Наші читачі дописують
Четвер, 18 жовтня 2018, 22:34
Морква
Оповідання
Був переддень Різдва Пресвятої Богородиці. Тонюсінькі дротики-павутинки у повітрі, на кущах і поміж квітами сповіщали, що літечко скоро полине у вирій. Сестра Антонія краєм ока поглядала на чарівні прикарпатські пейзажі, що пропливали за вікном старенького авто. Воліла б милуватися тою красою, та мусила пильно стежити за дорогою. Скоро буде поворот на Львів. Здалось би не проґавити.
Намацала в кишені теплі намистинки милої серцю дерев’яної вервечки, подарованої торік Блаженнійшим Любомиром Гузаром на її тридцятиліття. Почала пошепки молитися: за тих, хто воює на Сході, за сестер-служебниць, за дівчат і хлопців, що ходили на реколекції, за діточок з недільної школи. По молитвах полинули спогади…
Пригадався дивовижний сон, який бачила шістнадцятирічною. Наснилося, ніби стоїть вона серед будинку, в якому декілька великих, світлих покоїв розташувались один за одним, як у палаці. Поки Антонія (тоді вона ще називалась Марічкою) роздивлялася довкруги, коло неї де й узялася, немов з повітря виткалася, привітна кругловида пані в довгому чернечому строї. Взяла її за руку й мовчки повела широким коридором до останньої кімнати. Там, у тій кімнаті, від стін, стелі, підлоги, вікон, із кожного закапелочка променіло яскраве світло. Коли очі трохи звикли до сліпучого сяйва, розгледіла на центральній стіні три ікони: Ісус, Діва Марія і …кругловида пані – її провідниця. Озирнулася – жінки немає. Як з’явилася, так і зникла, лишивши по собі відчуття тепла і благодаті.
Той сон мовби окреслив невловиму межу, що розділила буття на «до» і «після». Згодом було навчання у медучилищі, та щодень твердішим ставало переконання: її місія – в іншому.
Яка ж була вражена, коли за три роки знову побачила образ зі сну, але вже наяву – в монастирі Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії, до якого прийшла, аби сповнити своє покликання. Від настоятельки монастиря довідалася, що на іконі зображена Блаженна Йосафата Гордашевська. Саме вона спільно з отцями Єремією Ломницьким і Кирилом Селецьким 1892 року заснувала Згромадження Української греко-католицької церкви в селі Жужіль, що на Львівщині. То була перша жіноча чернеча спільнота, що взялась активно працювати серед людей: служити хворим, навчати діточок і молодь, проводити реколекції, організовувати садочки для малечі, опікуватися сиротами, дбати про красу Божих храмів, а найважливіше – про душі людські.
Так заглибилась у спогади, що мало не проминула потрібний поворот. За березовим гаєм вигулькнуло перехрестя, а обабіч дороги – дежавю! – знайома висока постать у поліцейському однострої. Загальмувала, відчинила дверцята.
- Слава Ісусу Христу! Степане, як ся маєте?
Молодий вартовий порядку мало не підскочив з несподіванки. Засяяв щирою усмішкою.
- Слава навіки! Сестро, Ви?! Очам не вірю! Допіру днями Вас згадував. Шкодував, що тоді не попросив у Вас контактів.
Антонія зачудовано дивилася на цього веселого чоловіка, очі якого світилися щастям, і не впізнавала в ньому зажуреного парубка, яким уперше торік побачила Степана Лещука.
***
Тоді теж була погожа вереснева днина. Ліси мінилися новими барвами, вітерець сипав у прочинене вікно машини пахощами чорнобривців, флоксів і жоржин. Сестра Антонія їхала з рідної Коломиї до Львова, сповнена радості й приємної втоми.
Мала гарну нагоду трохи погостювати в домі Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Туди її запросили сестри Домініка і Софія, з якими колись пройшла два роки новіціяту, на реколекції для молоді.
Тендітною рукою прибрала з лоба пасмо каштанового волосся, поправила намітку, обтрусила невидимі порошинки з напрасованого синього габіту і всміхнулася. Перед очима постала вранішня картина: сестрички прудко наповнювали її багажник морквою, доки було місця. «То своя, домашня. Де ти у Львові знайдеш таку файну, червону, соковиту? А тобі потрібні вітаміни. Дивися, яка бліденька!» Антонія не сперечалася. Знала не одну багатодітну родину, де коломийська морквочка стане в пригоді.
Радість від зустрічі трохи притлумив біль: знову далася взнаки давня травма хребта. Хтось наче лупив молоточками по спині, в голові паморочилося, німіли руки. Та й тривале сидіння за кермом легковика аж ніяк не допомагало.
«Нічого, з Божою поміччю доїду. Три години – що то є?», – втішала себе подумки.
У кишені настирливо запищав телефон – нагадування, щоб перевірила рівень палива. Водночас загорілась лампочка індикатора. Треба скоренько десь припаркуватися й долити в бак бензину. Йой! Та ж каністра з пальним залишилась на самому споді багажника, під багатьма кілограмами моркви!
Попереду, за півтора кілометра, розкинулося чимале село. Там їй напевно хтось допоможе. Сестра натиснула на педаль газу і небавом під’їхала до перехрестя, де самотньо стояв молодий поліцейський. Зраділа. Загальмувала, опустила скло з боку пасажирського сидіння і широко посміхнулась. Парубок в уніформі з-під лоба зиркнув на монахиню за кермом. Погляд насторожений, очі сумні. Вона ж, усміхаючись, привіталась:
- Слава Ісусу Христу!
- Слава навіки.
- Я – сестра Антонія.
- Старший сержант Степан Лещук. Чим можу допомогти? – озвався не вельми привітно.
- Маю до Вас прохання. Річ у тім, що в моєму багажнику на дні лежить каністра з бензином, котру сама не дам ради дістати. Маю пошкоджену спину, лікарі заборонили схилятися і піднімати важке. Ласкаво прошу Вашої помочі, – мовила, виходячи з авто.
Поліціянт мовчки кивнув і рушив до багажника, що його відчинила сестра. Зазирнув досередини й отетерів: той був вщерть забитий немитою морквою. Зітхнув, підгорнув рукави і взявся до роботи…
***
То був явно не його день. Старший сержант Лещук мав би нині відпочити, та довелося чергувати замість колеги Михайла: в його дружини вранці відійшли води. Повідомив новину своїй Мартусі. З цього й почалося.
Ні, вони з жінкою жили добре. Були закохані ще з десятого класу. Коли його рекрутували до армії, Марта вірно чекала, часто писала і приїжджала на Харківщину, де служив її Степанко. Невдовзі після «дембеля» розписалися і взяли шлюб у церкві. Мама його відійшла у засвіти, коли мав чотирнадцять років, а батько, хоч і не був у захваті від синового раннього одруження, на заваді не став. Степан два курси провчився у Коломийському політехнічному коледжі, планував вступити до Львівської політехніки, аж почалась війна. Він ніколи не казав «АТО», бо вважав, що все слід називати своїми іменами. Вже за місяць пішов на фронт, взявши собі позивний «Бузько» – псевдо дідуся, який свого часу воював в УПА проти того самого ворога.
Майже рік Степан захищав рідну землю від російського загарбника під Луганськом. Дякувати Богові, лишився живий, хоча кілька разів був за крок від загибелі; відчував, що то молитви коханої Мартусі боронять його надійним щитом. Та поранення не уникнув: руку, ногу і плече в одному з боїв добряче посікло осколками гранати.
Ще в лікарні Степан постановив: дасть Бог одужати – подасть заяву про вступ до Національної поліції. Так і зробив. Служити подобалось, у відділку молодого колегу поважали.
Лишень одна журба гризла: після шести років шлюбу в них з дружиною не було дітей. Марта перевірялась у Франківську, потім у Львові, далі удвох зі Степаном пройшли обстеження в київській клініці, яку порадили знайомі. Ескулапи в один голос твердили, що нічого не знаходять. І, підморгуючи, натякали, що парі треба активніше над цим працювати, що то лише питання часу. Втім, час минав, а Мартуся ніяк не вагітніла.
Ранкова звістка про пологи нагадала обом про їхню гризоту. Розмова знову повернула на дітей, яких так мріяли мати. Дружина запропонувала обстежитися в Польщі. Степан делікатно нагадав, що то коштує, а він хабарів не бере. «Тоді принеси дитя, інакше який ти «Бузько»?, – шпигнула. Спохопилася, вибачилась – та осад залишився.
А тепер, на додаток до всього, він колупався в брудній моркві й шукав закопану під нею каністру для цієї дивної сестри в габіті й кросівках.
***
Коли каністру з бензином було видобуто на поверхню, сестра Антонія зітхнула з полегшенням. Почувалася дуже незручно перед молодим поліціянтом за завданий клопіт. Насипала моркви до пластикового пакета й простягла йому.
- Ви мені дуже допомогли! Навіть не знаю, як Вам дякувати, старший сержанте.
Той машинально взяв торбинку і несподівано для себе випалив:
- Моліться за нашу родину, сестро Антоніє. Моліться, аби Бог дав нам діточок.
- Молитимусь, Степане. Обіцяю.
***
Й ось тепер, через рік, вони знову стояли на тому ж перехресті.
- Як то файно, як чудово, що я Вас знову зустрів! – Степан хутко дістав з внутрішньої кишені портмоне, розгорнув і простяг сестрі. – Дивіться.
З невеличкого фото на неї дивились дві красуні: усміхнена молоденька жінка і крихітна дівчинка. Колір кучериків малої нагадав Антонії про улюблену героїню її дитинства – Пеппі Довгупанчоху.
- Сестро, в мене народилась доня!
- Щиро вітаю, Степане! Вона – справжнє янголятко!
- Дякую за вітання, а найбільше – за Ваші молитви! Їй вже три місяці, – виголосив щасливо. І додав: – Вам, певно, цікаво, як то, що дружина чорнява, я русий, а донечка – руденька. Вона вдалась у мою бабусю Славу, мамину маму, котру я дуже любив. У школі її навіть прозвали Морквинкою за яскраво-руде волосся.
- Най Бог обдарує Вашу Морквинку своїми ласками й щедротами, а Мати Божа має під своєю опікою! До речі, як її звати?
- Антонія.
Сестра відчула, як очі зрадливо зволожуються. Нахилилась до сумки, витягла й простягла Степанові дерев’яну вервечку.
– Це для Вашої мацьопи від мене. Вже за день маю їхати на служіння до Києва. Приїжджайте всі разом у гості. Ось тут на картці мій номер телефону, електронна пошта. А ще я є у Facebook, Viber – мене легко знайти.
- Дякую, сестро, приїдемо обов’язково!
***
Сестра Антонія помахала рукою і завела двигун. Подумала, що Степан здивувався б, якби зазирнув до її багажника. До столиці вона збиралася не з порожніми руками – везла тамтешнім сестрам-служебницям зо тридцять кілограмів червоного коломийського буряка. Каністру з пальним сестра завбачливо поклала згори.
Наталія ДЕМЕРС, м. Київ