Неділя, 22 листопада 2015, 21:26

Осінь. Вечір. Падає дощ. Опале листя прилипло до асфальту. Нічні ліхтарі освітлюють вечірній Київ. Я стою біля вікна, тримаючи в руці горнятко теплого чаю і вдивляюсь у сусідні будинки. Майже на кожному з них із декількох вікон тріпоче жовто-блакитний прапор. «Х-ммм, а два роки тому ніхто і не думав про таке. Жили собі всі спокійно, та не знали, що в «клітці» вони»,- думаю собі я. А й справді, ми багато чого пережили…

З чого ж усе починалось? Купка людей зібралась на Майдані, щоб виразити свій протест щодо зупинення входу нашої країни в ЄС. Але ця купка збільшувалась, людей ставало дедалі більше і більше. В основному на Майдані були студенти, молодь, чиє майбутнє залежало від цього рішення. Організатори протесту дійсно не очікували такої кількості народу. Вони раділи, але й не знали чого чекати далі.

30 листопада. Це був один із звичних вечорів Майдану, принаймні всі так думали. Все наче б то було як завжди, аж ось ні звідки почав сунути «Беркут». Ні, вони не вирішили підтримати молодь і не думали захищати когось, вони прийшли зробити «зачистку» Майдану. Ту ніч пам’ятає кожен, хто був тоді там і кого не було. Крики, сльози, кров, бійня, безжальні побої. Люди тікали куди очі бачили, але ж ні, ці особливі міліціонери доганяли людей, валили на землю і били до останнього кричачи: «Ну що, тварюко, в Європу ще хочеш?!». Це була пекельна ніч. Більшості мітингувальникам вдалось сховатись у Михайлівському соборі, комусь повезло потрапити додому, а хтось поїхав у лікарню зашивати рани. Ті події я бачила через екран телевізора і казати, що відчувала те, що й ті, хто там був, не можу. Але можу сказати, що мені було боляче, дуже боляче спостерігати за цим всім: за жорстокістю, безжалістю, пихатістю, зухвалістю, дикістю і за страхом, болем, розгубленістю, шоком. Це жахливо, дивитися, як свій б’є свого, та ще й за що? За те, що маєш власну думку, яка не збігається з планами президента?! Мої очі були в сльозах, які не припиняли котитися. Тоді, прийшовши зі школи, я навіть не думала про якісь уроки чи домашнє завдання, я постійно слідкувала на новинами, переживала, боялась.

Багато хто мабуть думав, що це був кінець: усіх розігнали, Майдан чистий, люди налякані - кінець. Але ні. Це був тільки початок. Думаю, саме наступний день вирішив долю Майдану, долю всієї нації, всього народу. Люди не закрили очі на зачистку, вони усвідомлювали, що відбулось і вирішили, що мовчати не будуть. Народ почав збиратись біля Михайлівського собору, це були вже не тільки студенти, а всі – і дорослі і малі. Разом рушили відвойовувати Майдан, але багато сил прикладати не треба було, адже комунальники, які наче мали встановлювати ялинку, і міліціонери добровільно пішли. З того часу Майдан став домом для багатьох українців, які вже точно знали, що справа не тільки в Єврорусі.

Пам’ятаю, як я була на Майдані і уважно вдивлялась в обличчя всіх людей, що там були. Це неймовірно, бачити таку надію, таку любов до своєї землі, таку жагу до справедливості, свободи, віру в те, що у нас є світле майбутнє, впевненість у тому, що ми його здобудемо. Ви тільки подумайте, посеред центру України збудувати собі дім і піти відстоювати себе, свою сім’ю, майбутнє – це дійсно по-українськи, по-нашому. Я згадую ті сповнені надії очі і знову хочеться плакати, бо багато з цих очей закриті назавжди. Ці числа на довго викарбувались у моєму серці- 18-21 лютого і, думаю, всі пам’ятають ті безжальні розстріли. Було таке відчуття, хоча ні, це факт- Інститутську затопило кров’ю. Загинуло так багато хлопців, чоловіків. Пам’ятаю ті розповіді священиків про те, як почався розстріл і всі хлопці почали йти до сповіді. Ми всі добре знаємо, що до сповіді люди часто ходять, але, думаю, що хлопці не вирішили просто так посповідатись. Вони розуміли, що це розстріл і що вони не повернуться живими, тому і вирішили очистити душу перед відходом до Бога. Ви тільки уявіть, знати, що ти не будеш більше бачити ранішнього сонця, не дякуватимеш мамі, що нагодувала смачно, не допомагатимеш татові майструвати щось, не поцілуєш кохану, не матимеш дітей, а якщо мав, то вже не обіймеш і не виховаєш їх, як хотів – не буде усього цього, все зникне за пару хвилин, знати це, усвідомлювати, що ти можеш просто піти геть зараз чи втекти і не буде всього цього горя, реально розуміти це і все одно йти туди – це героїчно, це навіть більше, ніж героїчно.

Я тоді прийшла додому і вже в дверях мені все розповіла мама. Ми плакали, довго і болісно плакали. Це було неможливо просто спокійно сидіти і дивитись на це все, в той момент мені хотілося піти туди, на Інститутську, і закрити собою тих хлопців. Я вважала, що я – така 14-ти річна мала дівчина не достойна смерті бодай одного того хлопця, який тоді загинув. Було таке відчуття, наче хтось з родини помирає, хтось такий близький і рідний. Один біль, сум і жаль охопив всю Україну. Люди назвали загиблих Небесною сотнею, хоча героїв було явно більше... Траур і біль заполонив Майдан, усіх і кожного. Померлих перед тим як хоронити везли на Майдан, щоб народ попрощався з кожним своїм героєм.

Одного сумного вечора мені з подругою випала можливість побувати на Інститутській. І неочікувано привезли героя, щоб люди попрощалися. Я стояла не дуже близько, але бачити лице свого захисника могла. І просто не вірилось, що він мертвий, я думала, наче мала дитина: «Ну, він ж просто спить, ось зараз встане і все буде добре, батьки перестануть плакати і народ зрадіє». Але він не вставав і був білий, як сніг. Я усвідомила, що ця Людина мертва. Пролунало його ім’я – Олександр Балюк і щось мені усередині защеміло, я не могла сказати жодного слова, сльози лилися мені по щоках. Почали співати «Гей пливе кача», а від цієї пісні мене ще більше прорвало на сльози. Люди співали, а я мовчала, люди кричали «Герої не вмирають», я ж це змогла тільки прошепотіти. Всі емоції можна було описати одним словом – біль…

Ці події торкнулись глибини душі кожного українця. Ми маємо розуміти, що ці хлопці, чоловіки за нас життя своє віддали, щоб ми жили в спокої, мирі, вільно і незалежно, щоб не були рабами в кайданах. Неможливо передати те відчуття, коли зовсім незнайома людина, багато людей, кладе своє життя за тебе, це не опишеш ніякими словами. Майдан багато змінив в нашому житті: він пробудив Україну зі сну, показав, що для змін треба щось робити, а не просто говорити, що все погано, дав зрозуміти, що ми не є вільні, об’єднав людей, схід і захід разом, показав справжній український дух, народ, його волелюбність, братерство, свідомість, розум, силу, міць, любов, стійкість, віру, надію, показав якою ціною добувається свобода і дав зрозуміти, що наше майбутнє в наших руках. І тепер кожен українець просто зобов’язаний робити все можливе і неможливе для якнайкращого розвитку нашої Батьківщини, для світлого майбутнього, щоб ці смерті не були марними. Не варто думати тільки про себе та про те, в якій країні краще живеться, подумаймо про всіх і зробімо з нашої Неньки України ту країну, в якій нам житиметься добре і в яку інші з задоволенням їздитимуть. Не забуваймо, що кожен, хто загинув за Україну, помирав, в першу чергу, за кожного з нас.

Хтось спокійно кладе руку на моє плече і я чую рідний голос: «Доню, що з тобою? Чому ти так плачеш?» Тремтячими руками ставлю горнятко на підвіконник і падаю в обійми мами: «Я згадую Майдан, вже два роки пройшло, а таке відчуття, що все це вчора відбувалося…так боляче…» Ненька міцніше мене обійняла і тихо мовила: «Тшш, не плач, все буде добре.»

Христина Макар, для «Оранти»

P.S. Ти плачиш? Значить Ти живий. Борись заради власної свободи, борись заради пам'яті кожного героя, який ціною власного життя прокладає цей шлях волі для Тебе.