Головна

Святий Йосафат Кунцевич – його життя і доба. Ч.-7

josafat_kuncevych_01РОЗДІЛ V ЙОСАФАТ – ПОЛОЦЬКИЙ АРХИЄПИСКОП

Із 1617 р. Йосафат вступив у новий і остаточний етап свого життя: єпископський. Цей етап можна поділити на частини: єпископське служіння, пастирське страждання, свята смерть. У цьому розділі розглянемо першу частину цього етапу – єпископське служіння.

1. – НОМІНАЦІЯ, СВЯЧЕННЯ І В’ЇЗД ДО ПОЛОЦЬКА (1617-1618)

Дня 26 липня 1617 р. митрополит Рутський розкрив привселюдно свої заміри відносно полоцької архиєпархії: подбати про архипастирське служіння в цій архиєпархії, з огляду на похилий вік архиєп. Ґедеона Брольницького (90 літ), на душпастирські вимоги церковного правопорядку та збереження церковного майна.

Хоч старенький архиєпископ підпав був у своїй простодушності під вплив православних, а управа єпархії вимагала негайних заходів, митрополит не хотів відсувати старого архиєпископа. Він вибрав посередній шлях: єпископ-помічник із правом безпосереднього наслідства, а тимчасом із повнотою архипастирської влади. Переговоривши цю справу з Папою Павлом V, підчас свого побуту в Римі (1615 р.), а згодом погодивши справу з королем Жигмонтом III, який мав тоді номінаційні права на єпископські престоли, вибір упав на виленського архимандрита – Йосафата Кунцевича, і дня 28 червня з королівської канцелярії вийшла королівська номінаційна грамота. Ствердивши стан полоцької архиєпархії, яка вимагала скріплення пастирського служіння, король приймає проект Рутського, і суґерованого ним кандидата: “Тому той же Високопреподобний Митрополит представив нам єромонаха, добре вишколеного у знаннях і науках, людину дуже побожну, а в церковних справах досвідчену, отця Йосафата Кунцевича. Тому ми… згаданого о. Йосафата Кунцевича даємо на помічника теперішньому єпископові полоцькому Ґедеонові за його життя, а по смерті на наступника в єпархії полоцькій і витебській, а одночасно і мстиславській, і отим нашим письмом потверджуємо…”(Пор. ДБ, II, стор. 345-6: королівська грамота Жигмонта III), і далі йшли звичні клявзулі про обняття катедри, про доходи й удержання старого єпископа, відзначуючи вкінці, щоб “тривав він завжди під його послухом (митрополита) і в єдності з Римською Церквою” (там же). Оцю грамоту і передав митрополит Йосафатові публічно на Новгородовицькій Капітулі, в дні 26 липня 1617 року. Ми вже згадували вище,(Пор. попередній розділ) як Йосафат тривожився через оту номінацію, як відмовлялася від неї його смиренність; а може він відчував і те, що буде на кінці цього шляху, на який ставила його Божа воля руками людей, і прихильних, і добре намірених. Може вже тоді він передбачував день 12 листопада 1623 року, та й ті тяжкі роки, що його попередили. Та успокоєний у совісті, він підкорився волі Божій, і відважно вирушив у свою життєву путь, шляхами своїх попередників – єпископів Церкви Божої.

Та спершу Йосафата ждали радісні дні й події, а найперше ж Божественна Благодать архиєрейства і повнота священства. Рутський писав десь коло 29-30 жовтня того ж 1617 року до своїх студентів у Римі: “за 14 днів о. Йосафат буде висвячений на єпископа.”(Пор. лист Рутського до римських студентів із жовтня 1617 р., в Листи Йосифа Велямина Рутського, Рим 1956, ст. 52) І в неділю 12 листопада 1617 р. у Вильні Рутський поставив Йосафата на єпископа-помічника, з титулом витебського престолу. Раділа виленська братія, раділи виленські городяни, а нез’єдинені тривожились і лютували, що “душехватові” розкрилися такі широкі простори для апостольської місії. І може виленські братчики поставили саме тоді остаточне домагання своєму визначному членові – Максимові Смотрицькому: вийти з непевности й підозрілих контактів із католиками та стати ченцем, щоб зрівноважити потужний вплив Йосафата – ченця. І Смотрицький згодився на те та взявся до молитви, покути й подвигу в виленськім Свято-Духівськім манастирі, під проводом ігумена Леонтія Карповича. Згодом, і то вже незабаром, ці два велетні стануть віч-на-віч, на цій самій землі полоцькій, до остаточного міряння сил. І з Савла стане через кров Йосафата Павло, вибраний посуд Божий, і наглядний свідок правди(Так називає його життєписець Йосафата і Смотрицького – Яків Суша, єп. холмський в 1666 р. в своєму творі “Савло і Павло Руського З’єдинення перемінений кров’ю блаженного Йосафата тобто Мелетій Смотрицький…” (Рим 1666, друге видання їв. Мартинова в Брукселі в 1864 р.).

По висвяченні Йосафат почав готуватися до виїзду на свою місійну ниву; обставини були такі, що вимагали негайної дії, і Йосафат був готов іти за покликом Божим, “хоч би, – як казав він, – прийшлось мені йти з одинокою тільки палицею до моєї катедри – піду” (Р. Корсак). І справді, вирушив Йосафат до Полоцька серед глибокої північної зими, в січні 1618 року.

Приготовившись до своєї подорожі духовними вправами в Вильні та розіславши листи до різних урядових і впливових людей, Йосафат прощав те своє улюблене місто; зокрема бідняги проливали за ним свої сльози, неначе за батьком. Ченці, хоч і раділи повищенням Йосафата, однак відчували, що втрачають свого духовного провідника. І одного зимового ранку ціла валка саней вирушила на смоленську браму, в зимову заметіль – на схід. А супроводив цю валку в імені короля Януш Скумін Тишкевич, тоді брацлавський капітан, а згодом воєвода троцький, східній католик руського походження. Він мав завдання ввести Йосафата на полоцький престіл з усією цивільною і державною шаною, відповідно до його нового церковного й державного становища. Та не виключене, що могли бути й деякі побоювання, з уваги на те, що по назначенні Йосафата на єпископа, і до Полоцька дійшли вже були проти нього деякі підозри та оскарження, мовляв, іде він там на знищення східнього обряду і традицій. Про цей в’їзд Йосафата зберігся дуже точний запис-випис із літописів полоцьких Отців Єзуїтів, який згодом був автентично прикладений до документів беатифікаційного процесу. І, здається, що дослівний текст літопису найкраще таки передає і всі подробиці, і всі проблеми цього торжества; тому подаємо його тут у дослівному перекладі, як біографічний документ першої ваги.

“Отож, у навечір’я приїзду він (Януш Тишкевич, королівський делегат), повідомив полоцького воєводу й управу міста про приїзд Владики. Слуга Божий також надовго передше з’єднав собі листовно прихильність воєводи й католицької шляхти, які були наставлені прихильно до З’єдинення, і не тільки обіцяли йому свою співпрацю, але вмисне себе взаємно заохочували, щоб це сталося в якнайбільш торжественний спосіб. Тому нічого більш і не можна було собі бажати щодо самої паради. Достойний воєвода полоцький, Михайло Соколінський, ставши з єретика-кальвініста, за старанням Йосафата, з’єдиненим русином, дозрілий віком і літами, приказав розмістити в різних місцях замку гармати, а сотню ветеранів замкової сторожі розмістив від ріки Двини аж до замкової брами. Сам же, з визначнішою шляхтою вийшов на привітання до брами. На зустріч Слуги Божого виїхали в великій кількості повозками щонайвизначніші королівські урядники полоцького воєвідства та багато інших визначніших і впливовіших людей; але не бракувало в тому і зусиль городян, зокрема католиків, бо, крім того, що, давши сальну з чотирьох гармат, проголосили всім приїзд Владики, для віддання пошани чекали при брамі в святкових строях полоцький посадник, надрадники, радники й лавники та багато інших. А тимчасом. Коли Слуга Божий у численній асисті переїздив передмістя Екіманя, Отців Єзуїтів, один із мешканців Екіманя, відважніший за інших, старий і довгобородий, наблизився до Владики і в імені всіх міщан склав йому вітання й побажання, вимагаючи, щоб був якнайбільше вірний руському обрядові, звертаючись до нього такими словами: “держи сильно руську віру!” Владика прийняв пораду праведного й доброго простого чоловіка, та в Преподобного Отця Ректора не обійшлося йому це безкарно, що це зробив без його відома. В’їжджаючи в саме місто, вдарено гучно з чотирьох більших городських гармат, віддаючи Владиці не тільки пошану, але і належну повинність. Тоді воєвода і шляхта вийшли за міську браму на зустріч Слуги Божого, складаючи собі взаємні, але короткі вітання. А достойний воєвода троцький промовив до воєводи і шляхти такими приблизно словами: ‘3 доручення Його Королівської Величности привів я руській Церкві архиєпископа, шляхті – честь і прикрасу, місту – забороло, пастві – пастиря; і як Божим промислом був він вибраний, так немає сумніву, що, представлений вам із добрими побажаннями і посаджений на архиєпископському престолі, принесе він Руській Церкві користь, Русі – славу, а вам усім – спасіння.’ А достойний воєвода полоцький, подякувавши в імені цілої Руси супровідникові, обняв Владику і з належного пошаною склав відповідну повинність, поручаючи з великим вдоволенням себе й усіх мешканців свого воєвідства, його довір’ю, дбайливості й проводові. Збоку видно було здвигнений вівтар, прикрашений іконами латинськими й руськими, при якому, за приписами свого обряду, Владика відслужив чвертьгодинний молебень. І тут знову в імені міста вдарено з гармат, а по всіх церквах заграли дзвони; процесія, зложена в більшості зі студіюючої руської молоді, рушила вперед, маючи в першому ряді хоругви і хрест, та співаючи приємним для видців спільним хором. Далі йшли городяни й сенат міста, латинський і руський та інші знатніші й прихильніші до З’єдинення міщани. На третьому місці поступала руська процесія, з найбільшим торжеством. На переді несли церковні хоругви, а за ними в двох лавах ішов довгий ряд дітвори. На підходах до замку грала кращі руські мелодії оркестра, яку привіз із собою троїцький воєвода. Ішли парами, в церковних рядах, священики грецького обряду з дияконами. За паствою ступав пастир, в архиєрейських ризах, поважним кроком. У руках, для поваги, держав жезл, а за ним у ролі пристоящих ішло двох ченців св. Василія. Згодом ішли сенатори, достойні пани воєводи троцький і полоцький, достойний пан Іван Корсак, полоцький капітан греко-католицького обряду, достойні панове урядники полоцької землі, пан суддя Щитович, панове Корсаки та інші численні й визначні шляхтичі. Тимчасом сотня війська, яка з обох боків сторожила процесію від міської брами до замку, частими рушничними пострілами звеличувала параду і славу владичого в’їзду. Вступивши на замок, вдарено з великою силою з найбільших гармат. Здавалося, що гарматній дим і порох закривав небо немов хмарами. Латинська процесія не ввійшла в руську церкву, але станула у два ряди перед дверми соборного храму Св. Софії, тобто Св. Премудрости, співаючи прекрасні пісні та, віддавши Слузі Божому належну шану, вийшла з замку. В тому часі можна було почути деякі голоси русинів: “Ввійшли єзуїти в церкву?”, а хтось відповів: “ввійшли!”; тоді якийсь русин сумно закликав: “пропав усякий лад!”. Слуга Божий, вступивши в церкву, зразу подавсь у вівтар, та, помолившись там коротко, вийшов на архиєпископський трон, а Всечесний і Високопреподобний о. Протопресвітер полоцький почав служити Св. Літургію. По Службі руська молодь польською піснею привітала Владику. Тоді вийшло дванадцять черниць і, склавши за руським обрядом потрійний поклін, одна за одною припали до стіп Слуги Божого, віддалися під його владу. Згодом усі подались до старого архиєпископа, що ледве при змислах, проживав у своїх кімнатах, і поздоровили його; та він ледве міг промовити яке слово, і не дозволив гостям довше задержуватися при собі. Цього дня, а був це вівторок, Слуга Божий прийняв у себе гостей-шляхтичів обідом; у середу гостювали в достойного воєводи Соколінського; в четвер у Колегії, за попереднім привітанням гостей студентами, були прийняті скромним чернечим столом Слуга Божий, достойний воєвода троцький, з панами Тишкевичами; у п’ятницю гостив воєвода троцький, а в суботу згаданий вище каштелян полоцький. У неділю були на обіді в Слуги Божого знать і міщани полоцькі, які попереднього дня були в нього з дарами, подивляючи його розсудність і людяність. У наступну неділю католицька шляхта справляла гучний бенкет на честь Слуги Божого в підсудді пана Щита; в понеділок обідав Владика в одного міщанина, колишнього нез’єдиненого, де самі нез’єдинені дораджували йому, щоб відвідав також храм католиків (латинників); а притокою до цього був якийсь незнаного походженням поговір, поширений перед його приїздом, що, мовляв, мав він починати свій перший в’їзд від латинської церкви, звідкіля, вислухавши Службу Божу та склавши Богу благодарення, мав щойно заїхати до свого осідку; і коли їм Владика відповів, що нічого подібного навіть не прийшло йому на думку та й згодом не прийде, вони зразу, бувши перед в’їздом, архиєпископа ворогами З’єдинення, заявили йому: “Навпаки, відвідай церкву латинників, як бажаєш, в ім’я Господнє, бо і там добре почитають і прославляють Бога”, і цим висказом вони одночасно прийняли і його, і святе З’єдинення, та сказали, що вирікаються свого попереднього роз’єднання.

Прийнявши щасливо в посідання архиєпископство, Слуга Божий зачав віднову Божого Дому від клиру. Бо відповідною поведінкою спричинив, що всі священики висповідалися в ченців св. Василія, і хоч передше вони досить довго відмовлялися, що такого в них не було у звичаю, щоб перед ченцями відкривати тайники своєї душі, то згодом, перемігши труднощі, відбувши один-другий раз перед ними сповідь, обіцяли один раз на місяць очищувати перед ними свою совість. А одному деканові та одному парохові, які були двоюжонами, задля публічного згіршення проголосив і наказав, щоб або пошукали собі іншого єпископа, або вступили в чернецтво. Бо хоч і мав він, через брак священиків, для двоюжонів звільнення від Апостольського Престолу, то не хотів його вживати в самім осередку полоцького воєвідства – в Полоцьку. Також для розвитку богопочитання і збільшення побожности встановив кожного свята дві Святі Літургії, одну співану, а другу читану, а в будні дні одну, чого передше не було. Усунув багато надуживань щодо Святих Тайн, навчив віднайденої правдивої формули священного розрішення, про яку передше не знали, в яких вона полягала словах. Так то щасливий початок обіцював нам виразними знаками ще щасливіший поступ та славний успіх.”(Пор. ДБ, І, стор. 115-118) Досіль полоцький літопис єзуїтської колегії.

Так Йосафат вступив у своє архиєрейське служіння, в нові обставини життя і побуту. Він не відокремився від народу всіх прошарків, але пішов у його гущу вже з перших днів. Архиєпископська гідність не змінила в нічому його поведінки: йому вистачала проста келійка, а коли проминули торжества, надів знов свою стару рясу, якою прикривав свою волосінницю й полатане білля. З першого ж дня він пристосував у Полоцьку слова св. Павла: “Треба, щоб єпископ був бездоганним, тверезим, розважливим, чесним, гостинним, здібним навчати…” (1 Тим. З, 2).

2. – НАЛАДНАННЯ АРХИЄПАРХШЛЬНИХ СПРАВ (1618 р.)

Із першого ж дня свого побуту на полоцькій архиєпархії прийшлось Йосафатові ладнати багато справ, пов’язаних із людьми, установами, надужиттями. Хоч усі вони були важні, однак Йосафат дав першість деяким із них, уважаючи що релігійну й церковну обнову слід розпочинати від голови, себто від самої таки архиєпископії, від свого дому, щоб звідси просто перейти до Дому Божого і його слуг.

а. – Наладнання відносин із єрархом Ґедеоном. – Хоч Йосафатові справили в Полоцьку тріюмфальний в’їзд як резидуючому єпископові, то був він свідомий того, що в Полоцьку жив іще правний господар єпархії – Ґедеон Брольницький (1601-1618), який, хоч і старий, і недужий, був правлячим єпископом розлогої архиєпархії, яка обнимала цілу Білорусь та своєю вагою й гідністю стояла зразу по київській митрополітальній єпархії. Акт Берестейського Собору в 1596 р. від полоцької архиєпархії підписав архиєп. Гермоген Хребтович, але до того не підготовив він належно ні клиру, ні народу. А коли після його смерти архиєпископом став Ґедеон Брольницький, справи не пішли на краще. При своєму назначенні Брольницький був уже похилий віком (понад 70 літ), а з природи був людиною м’якою й нерішучою; крім того не мав він більшого богословського знання та, з різних причин, підпав таки скоро під вплив противників Берестейського Порозуміння. Згодом прийшли старечі роки й слабості, і широка архиєпархія практично не мала архипастирського проводу. Тому митрополит Рутський, таки зараз по своєму настоленні на митрополичий престіл, почав продумувати, як краще подбати про цю велику частину своєї митрополії, а практично – про цілу Білорусь, тому, що до полоцької архиєпархії належало також єпископство витебське і мстиславське, включно з могилівським та оршанським. Найкращою розв’язкою здавалось йому назначення єпископа-помічника, з правом наслідства по смерті та з великими повновластями за його життя. Брольницький дуже боляче відчув призначення Йосафата до Полоцька. Може в тому завинили і дорадники архиєпископа, знаючи Йосафата, його прямолінійність у католицькій настанові та пастирську ревність. Навіть у день його в’їзду до Полоцька, старий архиєпископ прийняв Йосафата холодно й формально. Та Йосафат не зражався цими труднощами, а може їх і передбачував. Тому він наладнав свою поведінку так, щоб розвіяти упередження та холод архиєпископа. Він постановив собі бути для старого Владики не конкурентом, але сином, і відповідно до того поводився, заопікувавшись ним як батьком. І скромність, смиренність та любов Йосафата скоро взяли верх над підшептами лихих дорадників архиєпископа. Ґедеон полюбив молодого помічника; приляг до нього немов до сина, звірявся йому в своїх душевних потребах, а коли наблизилася невмолима смерть – висповідався в нього і з його рук прийняв Св. Тайни та, яких два місяці по приїзді Йосафата до Полоцька, на його руках помер, поєднаний із Богом і Церквою. І хоч владича каса була порожня, Йосафат похоронив свого попередника величаво, розпружуючи так упередження і між народом, і між клиром, які бачили в тому добрі наміри нового владики.

То й коли по смерти Брольницького Йосафат обняв повну владу в єпархії, він міг узятися до дальших кроків – наладнувати свої зв’язки з цілим клиром. Наступлення Йосафата на полоцький престіл, яке йому зразу прислуговувало силою його права єпископа-помічника з правами наступства, Жигмонт III підтвердив ще новою королівською грамотою, щоб розвіяти всякі сумніви щодо його правного положення в Полоцьку. В своїй грамоті з 31 березня 1618 р. Жигмонт підтвердив за Йосафатом усю територію та, зокрема, поручив відзискати церковні маєтки, втрачені через довгі роки адміністративних недоліків у єпархії(Грамота Жигмонта III була виставлена дня 31 березня 1618 р. Пор. текст в ДБ, II, стор. 346-7).

б. – Реорганізація архиєпископського осідку. – Ставши правлячим єпископом у Полоцьку, Йосафат міг упорядкувати належно і свій осідок: палату та собор, які потребували матеріяльної й моральної обнови.

Архиєпископська палата, через убозтво й невимогливість Йосафата, не зазнала якихсь зовнішніх реставрацій і перебудівок: Йосафат і в палаті залишився ченцем; його одіж була проста, а харч невибагливий; його пивниці й комори стояли звичайно пусткою: з них жили полоцькі бідаки. Пишна шляхта зразу гіршилася невибагливістю Йосафата, а деколи й докоряла йому. Коли о. Хмельницький із наказу митрополита мав справити Владиці шовкове одіння, то він, довідавшись про це, прохав не витрачуватись на шовки, бо і так він ніколи їх не одіватиме, а ось полоцький собор потребує віднови;(Пор. ДБ, І, стор. 181: свідок 71: о. Г. Хмельницький) Антін Сєлява так і свідчить під присягою: “За ввесь час свого єпископства ніколи не вжив він шовкової одежі, але тільки зі звичайного полотна, а його улюбленим поясненням було завжди: “Достойний пане, я вбогий чернець”(Пор. ДБ, І, стор. 163: свідок 68). Фактично, коли 12 листопада 1623 він упав під ударами витебських городян, то на його бездушнім тілі знайдено таку одіж: стара ряса, скіряний пояс, полатані пончохи, шорстка волосінниця так, що треба було свідчень Йосафатової обслуги, щоб переконати роз’ярених убивників, що вони вбили самого таки архиєпископа, а не якусь там підставлену особу, – і це зізнавали Е. Кантакузен, господар дому Йосафата, Доротей Лецикович, його архидиякон, Рафаїл Корсак та інші(Пор. ДБ, II, стор. 266 (Кантакузен),- стор. 315, 324 (Лецикович); ДБ, І, істор. 168 (Корсак), стор. 214 (Ушацький) і т. д. нпр. ДБ, І, стор. 130: св. 14).

Не зміняючи нічого в основному відносно себе самого, Йосафат зразу наладнав у Полоцьку свою резиденцію, їдучи до Полоцька, Йосафат узяв зі собою двох молодих ченців-василіян виленськоі реформи: оо. Геннадія Хмельницького й Доротея Лециковича. О. Хмельницький зайнявся загальними духовними справами, а о. Лецикович – церквою і богослужбою. Крім того приїхав із Йосафатом до Полоцька п. Е. Кантакузен, грек колишній секретар московського патріярха Ігнатія, згодом дворянин Рутського, архимандрита і єпископа, йому доручив Йосафат управу своєї полоцької палати: всі вони витривали з Йосафатом до його смерти та були щоденними свідками його життя, про яке зізнавали перед апостольською комісією в 1628 і 1637 рр.(Пор. про Хмельницького і його зв’язки з Йосафатом у ДБ, І, стор. 174-185: свідок 71, ДБ, II, стор. 215-230: свідок 1, про Доротея Лециковича гл. ДБ, І, стор. 154-158: свідок 61; ДБ, II, стор. 312-331: свідок 8,- про Емануїла Кантакузена гл. ДБ, II, стор. 257-273: свідок 4) Вони і були головними відповідальними за єпископську палату й церкву в Полоцьку. В інших владичих маєтках поставив Йосафат досвідчених, чесних і відданих Церкві мирян. Від усіх них він вимагав праці, сумлінности, справедливости, поміркування в поведінці з речами і з людьми. Рафаїл Корсак так загально зізнає ро організацію Йосафатової домашньої й церковної служби: “При столі кормив він усіх читанням слова Божого; його єпископська обслуга була відокремлена неначе в манастирі; без жодних труднощів і перебору осіб, як люблячий батько допускав до себе своїх церковних підвладних, розмовляв із ними лагідно та радо вислухав їх у їхніх кривдах, коли до нього вдавалися, а згодом оберігав їх перед кривдою, заохочував до християнської побожности та принукував, навіть під карою, кожної неділі і свята ходити до церков, які він мав для них у своїх маєтках”(ДБ, І, стор. 167: свідок 69)

О. Хмельницький свідчить, що “архиєпископська палата Йосафата мусіла прокормити і вдержати щоденно майже 60 осіб”, а крім того були “щоденні гості, сталі бідняки, ченці, домова служба”(ДБ, І, стор. 182: свідок 71). О. С. Косінський оповідав, що чув від свідків, а то і “з уст самого Слуги Божого, що він не держав між своєю службою нікого без діла, але всі або працювали, або співали у хорі, бо він повторяв, що безділля є причиною всіх гріхів. А всіх, навіть молодших ченців своєї обслуги, якщо бачив, що вони спосібні до студій, посилав до шкіл Отців Єзуїтів.”(ДБ, І, стор. 146: свідок 53)

Проти пануючого тоді звичаю, він виключив із свого дому всяке ледарство, хабарництво та головно – наживництво свояків. Колишній слуга Йосафата в Полоцьку, Іван Лоссовський, говорив, що “він був свідком того, як один свояк Слуги Божого, вибувши майже два роки між його службою, просив у нього відпустки й винагороди на дорогу; Йосафат казав йому дати 20 флоринів гроша та купити йому одіж, вартости других 20 флоринів. А відіславши свояка, дуже жалував, що стільки дав йому, кажучи: радше треба було видати це на церкву, або на бідних; а так, давши моєму Островецькому 40 флоринів, оставсь я ще й без жодної заслуги.”(ДБ, І, стор. 131: свідок 15) Іншим разом відіслав з нічим якогось іншого свояка, коли той прийшов просити підмоги, кажучи: Ось усе що можу тобі дати, бо церковні доходи призначені для церкви і для вбогих. Твоїм обов’язком є запрацювати собі на своє удержання(Там же).
І хоч, як казав згодом вікарій полоцького собору, о. Степан Сулянович, “Слуга Божий ніколи не хотів нічого і знати про домашні справи, про комори, кухню, тому що цілий посвятив себе справам божим;”(ДБ, І, стор. 159: свідок 64) і як інший свідок, Рафаїл Корсак, твердив, що “в часі його архиєпископського служіння його рука не діткнулася гроша, і не мав він його ніколи при собі,”(ДБ, І, стор. 168: свідок 69) – то вважаючи матеріяльні засоби архиєпархії за власність Церкви й убогих, він прикладав усіх зусиль, щоб їх відзискати, добре ними заряджувати та обертати на потреби Церкви й людей. Єдиним його адміністратором і економом було Боже Провидіння. Одного разу, в розмові з о. Хмельницьким, він так і говорив: “Отче Геннадію, коли ми розбагатіємо?”, і коли я йому відповів: “Не знаю, Преосвященний Владико”, то він докинув: “Не розбагатіємо, але Господь Бог дасть нам усього вдосталь.”(ДБ, І, стор. 183: свідок 71) І справді, його дбайливість про церковне майно була незвичайна. Антін Сєлява так описує цю його дбайливість: “Показався він рішучим оборонцем церковного майна, і на доказ цього – віднотовує нотар процесу – предложив велику книгу справ, які Слуга Божий перевів у різних трибуналах; та не тільки відвойовував він права своєї тільки полоцької Церкви, але збирав фундації всіх церков, і записував в одну книгу, та давав з неї для інших витяги. Більше того: доносив навіть нез’єдиненим, якщо припадком знайшов щось стосовно їх церков. Тому все те, що тепер має полоцька церква, все, разом із маєтками, відзискав він з рук світських.”(ДБ, І, стор. 163: свідок 68) А з яким вислідом, коротко звітує за ввесь час його архиєпископства о. Хмельницький: “Знайшов він архиепархію занедбану і в речах духовних і матеріяльних; проте свій клир оновив він написаними ним самим правилами, церковні ж і чернечі маєтки відзискав так, що врахувавши все, річні прибутки вже доходять майже тисячі флоринів, – коли передше не досягали і половини. Та всякий подив переходить те, що такими малими прибутками Слуга Божий зробив стільки великих діл: його архиєпископська обслуга була дуже таки пристойна, дяківська школа визначна, ремісники добірні, так, що кожного дня архиєпископська курія прогодовувала коло 60 осіб; ніколи не занедбував він судів сеймових, трибунальних, земських, замкових, городських, коли йшлося про справи полоцької Церкви, і то з великими видатками, про що знаю, як економ. Одна тільки поїздка до віддаленої п’ятсот італійських миль Варшави, і то щорічна, хоча навіть через своїх заступників, могла вичерпати всі його засоби. Хоч і були в нього майже постійні гості, наполегливі бідняги, ченці і слуги: але були і замітні шовками та сріблом вівтарі, захристія визначалася ризами; були срібні хрести, свічники, жезли, які залишились на пам’ятку такої визначної людини, а що головне: за три роки, і коштом майже 2 тисяч угорських талярів, була реставрована і вивершена катедральна церква, оперта на 16 колюмнах, із чотирьома каплицями, височенна, одним словом: дуже величава й гарна, та приведена в її теперішній прекрасний вигляд. А все це йшло через мої руки, хоч ніколи не нотував я подрібно, звідки ми дістали і скільки видали так, що деколи і сам Слуга Божий подивляв Боже Провидіння, і казав, що не хоче і знати звідки взяв на стільки і таких великих видатків, та скільки видав.”(ДБ, І, стор. 182: свідок 71) І ці незвичайні здобутки завважували та згодом про них оповідали учасники, свідки, очевидці(Пор. ДБ, І, стор. 124 (Й. Клоновський): свідок 9а, стор. 157: свідок 61: Лецикович,- стор. 159: свідок 64: Сулянович,- стор. 162: свідок 68: А. Сєлява, стор. 182: свідок 71: Хмельницький,- стор. 185: свідок 72: Гервасій Гостиловський і інші). Та вистачає цього, щоб побачити серіозність Йосафата, як адміністратора й упорядчика маєтків полоцької архиєпархії. Там, де по-людському судячи його 6-річне архипастирське служіння повинно було б скінчитися повним економічним крахом, воно стало основою під дальший розвиток Білоруської Церкви. Жив він, творив і діяв “єдино з окремого Божого Провидіння”, як говорив господар архиєпископської полоцької палати, Емануїл Кантакузен(ДБ, II, стор. 268, ч. 7: свідок 4). Спертий на те Провидіння, взявся він і до відбудови Божих храмів та манастирів.
в. – Відбудова церков і манастирів. – Впорядкувавши свою палату й архиєпископські маєтки, взявся Йосафат до відбудови полоцьких церков і манастирів, щоб піднести їх з повної майже руїни. “А фондів, – як казав Е. Кантакузен, – не було жодних. “(ДБ, II, стор. 258, ч. 11, свідок 4) Та була непохитна віра в Боже Провидіння, була жива свідомість архипастирського обов’язку, була слушність і потреба, і був добрий, побожний люд. І цими засобами почав підноситись із руїн найперше старинний полоцький собор Св. Софії, збудований у 13 столітті, в якому молилась колись св. княжна Євфросина. Йосафат узявся до реставрації собору зразу таки як став архиєпископом, бо його стан був справді жалюгідний. Ось що пише наочний свідок, який заходив часто до нього молитися – Михайло Тишкевич, підсудок полоцького воєводства, а в часах Йосафата найвищий нотар воєвідства, брат полоцької черниці-василіянки, Анни Тишкевичівни: “Він, тільки він сам реставрував собор Св. Софії знутра і ззовні, до якого люди боялись вже й заходити, щоб не обвалився і не присипав усіх; тому люди споруджували над своїми головами руштування з дощок, щоб падаюча цегла не зробила їм шкоди, яка справді опадала та задержувалась на дошках. А знаю це, бо з моєю матір’ю, Катериною Корсаківною, руського обряду, та з рідною моєю сестрою Анною Тишкевичівною, яка була черницею в прилеглій до церкви Св. Софії обителі, я часто заходив до тієї церкви, і бачив це.”( ДБ, II, стор. 252, ч. 7: свідок 3)

І Йосафат узявся до фундаментального ремонту. Церква мала п’ять копул: одну велику, а чотири менші; кошти та й сам процес реставрації вимагали взятися за більшу, а менші відкласти на пізніше. Та городяни почали говорити: “Глядіть, який папіст із нього! Почитає тільки папу, а чотирьох патріярхів спрятав.”(Пор. А. Ґепен, цит. тв., І, стор. 227, мабуть основуючись на Я. Суші та переказах) П’ятибанна Св. Софія в очах народу означала патріярхів, із римським – першим, посередині. Та Йосафат продовжав працю, обіцюючи жартом, що піднесе й чотири інші, менші бані, якщо, мовляв, патріярхи триматимуться свого голови. Роботи тривали довго, а Йосафат підганяв робітників, а друзям так і говорив: “Коли б тільки докінчити будову, а тоді вже можна й умирати.” І фактично, коли праці були вже завершені, а з ними і його гробниця, наступила витебська трагедія(Пор. ДБ, II, стор. 221: свідок 1: о. Г. Хмельницький (до п. 18). Хмельницький, бувши економом, кермував роботами, що їх закінчив саме в часі побуту Йосафата в Витебську, який наказав йому післати робітників і майстрів для направи витебського собору. Пор. також Ґепен, цит. тв., І, стор. 228).

Крім архиєпископського собору в Полоцьку, відновив Йосафат і інші церкви поза Полоцьком. Може останньою подібною справою була віднова витебської катедри; заради неї він і поїхав до Витебська осінню 1623 р.( Пор. свідчення Г. Хмельницького, ДБ, І, стор. 182, де говорить виразно, і в ДБ, II, стор. 221, до п. 18,- у Витебську ладнає він і деякі маєткові справи з сусідніми шляхтичами-дідичами: пор. ДБ, II, стор. 260, до пит. 18 г свідок Е. Кантакузен, який товаришував Йосафатові в цій справі. Але, безперечно, були й інші духовні справи, які перерішили, що він поїхав у Витебськ, проти перестороги знайомих і приятелів; пор. нпр. ДБ, І, стор. 123: свідок 8: Данило Щит, підсудок полоцького воєводства, якому Йосафат відповів на його оферту збройної охорони: “Вистачать мені мої дяки, які приспівують мені в церковних богослужбах”.) Та розбурханий народ уже тоді бачив у всіх святих ділах свого Архипастиря тільки якісь затії на шкоду східній Церкві, і тому, коли в Витебську почали обнову й винесли для реставрації ікони іконостасу, по місті пішли ремствування: Архиєпископ викидає іконостас! На його місце хоче поставити латинський вівтар, а нас силою златинщити! Такі події й поговори доводили людські пристрасті до кипіння, а дехто був готовий ужити й остаточних насильних заходів – для “рятунку” Церкви; але, коли за кілька днів витебський храм знову відкрито, і в ньому заблистів відновлений іконостас, пристрасті притихли знову(Пор. зізнання Юрія Буєвича: ДБ, І, стор. 200: свідок 84).

Успіхи Йосафатової акції за відзискакня церковних маєтків уможливили йому обновити в своїй архиєпархії життя і побут декількох манастирів та завести в них виленську чернечу реформу. Найперше ж удалося йому в самому таки Полоцьку відзискати давній манастир св. Бориса і Гліба, який опинився в руках родини Корсаків, тоді поєретиченій та нез’єдиненій із католицькою Церквою. Справа пішла в Трибунали, бо Корсаки ніяк не хотіли повернути неправно загарбане, а навіть відгрожувалися вжити драстичних заходів. Та, врешті відзискано рештки. “Церква манастирська була в руїнах, – зізнавав о. Хмельницький 1628 р., – серед голого поля, будинків жодних, а тепер, завдяки Слузі Божому, є в ньому три церкви замітної конструкції.”(Пор. ДБ, І, стор. 183: свідок 71) А писала це людина, яка перша поселилась у цій обителі та, в 1628 р., була ігуменом цього манастиря. Спровадивши з Вильна декількох ченців, полоцький манастир став початком виленської реформи в полоцькій архиєпархії. Опісля відзискав Йосафат манастирі в Мотилеві й Череї та передав їх ченцям Св. Трійці з Вильна, а в 1623 р., на василіянській Капітулі в Руті, приєднав їх до виленської Свято-Троїцької Конгрегації(Пор. в актах третьої василіянської Капітули з 1623 р. в Археографіческій Сборникь Документов…., т. 12, стор. 30. Були це спершу три манастирі полоцької архиєпархії: красноборський, черейський і могилівський, та полоцький, не архимандричий (там же)). Згодом були відзискані манастирі в Браславі і Мстиславлю на Білорусі. Так, на всіх вісім манастирів Виленської Конгрегації в 1623 р., особистою дбайливістю Йосафата було придбано п’ять: Битень, Жировиці, Полоцьк, Черея, Могилів.

Уже в Вильні, як архимандрит, Йосафат звернув увагу і на жіночу вітку василіянського чернецтва. Антін Сєлява, очевидець і наступник Йосафата, так доповідав перед апостольською Комісією в 1628 р.: “Обновив виленський манастир з’єдинених черниць Чину св. Василія, і написав для них правила. А коли одного разу настоятелька в якійсь справі виявила майже істеричну впертість, то схопивши “дисципліну” (бич) вихльостав її аж до сліз, а в одній духовній розмові з нею дав їй і поличника, без огляду на те, що була це дочка одного сенатора” (мабуть Сапіжина)(Пор. ДБ, І, стор. 162: свідок 68). Коли ж прибув до Полоцька, застав тут у день свого в’їзду (9 січня 1618 р.) при полоцькім архикатедральнім манастирі св. Євфросини 12 черниць, які склали тоді йому чолобитню й підчинення; між ними була й Анна Тишкевичівна, знатного роду. Тут і приклав Йосафат-Владика всіх зусиль, щоб манастир піднести: спровадив до нього декілька виленських черниць та постарався для них про відповідне удержання, і число їх почало зростати, а при смерти його було в полоцькім манастирі вже понад 20 черниць-василіянок виленської реформи. Ігуменя Олександра Волківна перед беатифікаційною Комісією в Полоцьку, в 1628 р., так і заявила: “Слуга Божий був їхнім першим фундатором у Полоцьку, і в часі свого архиєпископату був їхнім сповідником, давав їй (настоятельці) все потрібне на прожиток, та мав у звичаї з своїх архиєпископських маєтків присилати щоразу декілька безрог.”(ДБ, І, стор. 160 свідчення Василіянок.) Згодом цей манастир полоцьких василіянок продовж 200 літ був центром чернецтва для цілої Білоруси, аж до ліквідації східньої католицької Церкви на Білорусі в 1838 році.

Дивились на цю працю молодого Владики і клир, і вірні, подивляли його ревність про справи Божі й церковні, та так помалу зникало з їх душ упередження й підозріння, а на їх місце приходила пошана, признання, любов і послух його архипастирському слову. І настав час – від речей та інституцій перейти до людей та душ, найперше ж таки самого клиру; і скоро в цілій єпархії настає велика духовна обнова церковних і духовних звичаїв та обичаїв.

3. – ДУХОВНА І ЦЕРКОВНА ОБНОВА КЛИРУ (1618-1620)

Широка адміністративна праця Йосафата була тільки вступом до справи головної: духовного і церковного оновлення клиру і народу. Поклавши добрі основи для наладнання зовнішніх церковних структур, він зразу таки приступає і до основного, Йосафат знав загальну ситуацію українсько-білоруської Церкви в Київській Митрополії, теж її недостачі й негативи, і між клиром, і між народом. Наладнавши справу архиєпархіяльного проводу, він зайнявся своїм клиром, щоб через нього дійти до найширших верств народу. І на цю працю він вийшов сам, озброєний тільки своєю ревністю та архипастирською владою; допоміжну працю давала маленька жмінка його колишніх вихованців – ченців виленської реформи.

Тодішнє духовенство в Київській Митрополії було без задовільної релігійної й богословської освіти. Духовних семінарій не було; освіта священика починалась і кінчалася домом батька-священика, або дяківською школою. Слов’янська мова в письмі і слові, церковний спів, порядок богослужб, деякі правди віри – ось і вся підготовка священика. А згодом, для поповнень, не було ні нагоди, ні часу: не було книг й підручників, була ж щоденна праця серед парафіяльної громади, в її основних виявах: хрещень, вінчань, похоронів, та й щоденна невідкладна журба про вдержання родини. До того слід додати осамітнення від ширшого церковного світу, від собратії в священстві та від церковної влади. У таких обставинах грошелюбство, захланність, п’янство, підкупство, вислугування панам і багачам, нераз із шкодою для моралі чи церковних прав і маєтку, мало пригоже підложжя для буйного процвітання. А з розростом таких прикмет, щораз малів вплив духовенства на нарід, зростала ж до нього зневага збоку вищих верств, які шукали заспокоєння релігійної потреби в латинських церквах, або в протестантських громадах. І хоч у проводі архиєпархії став визначний владика, освічений і святий, направи лиха не можна було сподіватися знагла і без спротиву. Треба було зійти до самих основ: піднести рівень освіти духовенства та відновити його повагу, спершу таки у своїх власних очах, а так і серед народу, скріплюючи теж його релігійну й церковну мораль. До цього майже непосильного труду взявся полоцький Владика вже з перших місяців свого архипастирського служіння, прийнявши цілий ряд різних заходів.

а. – Єпархіяльна свідомість і співпраця клиру. – Першою і невідкладною потребою білоруського клиру було відновлення свідомости єпархіяльної єдности і співпраці. Головним засобом цього стали єпархіяльні синоди і деканальні соборчики. Щоб опанувати великий простір Білоруси, Йосафат поділив свою розлогу архиєпархію на три традиційні області: полоцьку, витебську і мстиславську, в яких центрі були давні єпископські осідки й собори. Отже, щоб не обтяжувати клиру непосильними трудами й коштами та тим не загрожувати успіхові, Йосафат щорічно скликав єпархіяльні синоди до цих трьох міст: Полоцька, Витебська і Мстиславля. У них брав він особисто участь, кермував нарадами, промовляв до свого клиру, навчав-обучував у душпастирських і богословських справах, напоминав-перестерігав, а то й проводив церковні суди, вислухував скарг. Крім того роз’їздив по окремих парафіях та пізнавав на місцях і особи, і потреби, давав поради та вирішував справи. Так установив Йосафат живий, дієвий контакт між єпархіяльним клиром, наблизив його взаємно між собою, об’єднав ув одну думку і в одну дію. Таким чином, виходячи зі своєї пастирської свідомости, з церковної дійсности і потреби та з характеру священичого церковного служіння Божому народові, Йосафат у душ-пастирських справах немов випередив на 350 літ рішення Вселенського Собору Ватиканського Другого, зокрема щодо співпраці клиру з єрархом, щодо колеґіяльного чи синодального правління та підхожих душпастирських способів успішного душпастирювання. Тому його провидінні рішення можуть бути актуальні і в наші часи, а коротке з’ясування його єпархіяльного управління являється замітним вкладом у біографію святого полоцького Владики. Ці зариси ясно начеркнені в його “Правилах для священиків”, які він виготовив у перших літах єпископства, та перший придержувався їх у своїй праці.

І. – Організація єпархіяльних Синодів та їх цілі. – Як виглядає з самої побудови “Правил” Йосафата, ця справа зростала в нього ступнево й на основі досвіду Йосафат виходив, здається, з первісної практики таких синодів, і тому він не дає жодного оправдання чи пояснення синодального інституту, а тільки натискає на його виконування, даючи два канони, 32 і 33, які так звучали: “Якщо хтось із священиків не хотів би брати участи в звичайнім щорічнім Синоді, такого слід позвати перед нас; а якщо візваний не хотів би явитися, то такого слід передати на покарання нашій духовній владі, або світській, як провинного наказові пастиря; а хто намагався б заслонитися від такого правопорядку протекцією світського стану, такого відповідно до канонів святих Отців слід завісити у свяченнях і відлучити. Якщо ж покликані появляться і оправдуватимуться недугою, або якоюсь іншою перешкодою, через яку не можуть брати участи в Синоді, то мусять присягнути, що воно так мається, а не інакше. – Всім тим пресвітерам, протопресвітерам і дияконам нашої єпархії, які не явились би на цей звичайний Синод, наказуємо, щоб прибули за три і пів тижня по Великодні, себто в четверту середу. Якщо ж і цього не зробили б, то треба з ними поступити, як у попереднім каноні.”(ДБ, І, стор. 243: “Правила”, чч. 32-33) Та досвід показав, що і цей другий синодальний реченець не приносив успіху, і мабуть багато було таких, що виказалися важними причинами своєї неприявности, а головно таки віддаллю й поганими шляхами. Отже Йосафат, як розсудний пастир, злагіднює свій розпорядок, додаючи новий припис (кан. 46), у якому говорить: “Тому що час Синоду першої неділі великого посту справляє в дорозі священикам великі труднощі, головно для подальших, через весняні виливи, тому ми, йдучи назустріч їхній вигоді і на домагання зібраних на Синод священиків, так розпорядили й уклали: У цьому часі, себто в першу неділю посту, тільки ті священики будуть повинні являтися щороку в Полоцьку, які є ближчі до Полоцька, передовсім же декан Лукомський з іншими підлеглими собі священиками, подібно декан Бєшенковський, декан Діссенський, декан Борисівський… Лепельчанський… Бобинський… Ясенський… Браславський… і декан Любошанський, також з усіми своїми підлеглими священиками. А для Витебська встановляємо щорічний синод на віддання празника Успіння Пресв. Богородиці, себто 23 серпня, в якому братимуть участь усі близькі декани зі священиками собі підлеглми, а передовсім декани: Смолянський, Оршанський, Копищенський, Шкловський, Бєлінський і всі інші священики, що не далеко віддалені від Витебська. А в Мстиславлі визначуємо час щорічного синоду на празник Різдва Пресв. Богородиці, себто 8 вересня, в якому обов’язані брати участь декани і священики, здавна приналежні до їх деканатів, тобто декани: Радомський, Бихівський, Могилівський, Головчинський. На всі ці три вище згадані реченці, декани і священики обов’язані являтися без жодних наших листів.”(ДБ, І, стор. 244-245, ч. 46) Із цього ясно виходить, яку широку, інтенсивну душпастирську працю заплянував і щорічно виконував Йосафат у своїй розлогій Архиєпархії, головно коли зважимо ще і на зміст цієї синодальної акції, яка без прикладу в історії Київської Митрополії взагалі, і передше і згодом. Ось що приписують дальші канони: “В часі Синодів священики повинні явитися до нас і викласти всі свої труднощі, та старатися пізнати, що треба їм знати в духовних справах. Усі священики, які мають із кимсь якісь непорозуміння, без жодного позову і на виклик кожного, мають відповідати на Синоді, а також перед нами, архиєпископом, коли особисто відвідуємо церкви нашої єпархії, чи перед нашими візитаторами, яких ми висилаємо. А миряни, якщо мають щось проти священиків, нехай позивають їх перед синод. Священик священикові відповість перед синодом, без жодного позову” (кан. 36-37). На ці синоди були призначені й іспити зі знання “Катехизму”, який виготовив полоцький владика (кан. 34), і розподіл св. мира (кан. 48). Як бачимо, єпархіяльні синоди були добрим засобом об’єднати духом і тілом духовенство єпархії та зробити його великою церковною і душпастирською силою. Вони давали духовенству свідомість спільности та відповідальности за цілість Церкви.

II. – Організація деканальних соборчиків. – Дальшим засобом реформи духовенства були деканальні соборчики та взагалі деканальна інституція, яку молодий владика старався зразу оживити і пожвавити в конкретній дії, даючи влучні розпорядки та приписи. І тут “Правила для священиків” служать автентичним джерелом. Декани були незамінними учасниками єпархіяльних синодів (кан 46); до них належав нагляд за виконуванням і зберіганням “Правил” збоку духовенства (кан. 31); вони мали обов’язок доносити йому проступки свого духовенства, і то під карою за непослух (кан. 31); вони перші мали мати в себе окремий примірник “Правил” та дбати, щоб кожний із священиків мав свій відпис і часто його перечитував, як було приписано “що два тижні” (кан. 47, 31). Декани чи благочинні мали візитувати парафії і парохів раз у рік, і то “перед синодом, щоб на синоді могли здати звіт про кожного священика і про його поведінку та лад у їхніх церквах” (кан. 47). Деканам приписував Йосафат щотижневу сповідь “задля власного духовного поступу і заради прикладу для інших підчинених собі священиків” (кан. 48).

б. – “Правила для священиків”. – Таким титулом можна охопити цілу моральну, духовну й церковну обнову духовенства. Щоб охопити цю обнову в відповідні рамки та подбати про загальніші й найконечніші потреби клиру, Йосафат уклав так зв. “Правила (реґули) для священиків”, які з року на рік поповнювались та в остаточній редакції мали 48 коротких правил-канонів. Уклад предмету та стиль наглядно показують розвиток цієї праці, відповідно до нових обставин, потреб, а то й архипастирського досвіду; при кінці було додано 9 так зв. “конституцій”, якими визначено кари за проступки проти приписів “Правил”. Ці “Правила” кожний священик був обов’язаний переписати та що два тижні прочитувати, про що мав подбати дотичний декан (кан. 35, 31). У перших правилах, подавши коротке зарядження, Йосафат доказує його з церковних канонів вселенських чи помісних Соборів, зокрема відносно канонів, які займалися богослужбою та поведінкою священика. Щоб побачити засяг та напрямні реформи духовенства, ці “Правила” з користю можна розглянути за кількома головними темами. Вони відносяться до священиків як осіб і священослужителів, а через них і до віруючого народу та навіть цивільної влади й світських властей взагалі. Через життя й поведінку своїх священиків, Йосафат наміряв піднести релігійне й церковне життя всього народу.

І. – Приписи богослужбові. – У правилі 5-му Йосафат визначує для священиків дні, в яких вони обов’язані були служити Св. Літургію, а це: всі неділі року та 40 днів празничних, Господських і Богородичних, а крім того “в дні святих апостолів, архиєреїв, деяких мучеників, святого Йоана Хрестителя і св. Михаїла Архангела, і т. д.”; це давало яких 120 днів у році, у яких по церквах мала відправлятися Служба Божа, “не зважаючи на приявність чи неприявність людей; чи вони є, чи їх нема, Св. Літургію треба служити; винні будуть люди, коли не прийдуть, а священик виконає те, чого вимагає його служба” (кан. 5). У злуці з Літургією приписує Йосафат непрямо й інші богослуження, як підготовку до Св. Літургії: “Перед Св. Літургією, пише він, належить відправити ціле церковне правило аж до 6-го часу включно” (кан. 4). Отже, беручи на увагу визначені обов’язки Літургії, у церквах подбано якслід про інші богослуження, даючи так народові нагоду до поглиблення молитовного життя, бо реформа клиру мала також функцію душпастирську взагалі.

II. – Приписи душпастирські. – Крім літургійного і молитовного життя, впорядкував Йосафат і душпастирську працю священиків. Коли богослужбові приписи мали посередньо й душпастирські завдання, то його приписи про розподілювання Св. Тайн і обучення народу мали виразні душпастирські спрямування. Як для священиків, так і для вірних центральною Св. Тайною була сакраментальна Св. Сповідь; ціла попередня душпастирська праця Йосафата була заякорена на цій Св. Тайні, як на остаточній цілі всієї душпастирської праці: очищення душі і привернення їй Божої благодаті. Тому він доручає священикам виужити для сповідей великий піст, хоч би для цього треба зужити й увесь час, бо це буде “найкращий ужиток”, Йосафат наказує священикам відвідати кожний дім; парафіяни повинні приготовитися до Св. Сповіді і Св. Причастя дво-тридневим постом. Це відносилося і до віддалених парафіян; парафіяни, віддалені не більше як одну милю, були обов’язані сповідатись і причащатися в своїй церкві, від малого до великого; в часі Пилипівки не треба змушувати до сповідей, але можна і добре сповідати, відвідуючи доми з благословенням, і то ближчих і дальших парафіян. Парафіяни, які мають у своєму селі чи місті церкву, повинні перед Різдвом і Великоднем там сповідатися та причащатися. Треба, навіть і під натиском громадських властей, призвичаювати людей ходити до церкви і приймати Св. Тайни (кан. 6, 7). За уділювання Св. Тайн священики не можуть вимагати оплат, і нехай приймають тільки добровільні датки; а хто не може нічого офірувати, то “не слід казати і слова, але охотно виповняти священичі служіння” (кан. 9). Коли урядово чи приватно вимагається посвідки про відбуту сповідь, священик нехай не відказується її видати, але тільки якщо “справді вислухав їх сповіді. Бо не бракує таких негідних священиків, які, взявши від селянина подарок, кажуть, що вони сповідалися, хоч вони цього не зробили” (кан. 22). Більше того, Йосафат, як священик, а згодом і як єпископ із нагоди розподілу Св. Тайн, а головно Сповіді, часто сам дає бідним і потребуючим допомогу, щоб ділом показати, що Церква бажає їх спасіння, а не їх майна, а її слуги і пастирі не грошолюби, але дбають про їхнє спасіння(Порівняй свідчення з беатифікаційного процесу: Геннадія Хмельницького (ДБ, II, стор. 224, до пит. 5); Е. Кантакузена (ДБ, II, стор. 266, до пит. 5), Д. Ахрамовича (ДБ, І, стор. 294, до п. 5); Д. Лециковича (ДБ, І, стор. 317, до пит. 15) і інших).

Другою центральною темою його душпастирських розпоряджень – було катехитичне обучення народу про правди християнської віри: він рішуче вводить щонедільну і святкову катехизу всього народу, безпосередньо по Службі Божій, піддаючи і головніші теми; пізніше він видасть для священиків і вірних свій “катехизм”, і накаже в каноні 34: “Треба, щоб кожний священик вивчив укладений нами короткий катехизм, який буде нами виданий. І в ньому нехай виучують своїх дітей і парафіян, а на синодах самі будуть з нього іспитовані” (кан. 34). “А якщо хтось із священиків це занедбав би, канони Святої Церкви постановляють для такого кару, деградації (кан. апостольський 58, і 19 канон шостого Собору). Бо без знання того, що тут вичислено, ніхто, навіть мирянин, не може спастися, як каже в символі св. Атанасій” (кан. 8). Позиція Йосафата була ясна, рішуча, продумана, і успішна. За недовгий час полоцька архиєпархія станула на височині релігійної свідомости.

III. – Приписи канонічні. – Полоцький архиєпископ уважав за конечне відсвіжити в пам’яті священиків, а через них цілого народу, деякі канонічні приписи церковного правопорядку. їх пізнання показує церковний стан його стада та ті труднощі, які мусів він поборювати, як єрарх. Ось деякі важніші ствердження й розпорядки доброго пастиря: “Кожний священик має підлягати своєму архиєпископові і віддавати йому належний послух” (кан. 13). Кожний священик, а тим-більше декан, за визначеними реченцями, має брати .участь у щорічних синодах (кан. 32, 33, 46); “Не можна прийняти Тайни Священства, як лише від того єпископа, в якого єпархії буде доручена їм церква” (кан. 28); а пригадується це тому, “бо деякі нерозважні вдаються до таких єпископів, про яких не знати, звідкіля вони, та які не можуть виказатися свідоцтвом, чи вони справжні єпископи чи ні” (там же); “Жодний священик самовільно й свавільно не може настоятелювати у двох церквах, без нашої архиєпископської згоди” (кан. 40); “Священики нехай не переходять з однієї парафії на іншу, але нехай тривають у тій, яка була доручена нами їх душпастирській дбайливості, ані не повинні вмішуватися у справи іншої парафії” (кан. 16); “Священики не можуть без дозволу переходити з однієї церкви до другої” (кан. 27); “Жодна церковна річ не може бути обернена священиком на власний ужиток” (кан. 44); “Священики, без нашого архиєпископського дозволу, нехай не занимають, за настоюванням мирян, жодної церкви, передусім, якщо вони не хочуть підчинити її нашій архиєшіскопській владі” (кан. 15); “Священики повинні проголосити і пояснити всьому народові нашої єпархії, мирянам, і шляхтичам, щоб не будували жодних церков без архиєпископського благословення” (кан. 14); “Священики нехай вистерігаються підчинятися світській владі та її судам” (кан. 12); “Якщо якась цивільна влада вмішувалася б у церковне судовластя, тобто нпр. даючи розводи, нехай про це повідомлять нас, архиєпископа” (кан. 17); “Священики нехай не дають жодному мирянинові дозволу промовляти з проповідниці, бо це забороняє 14-ий канон сьомого вселенського Собору” (кан. 18); “Священики нехай не вводять до церков злишніх обрядів” (кан. 20); і тут Йосафат вичисляє деякі обрядові надужиття, більш поширені в тодішніх церквах; вкінці пригадує: “Священики і диякони нехай не важаться бунтуватися проти нас, свого пастиря, бо таких, за приписами 18 канону четвертого Вселенського Халкедонського, і канону 4-го шостого Вселенського Собору треба зложити з уряду” (кан. 41). Ось ті головніші болячки тодішнього церковного правопорядку, які новий архиєпископ рішуче взявся лікувати на Білорусі, видаючи безпощадний бій усяким надужиттям(В ім’я цих приписів Соборів і церковного права, Йосафат мусів деколи прийняти і рішучіші міри, які, очевидно не могли подобатися тим, що на них заслужили. І тому свідки признають, що Йосафат уживав отаких церковних кар, але виключно з ревности за Божу славу, за добро Церкви і для спасіння душ. Пор. нпр. ДБ, II, стор. 233, до п. 13 (Косінський) ,-стор. 259, до п. 13-14 (Е. Кантакузен); ДБ, II, стор. 276, до п. 14 (Дягилевич),- ДБ, II, стор. 316, до п. 14 (Лецикович) і інші). Очевидно, до цього треба було священиків льояльних, а то й праведних, і для цього то поліпшення життя священика під моральним оглядом, видає він і ряд духовних приписів.

IV. – Приписи духовні і моральні. – Основою приписів Йосафата для вдосконалення життя священиків було: “Священики обов’язані прикладом свого життя навчати людей побожности. Бо добра поведінка священика є успішною проповіддю для простого народу” (кан. 2). “Тому, – пише він у каноні 30, – закликаємо на Бога віковічного всіх наших священиків, щоб вели життя тверезе й чисте”. А тому, в свідомості людської незадовільности, “нехай якнайчастіше вдаються до Святої Сповіді, і нехай не відважуються з обтяженою совістю, без Сповіді, служити Св. Літургію чи правити Церковне Правило” (кан. 30). Для цього наказує він сповідатися священикам “якнайчастіше”, навіть “перед кожною Св. Літургією”, а принайменше перед одинадцятьма празниками в році, які докладно визначує (кан. 2), бо кожний священик неначе ангел, і треба щоб мав ангельську совість (там же). Дальшою основною вимогою для священика є молитва, тому: “кожний священик кожного дня обов’язаний відмовляти Церковне Правило, хоч і без Псалтиря, а тільки те, що є в Божому Часослові”, а може це робити проходжуючись, подорожуючи, навіть із пам’яті, але завжди з увагою; “в неділі і святкові дні обов’язаний він правити ціле Церковне Правило, з читанням Псалтирі і пісень (канонів), і в церкві” (кан. 3). Поступаючи від чистоти совісти й молитви до віри священика, Йосафат приписує: “Не входячи в питання відносно віри, нехай кожний священик, у простоті серця, так думає і говорить про свою віру, як завжди вірила вселенська апостольська Церква, і нехай не бажає досліджувати щось понад те. Бо дискутуючи без належного знання про таїнства віри чи говорячи про них, можна провинитися і проти святої віри” (кан. 11). Тому він забороняє зв’язки з єретиками (лютерани, кальвіністи, анабаптисти), участь у їх боґослужбах (кан. 19, 43), знаючи, що тодішній його клир не мав належної підготовки до якогось успішного екуменічного діялогу, а через своє незнання наражувався на пряму небезпеку втратити свою віру. Входячи далі в моральну і священичу щоденну поведінку, Йосафат спершу таки забороняє священикам заходити до коршем, покликуючись на канони апостольські й Соборів; отже, каже він: “Хто із священиків пересиджуватиме й питиме в коршмі, слід його покарати, як виклятого, стосовно тих же канонів, та не повинен він займатися і грою в карти, як каже апостольський канон” (кан. 25), і підтверджує це ще виразніше в каноні 45-му: “Жодний священик чи диякон не повинен уживати кісток чи карт до гри, бо це забороняє 41-ий апостольський канон, під карою деградації” (кан. 45). Зокрема звертає увагу священиків, щоб у нетверезому стані не сповідали людей, ані до неї не допускали нетверезих (кан. 23). Взагалі, при всяких гостинах “треба вважати на поміркованість і пристойність, вистерігаючись непристойних слів, говорити про речі духовні та повертатися додому тверезими” (кан. 10). “Священики не повинні бути забіяками”, каже він в кан. 29, “тому попереджаємо священиків, що коли хто в тому прогрішився б, то, не одержавши передше від нас кари й розрішення, не може виконувати священних служб” (кан. 29). Вкінці, Йосафат забороняє своїм священикам усяку торгівлю, чи ведення коршем, відповідно до постанови 9-го канону шостого вселенського Собору (кан. 42).

Окрему увагу присвячує Йосафат у своїх “Правилах” справі священиків двоюжонів чи троюжонів, і, цитуючи постанови Соборів та покликуючись “на старинний звичай святої східньої Церкви”, за цю тяжку провину вимагає від них розрішення і покути та поведінки, яку встановляє для таких випадків. Найперше касує «всякі диспензи дані попередником, як противні церковним постановам; далі проголошує, що вони є суспендовані від служення Св. Літургії і слухання Св. Сповіді, а хто не повинується, буде покараний. А далі так запоряджує: “Ідучи однак назустріч їх незадовільності, дозволяємо, щоб для служення Св. Літургій і слухання Сповідей мали вони своїх заступників (вікаріїв), священиків видержливих і без заміту. А їм самим, до дальшої нашої диспозиції, дозволяємо хрестити, вінчати, правити утреню, вечірню, часи й інші чини Церкви, за вийнятком Св. Літургії і Сповідей. А від того часу, від коли ми з волі Божої наступили на це архиєпископство, якщо якийсь священик по смерти своєї першої жінки, подружився з другою, то такого треба, без жодного виправдування, відставити від усякого священицького служіння і від Церкви та зарахувати до мирян. А якщо хтось із двожонних священиків не може пристарати собі заступника, тоді сусідній одножонний священик, який нам віддає повинність, повинен слухати Сповіді і парафіян, і священика двоюжона, та їх причащати. А щодо цього протопресвітери і декани нехай виконують пильний нагляд” (кан. 24). Із цього розпорядку бачимо велику гуманність і архипастирську розсудливість Йосафата в цій такій болючій справі священичого правопорядку, яка тоді була досить частим явищем, головно по довших літах незадовільного церковного управління архиєпархії та сильно поширеного впливу протестантизму на Литві й Білорусі.

І треба підкреслити ще один душпастирський прийом відносно обнови духовенства в отих “Правилах”, себто спосіб їх виконування та запевнення успіху. Для цього Йосафат установлює цілий ряд грошевих кар, показуючи так і велику свою гуманність, а одночасно і знання психіки свого духовенства. У дев’ятьох постановах (конституціях), залучених до його “Правил”, він визначує грошеві кари на деякі занедбання, провини чи нерадивість священиків. Ось вони: За п’янство в коршмі – злотий кари на церкву, і архипастирська покута; за занедбання Св. Літургії в неділі і свята та пропущення Церковного Правила в ці дні – злотий кари на потреби церкви; за публічний виступ у нетверезому стані – злотий кари на потреби церкви; за побиття когось – 5 злотих кари на архиєпископа та 10 тижнів церковної в’язниці; за провинне спричинення бійки – пів злотого кари, і один день карцеру; якщо б хтось із священиків занедбав висповідати в часі великого посту чиюсь родину – злотого кари на церкву і злотого на архиєпископа; якщо якийсь священик не хоче сповідатися в реченцях, установлених у цих Правилах – пів злотого кари на потреби архієпископа(Пор. ДБ, І, стор. 245 (“Правила”)). Як бачимо, полоцький архиєпископ брав свої розпорядження серіозно та змагав до їх зберігання, вдаряючи деколи в такі місця, які для тодішньої людини були може і дуже вразливі – у матеріяльну сторінку.

Одним словом, і на цих прикладах можемо сказати, що архипастирське служіння Йосафата було дуже складне й широке та вимагало від нього посвяти всіх своїх сил і часу, виповняючи велику частину його життя як єпископа; тому в його біографії не можна проминути цеї сторінки, якщо справді хочемо глибоко пізнати його історичну постать взагалі, а пастиря зокрема. Йосафат прийняв єпископське служіння із сльозами і на виразний наказ, як виразну волю Божу, тому зрозумів своє служіння в цілій його Божій і церковній повноті, і був єпископом вимогливим: для себе, для духовенства, для мирян; у цьому стрінувся він з незадовільністю людської природи, з різними застарілими навиками, а то й надужиттями, які здобули собі були вже право громадянства серед Христового стада на Білорусі. Він знов обновив ідеали забуті чи незнані та боровся за них, за їх здійснення, натискаючи на те, що стояло тому на перешкоді. І хоч із його ділами було Боже благословення, хоч давав він особистий приклад святости, однак людська гріховна природа не легко піддавалася діянню Божої благодаті; сили темряви в людині і поза нею ставили звичайний, а то й збільшений опір, шукаючи опори в усьому, «віть найсвятішому, щоб устоятися перед святим Пастирем. Тому саме знаходили вони причину до опору навіть і в святій обнові Церкви, і коли противники Йосафата кинули клич до боротьби, підсунули підозріння, висунули оскарження, поширили клевету й фальш, то знаходили піддержку нераз і серед духовенства, і серед народу, який не мав моральної сили піти за своїм святим Пастирем. Звідси можна пояснити й той, інакше незрозумілий і неоправданий опір проти Йосафата, який з одного дня на другий зовсім змінив позиції, по трирічному його служінні. Цей опір можна тільки пояснити тими внутрішніми причинами, тобто опором гріховної людської природи елементам добра. У внутрішній святості Йосафата знайшли сили тьми точку опору для своєї зовнішньої, часової перемоги, завершеної витебською трагедією.

в. – “Катехизм Слуги Божого Йосафата”. – Катехизм Йосафата, складений за кращими зразками потридентської обнови Церкви та пристосований до Церкви східньої, творить перехід від оновлення духовенства до релігійного підйому народу. В 34-му каноні своїх “Правил” виразно висказаний цей подвійний напрям його катехизму: священики мають його досконало й перевірено знати, щоб учити за ним своїх парафіян. Бувши написаним у тодішній білорусько-українській мові, Катехизм міг діяти безпосередньо й на ширші маси народу; але головним шляхом у народні маси – була акція духовенства, і він творив для неї програму, ясну і проглядну.

Катехизм був написаний у формі коротких питань і відповідей та поділявся на чотири проглядні частини, з коротким вступом і ляпідарним закінченням. У вступі говорить Йосафат про те, що значить бути християнином, і які є вимоги цього, які й викладає у чотирьох частинах. Перша частина – це виклад про віру, за дванадцятьма частинами символу віри, нікейсько-константинопільської формули; друга частина говорить про молитву, викладаючи сім прохань Господньої молитви “Отче наш” та марійську молитву “Богородице Діво”, з долученням питання про почитання святих Божих Угодників; у третій частині виложені десять заповідей Божих, за їх звичайною чергою; до цього додано коротенький виклад про церковні заповіді, про сім діл милосердя щодо тіла і щодо душі, про сім дарів Святого Духа, про сім гріхів головних та про гріх смертельний; четверта частина обнимає виклад про сім Святих Тайн за їх звичною чергою, та закінчується таким останнім питанням і відповіддю: “Чи ще треба щось знати християнинові, крім вище викладеного? Найперше: що є три снаги нашої душі: розум, воля і пам’ять; друге: що існує п’ять змислів нашого тіла: зір, слух, смак, дотик і нюх; третє: що є три вороги людини: світ, тіло й диявол; четверте: що є чотири останні речі людини: смерть, суд, пекло і небесна слава. Амінь.”(Текст гляди в ДБ, І, стор. 221-234 (“Катехизм”). Текст був часто видаваний згодом, при життєписах Йосафата, нпр. М. Контієрі, цит. тв., додаток, стор. У-ХХП,- А. Ґепен, цит. тв., прилоги, стор. 3-19, і т. д. В українському перекладі були видані кілька разів з різних нагод, як нпр. у журналі “Ковчег”, Стемфорд, 1951-1952)

Коли сьогодні читаємо катехизм Йосафата, справді можна подивляти його ясність і вистачальність та придатність для тодішнього українсько-білоруського християнина. В ньому виходять на яву і деякі важніші потреби цього простору, які відзеркалюються в поширеному викладі тих справ, та для яких відведені навіть окремі уступи, як нпр. спірні питання між Сходом і Заходом, наука про Святого Духа, про першенство св. Петра та його наступників – Римських Архиєреїв (частина перша: про віру, на символ: Одна Церква). Для прикладу, як Йосафат умів актуалізувати й ляпідарно вияснювати важливі проблеми, вистачить прочитати наступний уступ його Катехизму.

“Що значить католицька вселенська Церква? – Це ввесь Збір вірних, під одним невидимим Головою – Христом Господом, і видимим намісником Христа. – Хто є намісником Христа? – Наступник князя апостолів – Петра; бо одному св. Петрові доручив Бог католицьке вселенське душпастирство, а не іншим апостолам. Тому ця влада залишилась тільки в наступнику Петра, а не в наступниках інших апостолів. Бо таким чином було б дванадцять вселенських пастирів, чого ще ніхто досі не говорив. – А що треба думати про східніх патріярхів? – Є вони єпископами, але якщо не були б у єдності з наступником Петра, то не є вони пастирями та не можуть спастися ні вони самі, ні їх послідовники. – В чому полягає ця єдність? – У тому, щоб була одна віра, хоч у наших руських Церквах церковні обряди є інші, як у латинників, і відмінне розподілювання Св. Тайн. Одного вживаємо Тіла і Крови Христової, однак відмінним способом ми і латинники. Ми під двома видами, а вони під одним, ми на квашеному хлібі, а вони на неквашенім, та однак одна і та сама віра щодо цих Св. Тайн є в них і в нас. Тобто, що не йдеться про простий Хліб і Вино, як навчають єретики, але що справді є вони його Тілом і Кров’ю так, що навіть у найменшій одробині розламаного хліба є цілий Христос. Так ми віруємо, так вірять латинники.”(ДБ, І, стор. 224 (Катехизм, частина І: Про віру).)

Ось і ціла церковна проблема між Сходом і Заходом у простонародному викладі Йосафата для духовенства й вірних, а тому і коротка програма його унійної акції на Білорусі, як частини його архипастирського служіння. І так можна твердити й сьогодні; “Катехизм” Йосафата не втратив і на сьогодні свого всенародного значення та з користю може бути читаний, а навіть виучуваний людиною двадцятого століття. Для його ж часів – він був великою програмою та став основою релігійного підйому на Білорусі в 1620-их рр. За ці прості істини Йосафат віддав увесь свій архипастирський труд і життя, як добрий Пастир.

4. – РЕЛІГІЙНИЙ І МОРАЛЬНИЙ ПІДЙОМ БІЛОРУСИ (1618-1623)

Паралельно до наладнування адміністративних і церковних установ, одночасно з духовною й церковною обновою духовенства, ішла наполеглива праця Йосафата над релігійним і моральним піднесенням народних мас своєї архиєпархії – практично цілої Білоруси. Головною й першою ціллю Йосафата було піднесення релігійного життя, пожваленням віри і моральним оновленням. Щойно на цій основі, і неначе її виявом була унійна праця – над свідомим відновленням церковної одности. Перша і головна праця – увінчалася успіхом; другу мету зруйнували сили темряви та людські пристрасті; остаточний вислід дала щотільки проллята кров. Церковну проблему Йосафат уважав справою єрархії, навіть не духовенства, а вже ніяк простого народу. Тому він трактував так послідовно і справи: наперед віра і мораль народу, за нею святість і придатність духовенства, а вкінці – порозуміння між єрархією. Його противники, навпаки, перенесли головну точку тяжіння на справу єдности, і то серед народних мас, і з того вийшов хаос і боротьба, недостойна ні християнина, ні духовника, ні єпископа.

Попереджений славою ченця-святця і ревного священика-душпастиря, Йосафат знайшов прихильне і загальне прийняття на Білорусі серед усіх станів та прошарків населення, чого виявом був його тріюмфальний в’їзд до Полоцька, дня 9 січня 1618 р. Застереження, незначні . й обмежені до деяких кругів, а може тільки осіб, були несмілі, неясні і штучні, занесені організованою пропагандою, упередженого характеру (підозріння, побоювання, обвинувачення); їх зразу розв’язала поведінка і слово архипастиря, а головно його праві діла. Він прийшов на Білорусь як священик і пастир, і таким його прийняв народ, його роля як “об’єдинителя” стояла на другому пляні; адже полоцька архиєпархія була офіційно за Берестейським Порозумінням і рішенням єрархії, і він приходив до своїх. Порушувати проблему католицизму не було причини й потреби, хоч була потреба ним щоденно жити й здійснювати його і серед духовенства і серед народу, за його вимогами щодо віри й моралі. Цьому саме присвятив Йосафат зразу всю свою увагу, як ми бачили вище. І його програмою релігійного підйому народу стала богослужба – молитва, Св. Тайни і релігійне обучення. Скорий успіх показав, що його діягноза і програма були правильні.

а. – Літургійно-богослужбове життя. – Новий владика прийшов до Полоцька не навертати нарід на католицизм, але піднести його релігійність і побожність, яка в першу чергу жиє молитвою, і яка була занепала нерадивістю духовенства. І він знову дав її народові в його церквах: зобов’язуючи священиків, навіть під церковними покутами та грошевими карами, до відслуження щорічно коло 120, багатих на релігійний зміст і молитовний настрій, Св. Літургій, і стільки ж утрень, вечірніх богослужб і інших церковних часів; він знову виповнив молитовним гомоном церкви. Народ мав нагоду сповнити свій релігійний обов’язок богопочитання й молитви, і він радо поплив на богослужби; а тих, що були відвикли чи не звикли до цього, він старався притягнути до церков і більш рішучими засобами громадської пресії (“Правила”, кан. 6). В одному каноні своїх “Правил для священиків” приписував: “Священики нехай перестерігають народ, щоб був приявний на Літургії аж до самого кінця. А якщо хтось ще перед словами “Благословення Господнє на вас” виходить, то впадає в клятву, за 9 апостольським каноном; нехай пильно поручають людям, щоб у неділі й свята вислухували Службу Божу” (кан. 21). За всім цим повинні були наглядати декани та звітувати архиєпископові. І, справді, загомоніла Білорусь церковними піснепіннями й моліннями. А народ відчув приявність нового єпископа в кожному місті й селі, у кожній і найменшій сільській церковці. І Божа благодать плила з небес на молебний голос народу.

А з церков ця струя молитви поплила і до хат. У тих же “Правилах” наказав Йосафат священикам учити нарід і всенародних християнських молитов: мали робити це так: щонеділі і кожного празника, зразу ж по Св. Літургії, в церкві і – всенародно “покладати знак св. Хреста таким способом: звернені обличчям до народу, власною рукою зроблять знак св. Хреста та скажуть зробити це всьому народові, і не один тільки раз, але повторятимуть, кажучи при тому: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних. Крім того, навчатимуть тих, що не знають: Отче наш, Богородице Діво, Вірую в одного Бога, і ані одного святочного дня не вільно цього залишати” (кан. 8). Отак і мале і велике навчалось основних молитов християнина, і несло ці молитви в свої домівки.
б. – Святі Тайни і їх уживання. – 3 “Катехизму” і священицької праці Йосафата ясно виходить, яку велику ціну прикладав він сакраментальному життю народу, його душпастирське служіння у Вильні й Виленщині виявлялось передовсім у розподілі Св. Тайн, зокрема Св. Тайн Покаяння й Євхаристії, як Причастя. Із цим поглядом і досвідом душпастиря і духовного провідника вийшов він на широку єпархіяльну ниву, випосажений пастирською владою правління й обтяжений архипастирським обов’язком служіння душам і ласці Божій. Із цієї своєї попередньої священицької душпастирської праці, він приніс і певний досвід і знання практичних труднощів, які стояли на перешкоді сакраментальному життю народу. Між ними була хапчивість духовенства, яка відштовхувала людей від Св. Тайн і благословень. Отже, між першими розпорядженнями його “Правил для священиків” стоїть канон, який усував радикально цю перешкоду: “Священики не можуть вимагати від мирян оплат за хрещення, сповідь, причастя, благословення, похорони та за інші їхні услуги” (кан. 9). Усе це він залишив на людську добру волю і – спромогу чи неспромогу. Цим була поставлена база під пожвавлене сакраментальне життя віруючої громади; ідеал, якого не досягла ще й Церква двадцятого сторіччя. Отак перетворив Йосафат свою давнішу душпастирську практику: не брати, але радше давати потребуючим із нагоди принимання Св. Тайн, – у дійовий канонічний припис, поширюючи цю свою ідеальну душпастирську розв’язку на цілу країну, і на все духовенство.

Вивільнене отак сакраментальне життя вірних від матеріяльних перешкод, воно поплило далі свобідніше і жвавіше. Безперечно, що ледве лишався хтось у тодішніх часах, хто б не скористався з безплатного хрещення й миропомазання дітей, із похоронів улюблених усопших, із підкріплюючих благословень у різних життєвих припадках і потребах. І в тому не було труднощів, як не було труднощів щодо Пресв. Євхаристії, як жертви і як духовного корму, в Св. Причасті. Про це немає якихсь окремих пригадок у “Правилах” Йосафата, а його “Катехизм” говорив про те коротко і ясно, який був обов’язок християнина, “щоб наша душа поєдналася з Богом, і щоб цим духовним хлібом скріпилась у цьому дочасному своєму житті, – щоб під діянням тієї Св. Тайни ми не попадали в гріхи та щоб набули собі всю християнську досконалість.”(ДБ, І, стор. 233 (“Катехизм”, частина IV: Про сім Св. Тайн Церкви)

Та, як завжди, так і тоді народові справляла трудність одна Св. Тайна – Покаяння, і їй присвятив Йосафат окрему увагу, і як душпастир, і як архипастир. Ми вже бачили передше, у Вильні, яким великим неначе “душехватом” був Йосафат-священик, а навіть диякон. Тепер, не залишаючи своєї інтенсивної й щоденної душпастирської практики в сповідальниці, Йосафатові відкрилось широке поле для духовної купелі й освячування цілої великої країни, руками своїх священиків. Отже цій справі присвячує він більше канонів своїх “Правил”, доводячи її до своєрідної досконалости, якій не дорівнюють і наші часи, і поглиблене душпастирство, визрілість християнського світу. Знаючи психологічні труднощі людини, Йосафат уводить добрий пастирський і педагогічний спосіб дійти до людської душі та її таємниць: наближення священика до каяника. Він уводить сповідь по домах далеких від церкви парафіян: священик повинен відвідати в великому пості всіх парафіян та прийняти їх сповідь, благословляючи їх доми; це річна Св. Сповідь і Св. Причастя, яке він заряджує розділяти по домах. У часі Пилипового посту священик повинен бути до диспозиції тим, що бажають висповідатися, так само як у часі Великого посту; однак тоді не слід парафіян принукувати до сповіді, але заохочувати. Співпраця священика і громадської влади є побажана й конечна, щоб виховати людей у цьому напрямі (пор. кан. 7).

У своєму “Катехизмі” викладає Йосафат цілу процедуру сповіді, і поширює знання її серед духовенства й народу (ч. 4); у цьому сучасна практика ледве може щось додати чи відняти; зокрема звертає він увагу на іспитування совісти, поручаючи неначе всенародний вечірний іспит совісти(Він видає докладніші зарядження про сповідь і в своїх “Правилах для священиків”, і для самих священиків (кан. 23), і для мирян (конст. 8), і для громадських властей. І може вони сьогодні виглядають уже не на часі, та в тодішнім суспільстві являлися такі зарядження явищем нормальним у цілій Европі). Своїм особистим прикладом, своєю душпастирською практикою та її успіхами, він показав, що сповідь народу не була для нього тільки якесь канонічне розпорядження, але потреба його віри. Тому, за свідченням о. Мартина Краснодебського, полоцького єзуїта, він став немов всеєпархіяльним сповідником бідаків і простих людей,(Пор. ДБ, І, стор. 150: свідок 55) яким за відбуту сповідь ще й давав милостиню, як записано в першому його життєписі з 1624 року: “сповідати людей було для нього окремим уподобанням; тому в подорожах, де тільки заїздив, ночував чи відпочивав у полуднє, вислухував сповіді принаймні кількох, а деколи цілі доми тих, у кого гостював, навіть коршмарів, яких інакше тяжко спонукати до сповіді; …тому його подорожі затягалися над міру, а декого спонукував він до сповіді грошевою допомогою;”(ДБ, І, стор. 11(Життєпис)) взагалі, як свідчить господар його архиєп. палати, Е. Кантакузен: “кого тільки міг, заохочував та наклонював до сповіді”(ДБ, II, стор. 266, до пит. 5: свідок 4). А з яким успіхом, показує свідчення такого знавця справи і діл білоруської Церкви, як митрополит Рутський. “Із Божою допомогою, за два роки, усією своєю дбайливістю і розсудністю з’єднав собі душі і серця всіх.”(ДБ, І, стор. 11 (Життєпис з 1624 р.)

в. – Релігійне обучення народу. – Лишається сказати кілька слів про релігійне обучення народу; справу католицького усвідомлення залишаємо до наступного розділу. Отже, головним засобом всенародної релігійної освіти була проповідь, як засіб власної архипастирської дії та дії свого духовенства. Ми вже говорили вище про “Катехизм Йосафата”. Це був зміст цього обучення, і на тодішні часи – вповні вистачальний. Що його катехизм не був тільки якимсь літературним твором його релігійного знання, але справою життєвою та всенародним завданням духовенства, показують його “Правила для священиків”, де дано виразні розпорядки про релігійне обучення народу, які обов’язували під карою зложення зі священицького служіння (кан. 8). Йосафат наказав своєму духовенству мати щонедільні і святкові проповіді, приписуючи і загальну тематику, яку він зарисовує в кан. 8-ім такими словами: Наказавши навчати вірних християнських молитов, він пише: “До того треба додати пояснення, за приписами нашого катехизму, хто такий Св. Трійця, хто Христос, хто Пресвята Діва Марія. Треба вияснити, що і наша душа зі смертю не вмирає, але є безсмертною, бо для нас є інше життя по смерти, в якому Господь Бог судитиме діла людей, і лихих покарає вічними карами, а добрих впише у вічне життя. Треба навчити їх, щоб Божу благодать здобували собі святим життям, частою молитвою і Сповіддю та Святим Причастям, щоб, відійшовши з цього життя, могли успадкувати вічне небесне життя, заради якого Бог створив усесвіт. Слід також вияснити їм, що в кінці світу тіла нас усіх, які ми тепер погребуємо в землі, воскреснуть, і добрі разом із тілом і душею ввійдуть у вічну радість, а грішники, також із тілом і душею, підуть на пекельну кару.”(ДБ, І, стор. 237 (“Правила”, ч. 8)) Практично, це були оті шість правд віри, які залишились і до сьогодні головною основою християнської віри, і знання яких вимагається від кожного християнина.

До цього слід додати і велику научну ролю, яку сповняла і сьогодні сповняє східня Літургія, з її догматичним, моральним та духовним змістом; її ж то вірні повинні були вислухувати цілу і без скорочень чи припізнень, як приписує кан. 21-ий для душпастирської поведінки священиків. Йосафат дозволяє, щоб пояснювання євангельських паремій і житій святих Отців відбувалося також тодішньою народною, білоруською мовою (кан. 20). Також і свій “Катехизм” він уклав у тодішній “руській” мові, щоб знайти легший доступ до своїх єпархіян. Це і був би зміст і засоби його доби для релігійного обучення народних мас; очевидно, вищі освічені круги він підносив на вищі ступені релігійної свідомости відповіднішими й більш підхожими засобами: відповідними проповідями, на основі глибокої аналізи церковних текстів, богословськими дискусіями, розмовами, листами та книгами, які він і сам залюбки студіював, і давав другим читати, хоч у часі свого архиєпископства ледве чи мав нагоду віддаватися глибшим церковним студіям. Однак, при його незвичайній пам’яті, він завжди держався в курсі справ та книжкового ринку. Для характеристики його постійного здосконалювання свого апостольського й пастирського слова може послужити таке свідчення очевидця, Олександра Тишкевича, найвищого судді полоцької землі, який між іншим зізнавав про Йосафата, що “одного разу він набув якісь старі слов’янські літописи і дав їх Слузі Божому, а той за два дні прочитав їх від початку до кінця, а третього дня вже з пам’яті цитував їх. І взагалі, він купував католицькі книжки та давав їх читати нез’єдиненим і єретикам. А тому, що не знав іншої мови, опріч слов’янської й польської, то дуже бажав мати переклади з латинської мови на народню; і тому, на його настювання, і він, достойний пан суддя, переклав хроніку Зонари з латини на польську мову, і подарував Слузі Божому для читання, і для нього самого, і для тих, що не знали латинської мови.”(ДБ, І, стор. 122: свідок 7: Олександер Тишкевич) А бувало, що нераз прочитував він такі книги і за одну ніч(Пор. там же, свідчення цього ж Тишкевича), щоб бути в курсі справ та могти вчити інших, як і вимагається від пастиря, якому лежать на серці думки, труднощі і проблеми віруючої громади. А до тієї освітньої акції душпастиря слід додати і те, що він зробив як католицький єрарх у своїй екуменічній акції для одности всіх християн. Це була акція передусім усвідомлююча, а не адміністративна чи насильна.

5. – ЕКУМЕНІЧНА Й УНІЙНА АКЦІЯ ЙОСАФАТА-АРХИЄПИСКОПА (1618-1623)

Хоч Йосафат став архиєпископом єпархії, яка прийняла Берестейське З’єдинення 1596 р., то однак його архипастирська дія на своїй території включала в собі теж потребу унійної акції, як зовсім виразний і окреслений пастирський обов’язок. Коли він працював наполегливо над тією справою у Вильні як чернець і душпастир-священик, то його архиєпископські обов’язки в Полоцьку були в тому огляді виразні й невідкладні. Він був єпископом східньої католицької архиєпархії; єпископом черговим і третім із ряду, правно назначеним і настановленим. Він не здобував щойно позицій для католицької ідеї, але обороняв їх перед зовнішньою акцією її противників. І це треба мати на увазі, щоб уповні зрозуміти його екуменічну акцію. Ця свідомість правди і правости своєї позиції стоїть в основах цілої його екуменічної акції.

а. – Католицька свідомість Йосафата. – Молитвою, власною думкою, порадою інших Йосафат прийшов до католицької свідомости в часі Берестейських рішень єрархії 1595-96 рр. Згодом, це своє рішення він скріпив відповідними студіями і лектурою полемічного письменства довкола Берестя. Вступаючи до виленського манастиря Св. Трійці, він робив свідомий крок католицького характеру, всупереч усім людським розрахункам. У манастирі він поглиблював цю свідомість студіями церковних книг та св. Отців. У 1608/09 рр., видержуючи натиск обіцянок і погроз, він перейшов тяжку пробу своїх католицьких переконань. Ставши священиком, він оформив свою католицьку свідомість у конкретну душпастирську акцію в користь католицизму, відповідно до православної і протестантської концепції Церкви і церковної єдности. Як священик і архимандрит, він вступає в полеміку на теми церковної одности, публичними дискусіями, а навіть письмом. Із того виленського періоду його життя збереглося декілька писаних документів, якими він оформив свої погляди на Церкву та на східній католицизм. Можна б згадати в цій справі його письма: “Про фальшування слов’янських книг оборонцями й учителями віри Церкви, противними послухові його милости митрополита і про противорічності їх учення, виданого з виленської – братської, острозької і львівської друкарні;” “Про старшинство св. Петра”; “Про хрещення Володимира” і т. д. його думки, а може й деякі записки знаходяться також у книзі Льва Кревзи: “Оборона єдности”, виданій у Вильні 1617 р.(Про його авторство говорить виразно о. Д. Лецикович: “Між нез’єдинених роздавав книжки, якими боронились правди святої віри проти видумок нез’єдинених. А передовсім книгу звану: Оборона Унії, яку він, бувши виленським архимандритом, склав із руських літописів, доказуючи, що унія була від самих початків святої віри на Русі”. Про його проповідь на празник св. Петра і Павла у виленській Свято-Троїцькій церкві оповідає Іван Дягилевич ось що: “Я пізнав його 1611 р. Приїхавши з Полоцька до Бильна з певних причин, я пішов до церкви Св. Трійці на празник св. Петра, де разом з іншими бачили ми Йосафата як проповідував і доказував старшинство святого Петра та примат Апостольського Престолу. Тоді ми (а були зі мною п. Ілля Тухович, п. Павло Пщицький, п. Андрій Маціюшевич і п. Еміліян Осока, дзісненський радник, всі нез’єдинені) почувши таку проповідь, сказали собі, що говорить Душехват, і огірчені вийшли з церкви”. Пор. ДБ, II, стор. 316, до п. 15, і стор. 275, до п. 8 (Дягилевич)) Все це сліди формування католицької свідомости Йосафата людськими засобами: опріч того діяла невидимо Божа благодать, вимолена в Бога отим євангельським “постом і молитвою.” Утверджений такими Божими й людськими засобами, він прийшов до Полоцька, -– готовий прийняти і найвищу життєву пробу віри; від архимандричого поличника в 1608 р., від замаху на його життя в приватній хаті виленського міщанина, до публічної загрози полочан на полоцькій ратуші, і, вкінці, до топору витебщан у 1623 р.(Пор. згадані факти: ДБ, І, стор. 282, 284 (зізнання Рутського); стор. 127 (Дягилевич), 214 (Ушацький)

Глибина його католицьких переконань, хоч була завжди повна, але мала свій зріст. Коли в 1608 р. руки виленських городян затискали в смертельних судорогах його горло, він випросився в них під претекстом глибшої роздуми в такому важливому рішенню (як свідчать Рутський, Хмельницький, Мороховський); коли ж у 1623 р., під кінець жовтня, виїжджав до Витебська, де, як повідомляли його приятелі, грозила йому смерть, і тому хотіли дати йому відповідну охорону, він відповів коротко: “Я не журюсь; нехай роблять, що хочуть; я є з’єдинений” (свідок Павло Пщицький); більше того, як зізнавав очевидець, о. Ст. Косінський, він визнав привселюдно на проповіді: “Знайте, що я цього хочу, і це є моє бажання: могти вмерти за католицьку віру”(Пор. ДБ, І, стор. 123 (Д. Щит), 130 (П. Пщицький), 147 (Ст. Косінський)); а виїжджаючи до Витебська, в одній церкві перед вівтарем заявив: “Господь Бог бачить, що для того я їду” (там же); а що це було – він висказав виразно перед полоцькою католицькою шляхтою: “Як я вашому достойному і шляхетному панству вже говорив учора і передучора, так і тепер говорю: Дай Боже, щоб я пролляв мою кров за заблукані овечки, щоб усі спаслися і прийшли до пізнання правди, та, визнавши святу Одність. зберегли взаємну любов” (о. Тарас Нарбутович); а на заввагу свого архидиякона, Доротея Лециковича, відповів: “Який тобі до того інтерес, якщо я хочу вмерти?” “Це своє бажання вмерти, – каже о. Лецикович, – він висказував завжди і на проповідях, і в розмовах, і в листах, і де тільки траплялась нагода, говорив, що він більше нічого так не бажає, як померти заради Бога.”(Пор. ДБ, І, стор. 153 (Т. Нарбутович), стор. 156 (Д. Леци кович)

Отже з повним пересвідченням про католицьку правду виїхав Йосафат до своєї архиєпархії, везучи з собою номінаційну грамоту, в якій було виразно сказано, щоб у заряджуванні полоцькою архиєпархією “був завжди під його (митрополита київського) послухом і в єдності з Церквою Римською.”(Пор. ДБ, II, стор. 346, з дня 28. 6. 1617 р) Ця грамота була подана до загального відома, а згодом, коли почалися непорозуміння, прочитана публично по головніших містах Білоруси(В Полоцьку (ДБ, І, стор. 127), у Витебську (ДБ, І, стор. 211: свідок 106), у Могилеві (ДБ, І, стор. 213: свідок 108) і інші: ДБ, II, стор. 317-8, п. 16). Про церковну настанову нового полоцького архиєпископа не було жодного сумніву, і в такому характері прийняв його торжественно Полоцьк у січні 1618 р., під звук городських гармат, і під гомін церковних дзвонів, а згодом інші важніші місцевості на Білорусі.

б. – Провідні засади екуменізму в Йосафата. – Католицька свідомість і віра Йосафата виявилася в декількох церковно-правних і богословських засадах, які були рушійними силами цілої його унійної та екуменічної акції. Головніші з них наступні.

1) “Католицька вселенська Церква – це збір усіх вірних під одним невидимим Головою – Христом, і видимим заступником Христа, яким є наступник князя апостолів, Петра” (“Катехизм”, ч. І);

2) Святе Письмо, Отці Церкви, Традиція, Собори, церковні книги показують виразно першість Римських Архиєреїв у Церкві Христовій (писання, передусім “Про першенство св. Петра”);

3) Східні патріярхи правили Церквою разом із Римським Архиєреєм, будучи в одності з ним; без цієї одности “вони не є пастирями, і не можуть спастися ні самі, ні їх послідовники” (“Катехизм”, ч. І);

4) Українсько-білоруська Церква прийняла віру та хрещення в часі одности в Церкві Божій, і не брала участи в непорозумінню Керуларія (“Про першенство св. Петра”, “Про хрещення Володимира”, і інші);

5) Берестейське Порозуміння було відновленням давньої єдности Церкви, на що єпископи мали і право, і обов’язок; їх рішення були праві, а опозиція постала із втручання світських людей у церковні справи;

6) З’єдинення це: одність віри і різнородність церковних практик і обрядів та відмінне справування Св. Тайн (“Катехизм”, ч. І; о. С. Косінський);

7) Українсько-білоруська Церква підчиниться знову патріярхові константинопільському, якщо він підчиниться Римському Архиєреєві (промова при столі в Полоцьку,” свідчення Луки Цигановича, полоцького надрадника);

8) З’єдинення не є зрадою віри чи обрядів, ані не є загрозою для непорушности руського обряду, ані не є пануванням обряду латинського над східнім (о. С, Косінський, і інші; полоцька деклярація з січня 1618 р.);

9) Для встановлення церковної єдности вистачає, щоб священики підчинялися своєму правному єпископові, а єпископ митрополитові, щодо правосуддя церковного і поминання на Св. Літургії (“Правила”, чч. 13, 41); вірні повинні слухати своїх священиків;

10) Якщо Мелетій Смотрицький, неправний архиєпископ полоцький, прийме З’єдинення, Йосафат поступиться йому, і відійде в манастир (зізнання Е. Кантакузена, о. Г. Хмельницького);

11) Відступати нез’єдиненим церкви, святити для них священиків, чи назначувати для них душпастирів – противиться Божим і церковним законам, і на це не дозволяє совість з’єдиненого єпископа (свідчення беатифікаційного процесу 1628 і 1637 рр.);

12) Втручання світської влади в церковні справи є противне Божим і церковним законам; також церковне об’єднання є ділом єпископів, а не державної політики (“Правила”, чч. 12, 14, 15, 17; лист до кн. Сапіги, з 22. 4. 1622, і інше).

З такою католицькою свідомістю і з такими думками щодо церковної єдности вступив Йосафат на полоцьку архиєпархію, і відповідно до них наладнував свою унійну й екуменічну акцію, зокрема в першій частині свого архиєпископського правління. У світлі цих ідей, приватно й публічно, при різних нагодах, і в різних обставинах, він роз’яснював підозріння, непорозуміння, закиди, обвинувачення, створюючи так свою особисту екуменічну практику; це не була тільки тактика, але вияв його переконань, і вона приносила свої успіхи, впливаючи непереможно на інших: і його метода виявилася правильною: за неповних шість років він успів позискати для східнього католицтва майже цілу Білорусь, і тільки смерть перешкодила вповні затріюмфувати його екуменічній дії.

в. – Важніші напрямні екуменічної дії Йосафата. – На основі глибокого релігійного переконання та ясного пізнання проблеми церковної одности, Йосафатові не тяжко було встановити конкретно зарисовану екуменічну дію, яку сьогодні з історичної перспективи можна оспорювати чи корегувати, але якій не можна відказати правильности й життєвости, в тодішніх обставинах церковних і громадських, а то й політичних. Доказом цього був і є конкретний успіх, у конкретнім випадку та серед конкретних людей, до яких обмежувалася його дія. Ширші, ґльобальні плянування лежали поза його можливостями. Йосафат діяв у рамках екуменічної програми Берестейського Порозуміння, якій дала авторитетне схвалення найвища церковна Влада. В цих загальніших рамках він мав точно визначене завдання: Білорусь, – і те він здійснював конкретними засобами й методами.

І. – Чіткий іренізм. – На тлі своєї доби й обставин, Йосафат являється замітним вийнятком у тодішнім екуменічнім русі. У противагу до багатьох письменників і церковних діячів, з одного і другого боку, які нераз не перебирали в засобах і словах, радше загострюючи відносини, замість їх по-божому і по-церковному розв’язувати, – Йосафат являється справжнім екуменічним іреністом сьогоднішнього типу Другого Ватиканського Собору. Найперше, він переводить у своїй унійній дії ясне і дійове розрізнення між нез’єдиненням і нез’єдиненими, між тими, що баламутили і збаламученими. Нез’єдинених і своїх опонентів, які мали щирі наміри – він любив справжньою любов’ю християнина, пастиря й архипастиря. його акція звернена проти фальшу, незнання чи неправди, а ніколи проти людини як такої. Ось як сам він характеризує свою унійну працю, в листі до литовського канцлера, Лева Сапіги: “Кличу Бога на свідка, який бачить моє серце і мої діла, що нікого з полочан, ані з інших моїх єпархіян я не відштовхнув жодним злим прикладом мого життя, ані жодною твердою поведінкою; а тимбільше не може ніхто доказати і найменшого знаку моєї строгости, який давав би причину до роз’ярення умів заколотників і ворогів республики… Багато осіб свідчить це про мене, і не тільки католиків, але також визначніших єретиків тих воєвідств, де живуть громадяни моєї єпархії, що справа мається так, а не навпаки. Нез’єдинених не можу взяти на свідків, бо вони, за проводом лиховісного Смотрицького, зненавидівши святу правду, думають, що ми, коли служимо її поширенню, є більш як найлихіші люди… Щоб я когось примусив до віри, то це ніколи не може бути доказане. Та правно обороняти мої права і свободу Церкви змушує мене моя звичайна єпископська присяга, якщо їх насильно порушують… Отже не мають вони іншої причини для своєї люті, як тільки ту: Що ми знаходимося на отому човні Христовому під проводом найвищого Керманича, Христового Намісника; а цей човен ніколи не був, ні не може бути без бурливих хвиль, чи ми є в ньому, чи нас нема.”(ДБ, І, стор. 256, 257: лист Йосафата до Л. Сапіги з 22. 4. 1622 (частіше видаваний життєписцями Йосафата і перекладаний на інші мови)) І шкода, що – маючи до того і сили і засоби – великий литовський канцлер Лев Сапіга не встановив окремої комісії і розслідування ще за життя Йосафата; але, п’ять літ згодом, і за життя Сапіги, такий публічний судовий процес установив Апостольський Престіл, на якому, в Полоцьку й Витебську, про життя і смерть Йосафата зізнавало понад 150 свідків, які ствердили оті його слова та підкреслили його екуменічний іренізм; навіть ті самі люди, які кілька літ передше мали про Йосафата зовсім іншу думку.

У Полоцькому процесі поставлено під судове досліджування таке питання: “Як поводився згаданий архиєпископ; до чого зокрема прикладався, і як поводився з нез’єдиненими, чи мав із ними розмови і їх любив, чи ненавидів і переслідував, і яких уживав утисків проти них?” (пит. 13)(Пор. ДБ, II, стор. 207: питання для свідків, ч. 13). Подібне питання було поставлене в процесі 1628 р. (ч. 19, 45, 46, 49, 50) (Пор. ДБ, І, стор. 92, 97, 98, ці твердження-запити виготовив маронітський архимандрит Вікторин Ахурський, на основі першого життєпису Йосафата, пересланого в грудні 1623 р. митрополитом Рутським; пор. ДБ, І, стор. 8-17, ч. 3). На це питання майже всі свідки дали пряму чи непряму відповідь, яка стверджувала велику любов Йосафата, його лагідність, брак мстивости, радість із навернення, смуток з упер-тости; хоч визнавали вони його рішучість там, де цього вимагала правда, благо душ і збереження єдности: всі свідки роблять оте основне розрізнення між нез’єдиненими як людьми, і нез’єдиненням як ученням, між обороною свого права й правди та агресорами й агітаторами, які чинили заколот між людьми доброї віри. Ось кілька свідчень учасників і очевидців. Іван Терліковський, один із провідників нез’єдинених полочан, зізнавав на процесі 1628 р., що “він сам, коли був православним, і багато інших його однодумців завжди мали найкраще поняття про Слугу Божого і про його життя та й чували про нього все щонайкраще, осуджуючи тільки одне: що признавав папу;”(Пор. ДБ, І, стор. 137: свідок 29 (Терліковський)) далі він заявив, що коли рішився прийняти католицизм та ішов до церкви, то Йосафат вийшов йому назустріч у притвір і, схопивши його за руку, “тихо заплакав, кажучи: Боже мій, ось знайшов я заблукану овечку і тобі її поручаю”. Лука Циганевич, полоцький надрадник переповів на цьому самому процесі, що чув від виленського православного громадянина, Богдана Турецького, на вістку про смерть Йосафата, такі слова: “прегарну людину вбили підступні витебщани!” (там же). Витебщани Юрій Буєвич із власного досвіду казав: “слава про нього була найкраща, побожність і невинність найвища, любов до згоди велика”, і “так любив мир і згоду, що, поручаючи нам свої справи, наказував завжди закінчувати їх замиренням, доручаючи навіть дещо поступитися зі свого права.”(ДБ, І, стор. 200.- свідок 84,- пор. ДБ, II, стор. 260, п. 17 (Кантакузен) Витебський баптист Скраба казав: “Я знав сімох полоцьких архиєпископів, але йому рівного я не бачив; взагалі, жодної не було причини для його смерти, хіба те, що називав себе з’єдиненим; якщо він не є в небі, то нам не можна буде діткнутися і до його порогів.”(ДБ, І, стор. 201: свідок 85) Витебські городяни, католики і некатолики, Василь Коробан, Оптат і Іван Щур, Федь Жилка, Пилип Вовк, Степан Павлович, Богдан Сакович, Семен Скляй, Федь і Степан Спіка, Федь Бірук, Іван Ярмуков, “склавши виразним і піднеслим голосом присягу на св. Євангелію, одноголосно заявили, що Слуга Божий був убитий безневинно, вбивники не мали проти нього жодної причини, нічого він не змінив у грецькому обряді, закликав усіх до віри і з’єдинення, обичаями був дуже лагідний і людяний, дуже любив усіх, а передусім недужих”(Пор. ДБ, І, стор. 204: зізнання у Витебську, дня 31. 3. 1628,- зізнавали спільно й публично покликані урядово витебські городяни). Один з цих свідків, Оптат Щур зізнавав: “подивугідне в Слуги Божого було те, що він до своїх противників був дуже приязний, повний людяности” (там же). Микола Гурко, витебський латинник, говорив про нього: “завжди про нього ходила добра слава, навіть за життя називали його святим; був дуже дбайливий про згоду, людяний, до своїх противників якнайбільше приязний”(ДБ, І, стор. 215: свідок 109); про його святість і невинність на витебському процесі в 1628 р. Іван Оґінський, один із головачів православ’я на Білорусі, зазначував, що “взагалі жодної не дав він причини до такої смерти” (там же); те саме говорив Григір Кокотка, полоцький кальвініст, мовляв: “взагалі був убитий за з’єдинення”. Це саме ствердило понад 150 свідків, із чого понад 75 витебщан, свідків і учасників трагедії, зізнаючи про його миролюбність, згідливість, лагідність, вибачливість, любов ворогів і противників та інші його чесноти, які показують його іренічне наставлення до православних і взагалі до некатоликів. На цьому ж процесі зізнавали також визначніші полоцькі й витебські жиди; Хаїм, Симха, Абрум і Данило “всі спільно склали про Слугу Божого свідчення щодо його святости, любови, згоди так, що – говорили вони – навіть нас, жидів, старався погоджувати, запрошуючи розсварених навіть на обід до себе. Був убитий, бо казав, що він з’єдинений… і вони оплакували і сьогодні оплакують убитого”(ДБ, І, стор. 218: свідчення витебських жидів); плакали по ньому і полоцькі жиди, а Нахман говорив: “Дав би Бог, щоб я в моїй вірі був такий добрий, як він був у своїй”(ДБ, І, стор. 195: свідок 79: Нахман); а його син Ізраїль публічно сказав на витебському процесі в 1628 р.: “у Витебську вчинено таке вбивство, яке негідне не то що християн, але і турків і поган; так жорстоко вбили людину праведну, пастиря, у своїй вірі добру людину, найлагіднішу, дуже приятельську й увічливу, як не годилось би вбивати навіть людину найпідлішу”.

Це свідчення людей, які стояли осторонь, а то й із противного боку, тим важніше, бо показує, як сприймали екуменічну дію Йосафата люди в ній прямо заінтересовані, які відчували його настанову радше серцем і душею, як канонічними й церковними мірами. Те, що нез’єдинені відчували в його поведінці радше з боку гуманного, те саме католики окреслювали як вияв церковної ревности й апостольського запалу Йосафата, – наголошуючи радше правні, адміністративні чи канонічні вчинки Йосафата; зокрема, коли прийшлось зізнавати перед беатифікаиійною комісією.

II. – Міжконфесійний діялог. – Вже в часі свого виленського періоду Йосафат зрозумів потребу екуменічного діялогу в унійній праці та ввів його в свою екуменічну дію. Він бачив добре, що в основі непорозумінь і спорів, а чи й боротьби лежить взаємне незнання, відчуженість, брак контактів, поширювання фальшивих вістей і обвинувачень. Усе це можна було усунути тільки при допомозі роз’яснень і задовільного викладу правдивого стану справи. Тому він говорить про з’єдинення Церкви на проповідях, улаштовує дискусії, промовляє й вияснює справи на прийняттях і гостинах, видає деклярації, пише листи, читає документи, пристарює книги, а передовсім іде до людей і говорить з ними. Ставши єпископом усе це він уводить у свою практику, і з потреби, і з обов’язку. Не виключає нікого, ні православних, ні протестантів, ні знатних людей, ні простих рибалок. Він дискутує у Варшаві з православними владиками(Пор. ДБ, І, стор. 130: свідок 13: Павло Пщицький); шість днів по своїм в’їзді до Полоцька 1618 р. обідає з полоцькими православними городянами і з повним успіхом серед приявних роз’яснює поширені проти себе поголоски(Пор. ДБ, І, стор. 117 (опис в’їзду до Полоцька дня 9 січня 1618 р.)); приймає в себе православних шляхтичів і городян та говорить із ними про своє становище до константинопільського патріарха (Пор. ДБ, І, стор. 137: свідок 30: Лука Циганович, полоцький радник, розмова відбулася за обідом у Йосафата).

Коли Йосафат був у Варшаві, дійшло до його відома, що хтось у Витебську поширив про нього наклеп, немов би він златинізувався, користає з нагоди побуту в Варшаві Григора Бонецького, і пише до братства полоцьких і витебських рибалок листа з виясненнями і запевненнями; і тільки нечесна поведінка Бонецького, який не доручив листа, а ще більше прискаржив архиєпископа, не дозволила вияснити справу й успокоїти нарід (Пор. ДБ, І, стор. 198: свідок 82: Григор Бонецький,- пор. стор. 209: зізнання Івана Гутора); коли в Полоцьку постала розруха проти нього, під закидом, що він задумує перевести всіх на латинство, він скликає до ратуші городян, і вияснює справу, не закриваючи своєї вірности Найвищому Архієреєві(Пор. ДБ, І, стор. 127: зізнання Івана Дягилевича; стор. 198: така саме зізнання Григора Бонецького про Витебськ; пор. ДБ, І, стор. 209: свідчення Івана Гутора і т. д); їде на села, коли Смотрицький розсилає свої листи і закликає нарід до бунту; роз’яснює, напоминає, переконує, на місцях береже своїх вірних; на фальшиві поголоски – відповідає правдивими вістками, які поширює поміж духовенством і народом; наклепницькі закиди – вияснює своєю поведінкою; на закиди цивільної влади, дає вичерпні відповіді (листи до Л. Сапіги); показує документально лихі задуми своїх противників, цитуючи факти, події, докази. А народ прислухується до його слів, важить його докази, обсервує його поведінку, оцінює його діла – і дає йому послух і віру – йде за ним. І все це передусім силою свого слова і життя, бо державна політика, задивлена в державні рації оборони перед Туреччиною і здобуття московського трону для польського королевича, не піддержує його, не стає в обороні права, не перепинює фальшивої інформації й очорнень(Пор. листи Лева Сапіги, литовського канцлера( ДБ, І, стор. 246-255, з дня 17 березня 1622 г. Гл. також нижче, розд VI.). Він відважно кидає в обличчя державної влади голу дійсність його архипастирської праці й екуменічної дії, пишучи до Льва Сапіги такі наболілі, але відважні слова: “Земельні, замкові, трибунальні, городські уряди є переповнені протестами проти нас, хоч ми нікому нічого не повинні; і в цьому ніхто їх не пристиджує, а навіть усміхається їм щастя, бо їхнім фальшивим скаргам дається всюди повну віру. А нас, наше старинне святе з’єдинення, без позову, без суду і права стараються пригнобити і знищити своїми позовами та голими твердженнями, у нашій неприявності, кажучи, що всі внутрішні незгоди й сеймові скарги намножуються через нас та З’єдинення, чого не можуть ніяк доказати. Наша сумирність знана всім… Знаю певно, що козаки, по закінченні походу проти турків, і не думали піддержувати православ’я. Але їх неправні єпископи, а зокрема Смотрицький, бачачи що деякі сенатори числяться з ними, стали їх підбурювати письмами щоб включили і їхні, православні вимоги, до королівської милості, щоб якнайскорше осягнути свої бажання”( Пор. ДБ, І, стор. 257: відповідь Йосафата з 22 квітня 1622 р).

На превеликий жаль, діялог св. Йосафата не сприймається в ширших горизонтах. Замість щирої зустрічі й розмови, проти нього висувають анонімний наклеп, розагітовують непідготовані народні маси, баламутять духовенство – обіцянками чи погрозами недалекого кінця З’єдинення, з волі державної влади. Спокійна праця над релігійним підйомом народу заколочена; на одній і тій же території починає діяти подвійна сила: на Білорусі появляється Смотрицький, як єпископ і борець православ’я. Всякий позитивний діялог уривається: настає час нерівного бою, але в якому не буде переможця і переможеного. І новий Степан-Йосафат упаде під градом побоїв, а Савло-Мелетій піде в Дамаск, щоб стати вибраним посудом, і понести ім’я церковного З’єдинення перед народи(Навернення Смотрицького в 1627 р. почалося таки з витебської події, дозрівало вже в часі його подорожі на схід, і в 1627/28 рр. уповні визріло. Майже всі важніші свідки витебської трагедії приписували її моральне авторство Смотрицькому та його акції на Білорусі (пор. нпр. зізнання свідків другого полоцького процесу з 1637 р.), а сам Смотрицький ставить смерть Йосафата та її спричинників у біблійні відносини: Авель-Каїн/ пор. твір. Смотрицького: “Екзетезіс”, виданий у Львові 1629 р., картка 3-4. Це повна моральна направа лиха).

г. – Нерівна боротьба правди, сили і права. – У своїй архипастирській діяльності на Білорусі Йосафат мусів вистояти ще одну велику пробу: погодити силу, право і правду, ладнаючи так звану могилівську справу. Білоруський Могилів над Дніпром був найбільш висуненим на південь містом його архиєпархії, і можна сказати – містом переходовим, де збігалися інтереси чотирьох політичних сил: Польщі, Литви, Московщини та України. Могилів лежав на шляху з півночі на південь, по артерії Дніпра, та на його перехресті з сухопутнім шляхом із заходу на схід і навпаки. Перший шлях був внутрішнього державного характеру, другий уважався шляхом міждержавним: між Польсько-Литовською Державою і Московщиною, в напрямі на Смоленськ і Москву, – який служив і торговельним, і мілітарним цілям. Церковно Могилів належав у тих часах до полоцької архиєпархії, властиво до її південної мстиславської частини. Саме це положення Могилева створювало окремі проблеми, навіть і церковного характеру. Згодом у тому просторі постануть три церковні центри: Могилів, Орша, Мстиславль; тут православ’я матиме свій незрушний бастіон навіть у часах, коли католицька ідея опреться на цілу лінію Дніпра; у ХУШ-му столітті перед наступом православної Москви, в процесі відсування нею католицизму на захід, тут постане окремий центр латинського католицтва, для зберігання решток католицтва взагалі(Могилів давніше належав до мстиславського єпископства, яке було об’єднане з полоцьким і витебським,- у 1633 р. постало в Могилеві православне єпископство, надане королем Володиславом IV, щоб заспокоїти вимоги православних, першим єпископом став Йосиф Бобрикович (1633-1635), Юрій Кониський почав від 1768 р. називатися єпископом мстиславським, оршанським і могилівським, латинське могилівське архиєпископство постало в 1782 р. (на бажання Катерини II) та було основане Апост. Престолом у 1784 р. для латинників у російській імперії, перший могилівський архиєп. Станислав Богуш-Сєстженцевич робив заходи об’єднати під своєю владою взагалі всіх католиків, включно зі східними).

Коли Йосафат без труднощів міг обняти управу своєї єпархії в Полоцьку, Витебську та Мстиславлі, то в Мотилеві прийшло до першої серіозної проби сили і права. Десь весною 1618 р. вибрався новий владика в південні райони своєї архиєпархії, щоб обняти своє церковне управління та ввійти в контакт із духовенством і народом. На його шляху лежали передусім два головніші міста: Мстиславль і Могилів. Коли вістка про приїзд Йосафата прийшла до Могилева, у місті закипіло. Могилівське Братство, під впливом виленського Свято-Духівського Братства, виступило явно проти нього; за братством пішли міщани та духовники, і Могилів замкнув перед Йосафатом брами міста, відгрожуючись ужити навіть зброї. Щоб уникнути проливу крови, Йосафат відступив від міста, повідомляючи державну владу. Розгляд справи доручено литовському канцлерові Леву Сапізі, знаному зі своєї справедливости. Трибунал видав свій вирок: церкви й манастирі Могилева належать до Йосафата, і місто має їх передати йому до шости тижнів. Провідники бунту були засуджені до страти, але засуду так і ніколи не виконано, Йосафат перший відказався настоювати на виконання вироку, коли вони в цій справі звернулися до нього; полоцький надрадник Констянтин Стефанович, так оповідає про цю сцену: “усміхаючись, він сказав до них: Не думайте, що я жадний помсти; ви мене висміваєте, а я вас люблю”. Цей висказ, за свідченням того ж Стефановича, відносився до події, яка збулась у Варшаві; візвані перед королівський трибунал, могилівські городяни, для насміху, принесли Йосафатові сухого оселедця з просьбою, щоб у нагороду відкликав свій позов; Йосафат прийняв сушену рибину, а посланцям відповів: поступлю за вимогами справедливосте(Пор. ДБ, І, стор. 136: свідок 28: Конст. Стефанович ,• ДБ, І, стор. 252, лист Лева Сапіги з 17. 3. 1622,- стор. 263: відповідь Йосафата з 22. 4. 1622; пор. Ю. Ґерич, Огляд богословсько-літературної діяльности Йосафата Кунцевича, Торонто 1960, стор. 27: лист Йосафата до Сапіги з 21. 1. 1622 р.,- пор. ДБ, II, стор. 220, п. 16 (Г. Хмельницький)). Довго ждав він на добру волю могилів’ян, а згодом усунув із могилівських церков православних ченців та священиків і настановив з’єдинених. Місто принишкло, навіть почало шукати інших шляхів. Городяни зібрали для нього суму 30 тисяч флоринів, щоб залишив їм православних священиків, але Йосафат відкинув їх пропозицію (О. Тишкевич), кажучи: “Дару Святого Духа не можна продавати” (Г. Ушацький), і не ваших грошей я бажаю, але ваших душ(Пор. ДБ, І, стор. 122: свідок 7: Ол. Тишкевич,- стор. 213: свідок 108: Г. Ушацький, і інші). Такою своєю поведінкою успокоїв Йосафат могилів’ян, і вони визнали його своїм архипастирем. Так правда перемогла над силою, над гарматами чи грошем, і правопорядок був установлений і в цій частині його єпархії. У цій пробі сил Йосафат пізнав наглядно безборонність правди і права перед наклепом, упередженням, клеветою і злобною та заінтересованою пропагандою. Цей досвід став для нього незабаром цінною наукою на його хресному шляху на Голгофту, коли державна влада, щоб зберегти земські політичні інтереси, неначе біблійний Пилат умила собі руки та віддала і З’єдинення і Йосафата на розп’яття. Та це вже новий розділ біографії Йосафата.

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія


  • ПОЖЕРТВА

реквізити парафії для пожертв:

РГ УГКЦ Парафії Св Миколая на Аскольдовій Могилі,

код: 20051904 Ощадбанк АТ,

iban:  UA543226690000026003300218570





http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/