Середа, 29 січня 2020, 12:32

Наприкінці січня 1919-го року майже 500 українських юнаків, не маючи ані військового вишкілу, ані достатньої кількості зброї, виступили проти п`ятитисячної зграї більшовицьких завойовників.

Події, що почалися навесні 2014-го на Донбасі, дуже нагадують ті, що відбувалися на теренах Української Народної Республіки в січні 1918 року. Що тоді, понад 100 років тому, що нині, вільна Україна для господарів Кремля була і є не тільки ласою територією, а й дражливим політичним викликом.

«Кров’ю заплатять вони нам…»

Сучасний український історик Михайло Ковальчук присвятив подіям під Крутами, мабуть, найґрунтовніше дослідження.

«В радянській історичній літературі бій під Крутами всіляко намагалися замовчати. – Стверджує він. – Наприклад, у тритомному виданні «Українська РСР в період громадянської війни», виданій у 1967 році, про бій під Крутами згадано лише одним коротким реченням. Дбаючи про чистоту «марксистсько-ленінської концепції», радянські дослідники менше всього опікувалися історичними реаліями.

На жаль, в українській історичній літературі також не обійшлося без міфотворчості на тему Крут. Чимало українських публіцистів прагнуть героїзувати події 1917?1921-х років, навіть не намагаючись серйозно розібратися у тому, що ж власне тоді сталося. За аналогією із 300 загиблими спартанцями під Фермопілами, стали писати про 300 полеглих під Крутами. Насправді ж їх було значно менше».

Січень 1918-го. Частина Слобожанщини вже окупована російсько-більшовицькими військами. Катеринослав, Київ, Одеса та інші великі промислові центри переповнені ленінськими емісарами, які проводять серед робітників підривну роботу, провокуючи їх на виступи проти УНР. У цей же час регулярні війська Росії, віддані Леніну, під командуванням Антонова-Овсєєнка наступають на Київ. Виступаючи перед своєю більшовицькою ордою, її очільник заявив:

? Шкодувати київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменю на камені не залишимо!

На своєму шляху більшовики майже не зустрічають опору. Буквально протягом кількох днів росіяни захоплюють Полтаву, Миргород, Лохвицю, Гребінку ? тепер шлях на Київ відкритий. «А сили для захисту «цитаделі Української революції і державності», як напише згодом Михайло Грушевський, були мізерні». Виконувач обов`язків генерального секретаря військових справ тогочасного українського уряду М. Порш про ситуацію, що склалася тоді, писав таке:

«Настрій гарнізону в Києві різний: одні частини займають нейтральну позицію, інші – ворожу, як, приміром, полки Тараса Шевченка, Дорошенка. Деякі частини, на які можна було б обпертися, як «Курінь смерті», Полуботківський полк, Богданівський, дуже стомилися і до активних дій зараз малопридатні».

Армія тоді перебувала у не найкращому, м’яко кажучи, стані. До цього, на жаль, доклала зусиль і тодішня влада УНР. Наприклад, один із лідерів Центральної Ради Володимир Винниченко стверджував, що «не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». Зважаючи на його наполягання, цю «істину» записали і в 4-му Універсалі:

«Розпустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народну міліцію, щоб військо краще служило охороні робочого народу».

«Ми свідомо йшли на смерть…»

У ситуації, що склалася, Центральна Рада могла розраховувати лише на національно-свідомих, патріотично налаштованих молодих українців. 11 січня газета «Нова Рада» опублікувала звернення «До українського студентства», закликавши юнаків записуватись до «Куреня Січових Стрільців». За кілька днів на його базі сформувався Студентський курінь, який 25 січня вирушив під Крути. Дісталися самої станції лише 300 виснажених юнаків 1-ї Української військової школи та 116 хлопців Помічного куреню Січових стрільців. На озброєнні вони мали 16 кулеметів і …одну гармату.

Більшість юнаків були погано екіпіровані, майже не вміли поводитися зі зброєю. За спогадами одного з них, «вишкіл не проводився, а як і проводився, то з ініціативи якого-небудь ройового. І тільки на кілька день перед від’їздом куреня на фронт приділено для муштрових вправ старшин Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили».

А ось як згадував бойових побратимів Аверкій Гончаренко:

«Треба було лише глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української держави».

У телеграмі до Кремля командувач російським п`ятитисячним загоном Муравйов відзначав: «Шлях на Київ, здавалося б, відкрито, але противник, відступаючи, висаджує у повітря мости і шляхи, що створює нам величезні труднощі. У даний момент я стою перед Крутами, які не взяв лише з вище означених причин. Противник, відступаючи ближче до Києва, починає чинити запеклий опір».

А ось як описує хід бою ще один його учасник – Ігор Лоський:

«Командування юнаків передало по лаві відступати, але десь по дорозі наказ переплутали, і студентська сотня почула, що треба наступати. У той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед. Ті, що були на крайньому лівому крилі, відступили, минаючи станцію, вже зайняту ворогом, і щасливо дісталися до свого ешелону, який стояв за кілька кілометрів від станції. Та ж частина, яка була ближче до залізничного тору, не знала, що станція вже захоплена.

«Червоні» розпочали наступ у зімкнутих колонах. Це мало вигляд, ніби вони йшли на парад, занедбуючи найпримітивніші засади безпеки… Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих колонах, очевидно, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав».

«Постріляли їх, як зайців…»

Комісар червоноармійського загону Є. Лапідус у 1930-ті так оповідав про ті події:

«Наступного дня, коли від’їжджали зі станції Крути, потяг по дорозі зупинився, і з вагона було виведено всіх затриманих. За сотню кроків від потяга ми постріляли їх, як зайців».

Перед стратою учень 2-ї Української гімназії, 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський, заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили й інші полонені. Загиблих і розстріляних захисників Крут росіяни заборонили ховати, залишивши їхні спотворені катуванням тіла на страх місцевого населення. Проте священник села Печі, разом із його жителями, звезли тіла до теплої хати, щоб їх можна було вирівняти, а потім зібрали по селу чисте нове полотно і, вистеливши ним братську могилу, все ж поховали 17 полеглих юнаків на кладовищі. У березні 1918-го, після звільнення Києва, тіла майже 30 героїв перепоховано на Аскольдовій горі.

? Стримайте ж ваші сльози, які котяться: ці юнаки склали голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні, ? сказав Михайло Грушевський, проводжаючи їх в останню путь.

І донині точаться суперечки навколо бою під Крутами. Особливо щодо кількості полеглої молоді. Різні джерела називаються інші дані. Наприклад, Аверкій Гончаренко стверджував, що це було «250 студентів і 10 старшин». Але він мав на увазі не лише загиблих, а й поранених, полонених і зниклих безвісти.

Історик Ярослав Тинченко, який давно вивчає історію бою під Крутами, ознайомившись з багатьма документами, вважає, що полягло тоді не більше 100 юнаків. А ось червонорамійці тоді втратили – лише вбитими – близько 300 вояків.

«Приклад крутян додавав нам сил і наснаги…»

Бій під Крутами широко використовували в патріотичному вихованні у лавах УПА. Наприклад, у 1944-му одне зі з’єднань отримало назву «Крути», майже всі навчально-виховні програми для повстанців містили розповіді про героїзм крутян. При цьому повстанці щороку, наприкінці січня, вшановували пам’ять полеглих під Крутами: в одному з директивних документів командування УПА наголошувалося, що «в дні з 29 січня відсвяткувати величаво Свято Крут»…

Долі учасників бою під Крутами склалися по-різному. З часом дехто з них потрапив у поле зору каральних органів СРСР і був репресований, декому ж пощастило залишити терени імперії і життєвий шлях вони скінчили в інших країнах, зокрема, у США, Канаді. Були й такі, що продовжили боротьбу з російсько-окупаційним режимом у загонах Армії УНР, а згодом і в УПА. А ось Матвію Данилюку пощастило найбільше: він дочекався проголошення незалежності України, проживши 103 роки і пішовши з життя у 1994-му.

А ось відзначати бої під Крутами в Україні почали лише напередодні проголошення нашої незалежності. 29 січня 1991 року з ініціативи Народного руху України, Студентської спілки, інших національно-демократичних організацій, в Крутах встановлено березовий хрест, відбувся перший невеличкий мітинг.

Сергій Зятьєв?, ореспондент АрміяInform

Джерело: https://armyinform.com.ua/