Шлю молитву до небес… Покликання і подвиг Митрополита Андрея (частина ІІІ)
Четвер, 17 вересня 2015, 10:41
Андрей Шептицький, вступаючи до монастиря, хотів бути монахом і служити своєму народові, а не – ієрархом. Однак, вже через сім років після священичого рукоположення, маючи лише 34 роки, був призначений Станіславівським єпископом. А вже через рік – Львівським митрополитом…
На чолі Львівської архиєпархії та Української Греко-Католицької Церкви митрополит Андрей прослужив 44 роки, починаючи від 1990-го. На цей період припали дві світові війни, відродження польської держави після поділів, посилення незалежницьких прагнень українців, з якими себе ідентифікував церковний провідник народу, підтримуючи їх не лише церковною діяльністю, але також важливими починаннями у сфері культури та суспільної взаємопідтримки і солідарності. Одночасно, він рішуче засуджував прояви кривавого насильства.
Під час першої світової війни Митрополитові довелося пережити арешт і заслання в Росії. Через скарги, зокрема і на міжнародній арені, він не раз мав сутички з польською владою, стаючи на захист не лише греко-католиків, але також і православних, проти яких у міжвоєнному періоді уряд кілька разів проводив систематичні переслідування, під час яких знищувано храми. Львівський греко-католицький архиєпископ тоді писав:
«Трагічні події останніх місяців на Холмщині змушують мене публічно стати на захист наших переслідуваних братів православних християн Волині, Холмщини, Підляшшя та Полісся. На кому ж лежить відповідальність за цю матеріальну та моральну руїну? Хто це наважився у католицькій державі завдати такого важкого удару Вселенській Церкві на очах у Нунція, представника Апостольської Столиці, та численних католицьких єпископів. Хто ж це, всупереч державним інтересам, наважився на таке нечуване діло?».
До обряду предків повернувся також і Казимир, молодший брат Андрея Шептицького. Після здобуття освіти та політичної діяльності, 1911 року він зрікся світського життя та вступив до венедиктинського монастиря. Але вже через рік він, наслідуючи свого брата, повернувся до східного обряду та вступив до студитського монастиря, де прийняв чернече ім’я Климентій. Коли митрополит відновив студитське чернецтво в УГКЦ, то поставив на його чолі свого молодшого брата.
Але брати не перервали стосунків з рештою родини, яка залишалася польською та римо-католицькою. У своїх спогадах Єлизавета Вейманова-Шептицька, донька їхнього молодшого брата Леона розповідала: «Ми добре знали обох стриїв. Ми їх часто відвідували в святому Юрі, де о. Климентій часто перебував, аби допомагати митрополитові. Я свого стрия митрополита неодноразово возила у візочку, до якого він був прикутий від 1929 року через важку недугу. Обоє дуже добре ставилися до нас, дітей, були веселими та лагідними. Оскільки греко-католицькі свята припадали по-іншому, то римо-католицькі вони проводили з нами у Прилбичах в рідному домі. Ми брали участь у богослуженнях, які вони відправляли в домашній каплиці у двох обрядах. Мої батьки – Леон Шептицький та Ядвіґа – намагалися поширювати ідеї церковного примирення та примирення між поляками й українцями. Довкола нас були, переважно, українські села, але також і одне польське. Люди одружувалися одні з одними, священики однодушно проводили спільні процесії…».
Протягом всього періоду митрополичого служіння, Андрей Шептицький також підтримував добрі стосунки з численними на той час в Галичині єврейськими громадами. Найвиразнішим прикладом його ставлення до євреїв було те, що під час своїх регулярних архиєпископських візитацій він також проводив зустрічі з представниками їхньої громади. У звіті про одну з таких візитацій читаємо, що «вітали його церковні процесії, духовенство… і рабини з Торою. Шептицький подякував рабинам та єврейській делегації по-єврейськи, промовляючи їхньою мовою».