П'ятниця, 11 вересня 2020, 08:27

1940, 10 вересня – в селі Воловець Горлицького повіту на Лемківщині в селянській родині народився Микола Горбаль. Поет, дисидент, член Української Гельсінської групи.

У 1945 родину примусово депортували до УРСР – спочатку на Харківщину, а за два роки Горбалі перебралися на Західну Україну до села Литячі на Тернопільщині. Перші роки після переселення видалися голодними.

«Ми були без куска хліба, навіть не мали де збирати лободу, бо ж по чужих городах не лазитимеш», - згадував пізніше Горбаль.

З дитинства Миколу Горбаля цікавила музика. Його батько був регентом, керував церковним хором, знав ноти, сольфеджіо. У 16 років Микола навчився грати на скрипці.  Закінчив Чортківське музично-педагогічне училище за спеціальністю вчитель музики і співів. Працював учителем музики у Борщеві, викладав музику в школі, естетику в Борщівському технікумі механізації, створив молодіжний ансамбль із вчителів, керував дитячим ансамблем пісні і танцю «Сонце» при будинку піонерів. Сам почав писати пісні.

Говорив зі студентами про національне мистецтво. Читав поезії Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча. У 1970 році  його попросили провести відкритий урок, після чого заарештували за так звану антирадянську агітацію та пропаганду. Основним пунктом звинувачення стала його поема «Дума», в якій Радянський Союз було зображено тоталітарною державою, а Україну – колонією, та зізнання Горбаля, що слухав західні радіостанції. Вирок - 5 років ув’язнення у таборах суворого режиму і 2 роки заслання до Сибіру. Арешт не дав можливості закінчити інститут (вчився заочно на музпедфакультеті Івано-Франківського інституту).

Перше покарання відбував у Мордовії, в «політичному» таборі суворого режиму, де познайомився з багатьма бійцями УПА, які його підтримали і надихнули. «Тоді я саме позбувався рабського страху. Подумалось, що би було, якби кадебісти тоді, після піврічного тримання в підвалах КДБ і цинічного суду, таки випустили мене. Був би застрашеним до кінця днів своїх. Напевно б, спився, а найвірогідніше – загинув би десь «за нез’ясованих обставин», зізнавався Микола Горбаль.

У таборі разом із інженером-економістом Зиновієм Антонюком вів підпільну «хроніку із зони» – на тоненькому цигарковому папері записував вироки, беззаконня тюремників, інтерв’ю з уже відомими у світі в’язнями. Інформацію передавали на волю. Ці повідомлення поширювали самвидавом, звучали на «Радіо Свобода» та «Голос Америки». Брав участь у всіх акціях протесту.
Після звільнення у 1977 році приїхав до Києва, став членом Української Гельсінської групи,  допомагав політв’язням та їхнім  родинам. У 1979 році його знову засудили на 5 років таборів суворого режиму, звинувативши у кримінальному злочині – спробі згвалтування. Під час останнього слова на суді відкрито визнав себе членом УГГ.

За день до закінчення терміну був повторно заарештований за антирадянську агітацію та пропаганду і засуджений до 8 років особливо суворого режиму і трьох років заслання. Одним із «доказів вини» стала стаття «Життя в кримінальному таборі», опублікована в Парижі у газеті «Українське слово». Останній термін відбував у сумнозвісному таборі ВС – 389/36-1 в селі Кучино, де загинули Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин та інші політв’язні. Загалом у таборах та на засланні відбув 16 років.

Був звільнений одним із останніх у часи «перебудови» за особистого сприяння президента Америки Рональда Рейгана. 23 серпня 1988 року із Пермі був доправлений до Києва і поринув у політичну діяльність. Був виконавчим секретарем Української гельсінської спілки, до 1994 року – голова Київської крайової організації УРП. Обирався депутатом Київської міської Ради, народним депутатом України.

У 1999 році заснував Благодійний фонд «Галерея Богдана» задля підтримки нетрадиційного мистецтва і допомоги непрофесійним митцям-інвалідам та популяризації їхнього мистецтва. Старший брат Миколи Горбаля Богдан мав синдром Дауна, але любив малювати, лишивши по собі сотні цікавих малюнків. Нині в батьківській хаті у селі Литячі створений музей-садиба робіт Богдана Горбаля. Ініціював реставрацію польського костелу в селі.
Член українського та міжнародного літературного об’єднання ПЕН-клуб, лауреат премії імені Василя Стуса з 1992 року. Видав шість поетичних збірок, дві книжки мемуарів і роман «Повернення».

Організатор та учасник чоловічого вокального гурту «Лемки Києва». 
Нагороджений Орденом «За заслуги» III ст., Орденом «За мужність» I ст. та Орденом Свободи

Цитати Миколи Горбаля:

«Життя на Землі – це екзамен на гідність».

«Якщо говорити правду – це злочин, якщо повторювати правду – це рецидив, тоді так – я злочинець і рецидивіст. Що зробиш, якщо це така плата за те, щоб залишатися вільним».

«Ми всі є частинкою одного біологічного організму, який називається нація. І коли нація відчуває небезпеку, у ній пробуджуються невідомі сили. Це такий Божий промисел».

«Найкращі люди України тоді були саме там, в Мордовії, в таборах»

Джерело: https://uinp.gov.ua/