваги на політичні труднощі держави, злагіднив свою поведінку до нез’єдинених і не силував їх, бо “віра – це дар Божий” і нікого не можна примушувати до з’єдинення. Нарікав він, що Унія не принесла Польщі жодної користи, а “тільки галас на сеймах”; вкінці, закликав Йосафата, щоб віддав нез’єдиненим забрані церкви, нпр. у Мотилеві, Витебську та в інших містах(Пор. Ю. Ґерич, Огляд богословсько-літературної діяльности Йосафата Кунцевича, Торонто 1960, стор. 26-28: лист Йосафата з 21. 1. 1622, з якого можна вийняти приблизний зміст листа Сапіги з грудня 1621 р).

На цей лист відповів Йосафат 21 січня 1622 р. з Полоцька, звертаючи Сапізі увагу, що скарги православних не відповідають правді. Він просто писав канцлерові: “Я нікого з нез’єдинених не змушував до віри і на них не нападав; то вони, навпаки, бувши три роки в моїм послусі, почали рік тому на мене гостро наступати… Витебщани насильно забрали мені три церкви, а мене самого малощо не вбили в церкві, на самім витебськім замку.”(Там же, стор. 27) Далі підкреслює, що не може погодитися на змішування церковних і політичних справ, і що в справах Божих не слід поступатись державній рації. Вкінці, звітуючи про події в Полоцьку, просив не вірити доносам, не перевіривши фактів.

Прочитавши листа Йосафата, в якім уже перші слова виразно закидали Сапізі політичний опортунізм,(“Ваша Милість казав мені передше мати увагу на Москву, потім на турецьку навалу, а тепер на якісь козацькі погрози…” (там же, стор. 26)) Сапіга, який не зносив спротиву та вважав себе за досвідченого політика й оборонця віри, – відповів йому другим листом, писаним із Варшави 17 березня 1622 (Пор. текст в ДБ, І, стор. 246-255 (латинський текст), білоруський життєписець Йосафата, п. Вацлав Пануцевич, у своєму творі: Св. Йосафат, Архиєпископ Полоцький (1623- 1963), Чікаґо 1963 (по білоруськи), в “Додаток” помістив лист Сапіги по-польськи (стор. 193-201, 202-214), у двох редакціях, з яких одну (193-201) уважає московською фальшивкою з кінця 18 століття, пор. там же, стор. 69-73, зокрема ж замітку на стор. 200, про пофальшування тексту в 1793 р. в московській мові Туманським, у “Російський Магазин”, ч. II, кн. 6,- згодом такий текст поширив Бантиш-Каменський, Историческое Ізвестие о возиикшей в Польше Уніи, Москва 1805 р., стор. 75-84. – Пор. текст відповіді в ДБ, І, стор. 255-264 (по лат.),- В. Пануцевич подає текст польський (там же, стор. 215- 223); цитуємо за латинським текстом документу з 1628 р.)

Лист цей був опублікований багато разів та знаходиться в прилозі до беатифікаційного процесу 1628 і 1637 рр. Лист писаний у досить енергійному тоні, переплітаний цитатами Св. Письма та історичними прикладами, і тяжкий своїм змістом. Він закидав Йосафатові брак любови, розсудности, лагідности, вживання сили, через що провокує в державі заколоти так, що нарід воліє радше бути під турком, як під Польсько – Литовською Державою. Сапіга вимагає від Йосафата, щоб гамував свою ревність, не дразнив нез’єдинених та віддав забрані церкви.

На другий лист Сапіги Йосафат відповів 22 квітня 1622, з Полоцька. Тон відповіді спокійний, річевий, повний пошани для канцлера, але не менш рішучий, обдуманий і ясний. Він переходить закиди Сапіги один за одним і виказує їх безпідставність. Лист починається і закінчується коротким зверненнням до давньої прихильности канцлера до себе і до Церкви.

І ця переписка, постала з потреб часу та під диктат політичного опортунізму, стала з тих часів збоку істориків головним джерелом обвинувачень проти Йосафата. Сапізі повірено на сто відсотків і він став, мимовільно, ніби вождем противників Йосафата; відповіді Йосафата вважаються необ’єктивними й односторонними, а пізніша гостра поведінка обманеного Сапіги до православних промовчується.

До загальної характеристики листів Сапіги корисним буде відзначити дві справи: вони були писані з політичного опортунізму, і дуже великого страху перед козаками, на що вказують слова Йосафата з його першого листа: “Передше Ваша Милість казав мені мати на увазі Москву, пізніше турецьку навалу, а тепер якісь козацькі погрози, задля чого бажаєш, Ваша Милість, мене переконати, щоб я не поступав з нез’єдиненими гостро, бо віра це дар Божий, і що з цієї Унії не має для держави жодної користи, а лише галас на сеймах.”(Пор. Ю. Ґерич, Огляд…, стор. 26) Дещо далі, в тому таки самому листі, він твердить, що ці небезпеки для держави зростають саме з отаких листів і закидів так, “неначе б то копії листів Вашої Милости, писаних до мене (які могилівці завжди звикли мати), і проти їх (козаків) волі побуджували їх до того, коли бачать, що політика на них оглядається.”(Там же, стор. 27) І мабуть від отих відписів, пущених в обіг може і канцелярією самого Сапіги, почалася атака проти Йосафата, як людини і як Святого, всупереч свідченням очевидців, які зізнавали перед обличчям Божим, і без політичного опортунізму й розрахунку.

в. – Зміст переписки Йосафата з Сапігою. – Увесь стиль і характер тієї переписки можна пізнати тільки з уважної лектури дотичних документів у цілості; із такої лектури можна пізнати і вагу справ та вжитих з одного і другого боку аргументів. Але ціль цього життєпису дозволяє обмежитись тільки до вибору головніших тем переписки, залишаючи інші справи і подробиці до уважної лектури самих документів(Щодо текстів, пор. замітку 60).

І. – Церковна й моральна поведінка Йосафата. – Лев Сапіга виразними словами закинув полоцькому Владиці, а то й усім з’єдиненим єпископам такі недоліки церковної зглядно моральної поведінки: а) неувага до політичних обставин і потреб держави; б) брак пастирської розсудности; в) неуступчивість і максималізм; г) роздражнювання умів; ґ) брак любови; д) насильне навертання на католицизм; є) відбирання й замикання православних церков. Ці закиди є виразні, з покликуванням на Св. Письмо, на історичні прецеденси, на філософську чи народну мудрість, тощо. Закиди Сапіги проти Унії є такі: негативна постава Москви, небезпека Туреччини, скарги й вимоги козаків, письма й обвинувачення православних, його власний політичний досвід, воля короля; Сапіга майже ніколи не покликується на власну перевірку фактів і скарг, а його висновки виявляють одинокий і панівний намір: політична потреба держави вимагає церковного замирення за всяку ціну, яку повинні сплатити і Йосафат, і Унія взагалі(На твердження Йосафата, що Отці Церкви не дивилися на імператорів і королів, Сапіга так відповідає: “І на них Всемогучий Бог велить звертати увагу. Бо “хто владі противиться, Божому приказові противиться”; “бо вся влада від Бога” (Рим. 13, 1-2), і тому Христос говорить: “Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові!” (Мат. 22, 21). Ото ж слід, щоб Ваші Достойники пам’ятали: зберігши Божі права, по думці короля впорядковується ввесь світ.”).

На ці закиди відповідає Йосафат у листі з 22 квітня 1622 р., заперечуючи, вияснюючи, доповняючи й уточнюючи твердження Сапіги. Йосафат відповідав на закиди Сапіги виразно і категорично, як людина з чистою совістю та переконана в своїй правді. Щодо неуваги до політичних потреб держави він пише: “Я завжди старався і сьогодні стараюся пристосувати мою владу і мій пастирський обов’язок до волі Божої і до думки Королівського Маєстату та блага держави. Про це посвідчить багато осіб, не лише католиків, але і визначніших єретиків, мешканців воєвідств моєї єпархії, що справи стоять так, а не інакше” (там же). Щодо невдачі Володислава в Московщині, яку приписується з’єдиненим єпископам, то “нам діється велика і нестерпна кривда, бо цього ніколи не можна доказати і найменшою познакою” (там же). Щодо турецької небезпеки, то “саме нез’єдинення має вже з самої своєї природи нахил співпрацювати радше з турками і єретиками, ніж із католиками”, а через підчинення єпископів константинопільському патріярхові “всім шпигунам і запроданцям турецької держави стане вільним доступ у державу Королівського Маєстату” (там же). А щодо козаків, то він відповідає Сапізі вдруге: “Певно знаю, що по закінченні турецького походу, козаки не думали піддержувати нез’єдинення”, а навели їх на це нові єпископи і Смотрицький, щоб досягнути своїх задумів (там же).

На закид браку пастирської розсудности, Йосафат відповідає Сапізі, покликуючись на св. Амвросія й Івана Золотоуста: “Правно обороняти мої права й незалежність Церкви зобов’язує мене моя звичайна єпископська присяга. А роблю це сумирно й розважно, не відступаючи від прикладу св. Амвросія й Золотоуста, які обороняли правду Божу… А ті Святі, якщо бачили б таку велику кривду, як я досвідчаю її в Полоцьку, то поступали б і сильніше від мене” (там же). А коли Сапіга закинув йому неуступчивість і максималізм та радив звичайне пристосовництво, мовляв, за життя Святих не було стільки скарг і позвів, і треба робити тільки те, що приносить користь, та дораджує йому виразно, за народною приповідкою: “Людина, яка втікає, знову воюватиме”, то Йосафат запитує Сапігу: “Чи благословлятиме Бог таку згоду, яка постає коштом його образи?” А далі каже: “Відступати церкви, щоб у них лихословили Бога, не дозволяє мені совість; а якщо відважаться забрати силою, я змушений буду відкликатися на суд Божий.”

Вкінці, рішуче застерігається проти закиду, що він навертає православних на католицизм силою. Литовському потентатові, який мав і засоби, і спромогу ствердити правду, навіть судовим розсліджуванням, він мужньо відповідає: “Я ніколи не примушував нез’єдинених до віри,”(Пор. лист з 21. 1. 1622; Ю. Ґерич, Огляд…, стор. 28) а в другім листі пише: “Щоб я когось то примусив до прийняття віри, того ніколи не можна доказати” (там же); більше того: він застерігається навіть, що не тільки не змушував нікого до З’єдинення, але не дав ні найменшої причини для роз’ярення нез’єдинених, і відважно ставить домагання: “Якщо комусь виглядає, що ця буря постала через наші ексцеси, нехай нас заскаржать до суду, правно докажуть, а тоді, неначе Йону, викинуть з цього корабля” (там же). Та Сапіга не відважився піти цим шляхом, щоб довести свої обвинувачення; а що думали про поведінку Йосафата інші, ми бачили вище, бо, як він сам коротко заявив: “Наша сумирність знана всім” (там же). Свою церковну й духовну поведінку Йосафат поставив на суд Бога, “який бачить моє серце і мою поведінку”, та вимагав і від людей справедливого суду (там же), якого однак йому відмовлено, і відмовляється досьогодні.

ІІ. – Громадський і церковний мир. – Виразним задумом листа Сапіги було: здобути державі громадський мир, – ціною церковного замирення, вважаючи цей останній не самоціллю, але інструментом першога. І в тому його погляди основно розійшлися з поглядами Йосафата. Сапіга вважав, що ціною поступок православним, прийде до громадського замирення й об’єднання політичних сил та до досягнення більшої мілітарної сили проти зовнішніх ворогів держави. До цього йде його лист із 17 березня 1622 р. На доказ своєї тези Сапіга цитує Св. Письмо, приклади політичної й церковної історії, зразки з інших держав, а навіть практику чи гадку Римської Курії; радить Йосафатові: “переноси, а не звинувачуй, чого не можеш змінити” (там же), і закінчує листа такою фазою: “Не хочемо, щоб ця безкорисна Унія приносила державі шкоду” (там же); і знову: “відважуюся твердити, що сам Святіший Отець, якщо б знав, що в нашій батьківщині через З’єдинення Вашої Достойности діються такі заколоти, то певне він дозволив би вам робити те, що Ваші Достойності відказуються робити” (там же).

На таку теорію Сапіги дав Йосафат у своєму листі гідну єпископа відповідь. “Добрий є громадський мир, але такий, про який говорить Христос: Мир мій лишаю вам, – а не той, про який жаліється: Я не прийшов післати мир (політичний) на землю, але меч” (там же). А такий мир, який проповідує Сапіга, достаточний, щоб викликати Божий гнів (там же), а то й справжню небезпеку для держави, коли “поза всякою справедливістю, на настоювання козаків і їхніх владик, будуть вислухані їх прохання, щоб посісти безправно наші єпископські престоли й підчинити їх константинопільському пастиреві, а послідовно зв’язати їх присягою з державою турецького тирана; навіть сама лише політика може легко зрозуміти, що це було б дуже небезпечним для батьківщини” (там же); тому, твердить Йосафат, “знав це добре і Великий Князь Московський, що зв’язок його духовників із Константинополем невигідний для його держави, і тому, перед тридцять кількома роками, погрозами та проханням, виміг у патріярха Єремії, щоб настановив йому патріярха московського, якого вже постійно, без посилання в Константинопіль, можна було б настановляти в Москві, що і досіль триває” (там же). На доказ правильности своєї думки наводить Йосафат приклади з історії Польсько-Литовської Держави та з історії київської митрополії.

Зокрема широко трактує Йосафат, в обох своїх листах до Сапіги, справу козаків, серед яких, як пише, мав він трьох своїх кревних. Він згадує козацькі походи на турків, часи Наливайка, їх сучасну поведінку в Києві, кажучи, що самі від себе козаки до православ’я байдужі, а ставлять свої домагання тільки за ініціятивою новопоставлених єпископів, і, неначе пророкуючи, пише канцлерові: “Якщо, не зважаючи на те все, заслуги козаків поставиться понад Святе З’єдинення, і їхні задуми (проти Божої волі) будуть вислухані, треба боятися, щоб самий Бог своїм справедливим судом не покарав тієї батьківщини через тих самих козаків, як колись народ Божий був покараний через филистимлян, яким він потурав” (там же). Справді, яких тридцять років пізніше Хмельниччина остаточно й безповоротно зломила середнєвічну потугу Польсько-Литовської Держави, а остаточно добила її православна Москва, і то в ім’я православ’я.(Перед розборами Польщі в 1772 р. саме справи релігії були притокою втручувань Москви в державні справи Польщі, що і привело, за декілька літ, до політичної ліквідації польської держави) Йосафат пізнав краще слабкі сторони цього державного твору, ніж литовський великий канцлер, який різними політичними фокусами хотів невтралізувати реальну силу, що наростала в східній Европі, та невміло використана – могла всім наробити великої шкоди. За гадкою Йосафата, католицька козаччина могла стати великою конструктивною силою в східньоевропейськім народнім і політичнім кітлі.

III. – Оцінка Берестейського Порозуміння. – Всупереч цілій своїй минувшині, себто 25-літній праці над утвердженням східнього католицизму, Сапіга – застрашений козацькою, турецькою й московською небезпекою, – повівся з Берестейським З’єдиненням дуже кривдно й несправедливо, пишучи до полоцького владики, між іншим, такі тверді слова: “вже досить ми досвідчили тієї вашої приятельської Унії, майже, аж до обридження так, що воліли б ми бути без неї, бо ота люба Унія спричинює нам постійні клопоти, журби і труднощі. Справді, знаменита Унія, яка спричинює постійні спори між людьми, і в державі!” (там же). А дещо далі пише: “Така унія відірвала від нас Новгород Великий, Псков, Стародуб, Чернигів, Козельськ та інші численні твердині; та й теж та ж сама Унія є найбільшою причиною відчуження москалів від польського королевича, як видно з листа москалів до станів Королівства Польського і Великого Князівства Литовського. Не хочемо, щоб ця безкорисна Унія приносила державі шкоду” (там же). Зокрема тяжко звинувачує Сапіга з’єдинений клир, неначе забуваючи та ігноруючи і виленську василіянську реформу, і працю Рутського та Кунцевича для вишколу й морального подвигнення клиру, а зокрема архипастирську діяльність Йосафата над піднесенням духовенства на Білорусі; і з деяким сарказмом про те, що свідчення Йосафата у власній справі не важні, пише: “Але я чую, яких то священиків святить Ваше Преосвященство, з яких виходить більше згіршення, як збудування; більше того: це і є найбільший брак, що Ваші Преосвященства мають мало добрих священиків, а більше сліпих, як каже Св. Письмо: А коли сліпий сліпця провадить, то оба впадуть у яму, – так і ваші священики-простаки ведуть людей у яму” (там же).

На ці кривдні і пристрасні закиди, відповідає Йосафат Сапізі зрозумілою для нього політичною мовою, наводячи з останніх десятиліть короткі цитати з різних конференцій між православними і протестантами, рокошів шляхти, повстань козаків та волохів, і переплітає ті факти такими твердженнями: “Святе ж З’єдинення проголошене в 1596 р. всьому цьому давало розв’язку… Благословив Бог його початки… Благословив і успіхи цього Святого З’єдинення… Багато сильних православних і протестантських потентатів (які добре знані твоїй шановній Достойності) постало було проти цього діла Божого, яке вчинив він за їх часів, але, не довершивши діла, станули на страшний суд Божий… І ми певні, що всемогутній Бог благословитиме це своє діло та усуне перешкоди збоку не лише козаків, але і самих князів темряви, і то без жодної втрати, а навіть зі збільшенням його духовних потіх” (там же). А щодо обвинувачень свого клиру, то він відповідає канцлерові коротко, та вказує, що в своєму суді він кермувався тільки обвинуваченнями нез’єдинених, “для яких вони тому лихі, бо повинуються мені; а якщо вони сприяли б нез’єдиненим, то ті самі були б і добрі, і вчені. А якщо і є які нездарні, то їх породив роздор, а не з’єдинення. Нехай звинувачують схизму, а не мене” (там же).

Ось так відповів владика канцлерові, і дальша дискусія в цій справі замовкла. Але залишилося одне: Йосафат пізнав із листа Сапіги, що державна влада залишила справу східнього католицтва напризволяще, а навіть на жертву актуальній політиці, і треба буде покладатися тільки на поміч Божу та на власні духові сили. Може тоді вже зачав він поважно думати про наближення витебської трагедії та став готовити до неї свого духа, щоб дати всім найвище свідчення своєї невинности і своєї правди, – хоч Сапіга перестерігав його, щоб не бажав собі мучеництва, коли писав оті слова: “Якщо хтось своєю смертю може збільшити Божу славу, – прегарно є віддати своє життя і здоров’я; але коли нема з того плоду, то краще бути ісповідником, як мучеником. Так поступали святі апостоли Петро й Павло, разом з іншими Святими… А навіть Христос Господь уникав люті товпи, яка хотіла його вкаменувати, поки не прийшов час нашого спасіння. Ти також так роби, і пам’ятай, що “не є учень понад свого Вчителя”; проста це приповідка, але правдива: Людина, яка втікає, знову воюватиме” (там же). З такими порадами вступав Йосафат в останній рік свого життя, та Бог зарядив інакше.

IV. – Поведінка нез’єдинених. – Коли Сапіга був дуже вимовний у даванні Йосафатові богословських, еґзеґетичних, моральних, історичних та практичних поучень, то пильно оминав та заслонювався перед відповіддю на питання, в яких він був компетентний дати відповідь, а саме про поведінку державної влади і нез’єдинених. У першому й другому своєму листі Йосафат ставить декілька прямих запитів та вказує на деякі факти, які вимагали відповіді державної влади. Він питав Сапігу, як канцлера держави, чому вірять нез’єдиненим на їх недоказані твердження, а навіть на фальшиві обвинувачення; і чому з’єдинених хочуть знищити й усунути без позву, без свідків, без суду, поза їх плечима та не вислухавши їх аргументів; чому без доказів уважають з’єдинених за заколотників миру; чому нез’єдиненим вільно бити і плакати та ще й складати за це вину на католиків; чому нез’єдиненим вільно топити й рубати голови, а з’єдиненим не вільно доходити навіть свого права? Далі Йосафат пригадує Сапізі вбивство видубицького ігумена в Києві, о. Антона Грековича; нагадує смерть шаргородського протопопа з рук козаків, не кажучи вже про забирання церков у Витебську, про наставання на його життя в Полоцьку. Він мовчки чекає відповіді на все те: що зробила влада, щоб не залишити злочину безкарним, щоб знеможливити такі вчинки на майбутнє, щоб вислухати оборони з’єдинених, щоб вимагати доказів, щоб установити справжній трибунал чи комісію для встановлення правди і кривди?

На всі ті запити Сапіга не дає полоцькому владиці справді компетентної, гідної державного урядника відповіді; більше того: він складає за все вину на Йосафата і з’єдинених, а факти виразного насилля вважає провокацією з’єдинених та приписує їм за них вину. Зате він широко розводиться про обов’язки єпископа, про повинність християн терпеливо страждати, про любов, про прощення, бо так поводились “апостоли та інші святі”. Ось яку відповідь дає Сапіга, як сторож громадського ладу й порядку, на запит Йосафата: хіба вільно нез’єдиненим топити та рубати голови з’єдиненим: “Ані їм того робити не вільно, бо Божа заповідь видала проти таких проступків строгий присуд, але і Вашому Преосвященству також сказано: Ви ж не так поводіться, мені залишіть помсту і я відплачу. Як багато апостолів, як багато Господніх учнів, як багато християн різного роду смертю ствердили науку й віровизнання розп’ятого Бога та життям запечатали, а однак ані проти Неронів, ані проти Тиберіїв, ані проти Діоклетіянів не має на письмі жодної скарги чи протесту, а більше того: “вийшли (апостоли) з синедріону, раді, що вдостоїлися перенести зневагу за ім’я Ісуса” (там же).

Ось така була відповідь ветерана державної політики Польсько-Литовської Держави, яку схвалювала велика частина тодішнього панівного суспільства, Сапіга рішуче перетяв слабку ниточку, яка в’язала З’єдинення з тодішньою державною владою. З цим листом скінчився міт про Берестейське З’єдинення як інтригу польської держави. Воно було від тепер здане тільки на власні сили й на правду своєї розв’язки, а зі смертю Жигмонта ІІІ в 1632 р. скінчився також і формальний протекторат над ним. У такій ситуації вступав Йосафат в останній рік свого життя, верстаючи останні стації свого хресного шляху.