Головна

Навіщо благодійність

654Навіщо подавати милостиню в цивілізованому суспільстві? Я не проти благодійницького складу мислення. Не дай Боже, щоб ми коли-небудь зачерствіли до потреб ближнього. Людське співчуття є занадто тонкою матерією, щоб перетворитися на холодний розрахунок. Можна сказати, що більшість великих досягнень мали мотивом людське співчуття. Саме щоб допомогти людям, беруться за всі  відомі справи створення нових видів послуг.

Біда в тому, що ми використовуємо цю велику, прекрасну рушійну силу для занадто мізерних справ. Якщо людське співчуття спонукає нас нагодувати голодного, чому б з допомогою цього бажання не досягати більшого – не усунути голод взагалі? Якщо ми маємо достатньо симпатії до людей, щоб допомогти їм побороти свою біду, звичайно, цього співчуття повинно бути досить, щоб не допускати бід взагалі.

Давати легко, важче зробити подачки непотрібними. Щоб вони стали непотрібними, ми повинні шукати причини страждань поза межами індивіда. Тимчасове полегшення не є розв’язанням проблеми, хоча ми, без сумнівів, повинні надавати йому таку одномоментну допомогу. Труднощі, здається,  полягають в тому, щоб знайти корінь проблем. Набагато більшу кількість людей зворушує думка про допомогу бідній родині, ніж про усунення її бідності загалом.

Не можу терпіти професійної благодійності або будь-який вид комерційного гуманізму. Як лиш людське співпереживання стає систематизованим, організованим, комерційним та професійним, серце його гасне, і воно стає холодним і липким.

Справжня людська послужливість ніколи не матиме каталогу чи реклами. Більше дітей-сиріт виховуються в приватних домівках людей, які їх люблять, ніж у сирітських закладах. Більше старих людей отримують догляд у друзів, ніж у будинках престарілих. Є більше позичок від сім’ї до сім’ї, ніж від кредитних товариств. Тобто людське суспільство завдяки закладеному в ньому гуманізмі справляється зі своїми проблемами. Є серйозним питанням те, наскільки широко ми повинні допускати комерціалізацію природного інстинкту благодійності.

Професійна добродійність не тільки холодна, але вона ще й більше шкодить, ніж допомагає. Вона погіршує становище отримувачів допомоги й притуплює їхню самоповагу. Подібним на неї є сентиментальний ідеалізм. Не так давно почала поширюватися ідея, що ми маємо право на «послуги». Величезна кількість людей стали одержувачами «соціальної допомоги» з найблагішими намірами. Цілі верстви нашого населення розслабилися в стані очікування й дитячої безпорадності. Постала професія надання допомоги людям, яка хоч і дає вихід похвальному бажанню послужити, але ніяк не допомагає людям стати самодостатніми й не змінює умов, через які виникла потреба в допомозі.

Ще гірше, ніж це заохочення дитячої мрійливості, замість навчання людей навичкам самостійності й самодостатності, є культивування почуття образи, яким майже завжди живе об’єкт благодійності. Люди часто скаржаться на «невдячність» тих, кому допомагають. Ніщо не є природнішим. По-перше, надзвичайно мала частка наших так званих благодійників є справді благодійниками, які мали б пропонувати допомогу від щирого серця та зі співчуттям. По-друге, жодна людина ніколи не задоволена своїм становищем, у якому вона змушена приймати подачки.

Така «соціальна робота» створює напружені взаємини. Отримувач чиєїсь ласки відчуває в акті обдаровування своє приниження, та й перед подавальником теж повинно постати це питання. Чи не відчуває він приниження в процесі подавання? Благодійність ніколи не приводила до стабілізації ситуації. Благодійна система, яка не ставить собі за мету зробити себе непотрібною, не виконує своєї місії. Вона просто знаходить собі роботу і є додатковим пунктом у списку невиробничих занять.

Благодійність стає непотрібною по мірі того, як ті, хто нібито не в змозі заробляти собі на прожиття, залишають невиробничий клас і переходять у продуктивний. В одному з попередніх розділів я описав, як експерименти в наших цехах показали, що в промисловості при глибокому розподілі праці знаходяться посади, які можуть бути заповнені каліками, кривими й сліпими. Науково-обґрунтована промисловість не обов’язково є монстром, що пожирає всіх навколо. Якщо це так, тоді вона не виконує своєї місії в житті. І в самій індустрії, і поза нею знайдуться робочі місця, які дадуть повну зайнятість фізично сильній людині. Є різноманітні вакансії й багато з них вимагають більше навичок, ніж мали ремісники середньовіччя. Розподіл праці в промисловості дозволяє вправним або фізично сильним людям завжди повністю застосувати свою силу або свої вміння. При старому підході до праці спеціаліст витрачав більшу частину свого часу на некваліфіковану роботу. Це була марна трата часу. Але оскільки в ті часи кожне завдання вимагало, щоб і кваліфіковану, і некваліфіковану роботу виконувала одна й та сама людина, у занадто тупих людей і тих, хто не мав змоги приступити до набуття професії, шансів на працю не було.

Жоден механік, працюючи тільки голими руками, не може заробити на більше, ніж на просте виживання. Він ніколи не створить запасів. Завжди вважалося само собою зрозумілим, що підходячи до старості, людина механічної праці перейде на утримання дітей, а якщо вона не має дітей, стане тягарем для суспільства. Зовсім не обов’язково, що саме так має бути. Промисловий розподіл праці відкриває вакансії, на які можуть претендувати практично всі. У промисловості з розподілом праці є більше робочих місць для сліпих, ніж самих сліпих. Є більш місць для калік, ніж калік. І на кожному з цих робочих місць, людина, яку недалекоглядно вважали об’єктом благодійності, може заробити на себе так само адекватно, як найвправніший і найбільш працездатний робітник. Ставити до праці повносправну людину там, де справився б і каліка, є марнотратством. Не можна пропонувати сліпим лише плетіння кошиків. Не можна обмежувати колишніх засуджених лише такими примітивними роботами, як добування каменю або збирання клоччя, а чи подібними завданнями.

Добре організована в’язниця має бути не тільки самодостатньою, але й надавати ув’язненій людині можливість підтримувати свою сім’ю, а якщо вона не має сім’ї, можливість накопичити суму грошей, достатню для нового життя після звільнення. Я не є прихильником використання праці ув’язнених або виснаження людей практично до такого ступеня, до якого виснажували рабів. Такі наміри навіть огидно озвучувати. Так чи інакше, ми перестаралися у в’язничному бізнесі. Ми почали не з того кінця. Але поки ми маємо в’язниці, їх можна вписати в загальну схему виробництва так легко, що в’язниця може стати виробничим об’єктом, який функціонує заради благ громадськості та на користь ув’язнених. Я знаю, що існує законодавство, нерозумне законодавство, прийняте бездумними людьми, що обмежує промислову діяльність у в’язницях. Ці закони були прийняті головним чином з волі тих, кого називають «трудящими». Проте, вони не в інтересах людей праці. Збільшення видатків у суспільстві не є вигідним для жодного члена суспільства. Якщо дотримуватися ідеї служіння, у кожному суспільстві завжди знайдеться більше роботи, ніж працездатних людей.

Промисловість, організована заради надання послуг, усуває необхідність благодійності. Благодійність, якими б шляхетними не були її цілі, не стає від цього здатною забезпечити стале існування. Ми повинні бути впевненими у своїх силах. Суспільству краще, коли воно незадоволене, коли шукає кращого, ніж є. Я маю на увазі не дріб’язкове щоденне ниття й роз’їдаюче невдоволення, а радше сміливе невдоволення в широкому сенсі, коли вважається, що все навколо може й повинно в кінцевому підсумку бути зроблено краще. Промисловість, організована для надання послуг (до речі, людина праці теж, як і керівники, повинна служити), буде спроможна виплачувати таку високу заробітну плату, що дозволить кожній родині бути як незалежною, так і самодостатньою. Філантропія, що витрачає свій час і гроші, допомагаючи світу робити себе кращим, є набагато ціннішою, ніж та, яка лише роздає і тим самим заохочує розслабленість. Філантропія, як і все інше, повинна бути продуктивною, і я вважаю, що вона такою може бути. Я особисто експериментував з професійним училищем і шпиталем, щоб зрозуміти, чи такі установи, які зазвичай вважаються благодійницькими, можуть твердо стояти на власних ногах. Я зрозумів, що можуть.

Я не маю жодної симпатії до ремісничих училищ у тому вигляді, як вони зазвичай організовані: хлопці отримують крихти знань, і навіть не знають, як їх застосовувати. Ремісниче училище не повинно бути чимось посередині між технічним університетом і школою. Воно повинно бути інструментом навчання хлопців бути продуктивними. Якщо їм ставити марні завдання – виготовляти щось, що потім викидається – вони не матимуть ні зацікавленості, ні здобутих знань, на які мають право. У період навчання хлопець не є продуктивним. Школи, якщо це не благодійницькі установи, не передбачають підтримки для учнів. Багато хлопців потребують підтримки, вони змушені працювати на першій ліпшій роботі, яка попадеться під руку. Вони не мають жодного вибору.

Коли, таким чином, хлопець входить у життя непідготовленим, він ніяк не усуває великого дефіциту на кваліфікованих робітників. Сучасна промисловість вимагає певних навичок, яких не дає ні прискорена освіта, ні занадто довге навчання. Це правда, що для підтримання зацікавленості в хлопця й навчання його ремеслу, були створені навчальні відділи ручної праці при школах більш прогресивної моделі, але навіть це, за власним визнанням, є тільки напівмірою, оскільки не задовольняє  нормальних творчих інстинктів хлопців.

Щоб задовольнити ці потреби – надати хлопцям освітні можливості й водночас почати їхню виробничу практику в конструктивному руслі, у 1916 році було створене Ремісниче училище Генрі Форда. У цьому випадку мова не йшла про благодійність. Цей проект постав з бажання допомогти тим хлопцям, яких обставини змусили зарано покинути навчання в школі. Це бажання допомогти дуже зручно збіглося з потребою мати в цехах кваліфікований персонал для виготовлення інструментів. З самого початку ми дотримувалися трьох основних принципів: по-перше, хлопці мають бути хлопцями, а не передчасно дозрілою робочою силою; по-друге, академічна програма має йти рука об руку з професійним навчанням; по-третє, хлопці мають набути почуття гордості та відповідальності за свою роботу через практику виготовлення справжніх речей, які потім підуть у використання. Вони працюють над предметами з визнаною промисловою вартістю. Школа зареєстрована як приватна й відкрита для хлопчиків віком від дванадцяти до вісімнадцяти років. Вона організована на основі стипендій і кожен учень отримує при вступі готівкою щорічну стипендію розміром чотириста доларів. Вона поступово збільшується до максимального значення шістсот доларів при умові задовільної успішності.

Ведуться записи про роботу в класі та в цеху, а також про здобуті навички в кожному з цих підрозділів. Саме оцінки за майстерність використовуються при коригуванні розміру стипендій. На додаток до своєї стипендії кожен хлопчик отримує щомісяця невелику суму, яка вноситься на його ощадний рахунок. Ці заощадження залишаються в банку до тих пір, поки хлопець навчається, хіба що йому дадуть дозвіл на їхнє використання при надзвичайних ситуаціях.

Поступово ми розв’язуємо проблеми керівництва школою та знаходимо кращі способи досягнення поставлених цілей. Спочатку було прийнято відводити хлопцям третину часу на роботу в класі й дві третини на роботу в цеху. Такий щоденний розподіл виявився незручним для успішного просування вперед, тому тепер хлопці навчаються за системою тижневих блоків – один тиждень в класі та два тижні в цеху. Класи не простоюють. Різні групи займаються почергово.

Найкращі викладачі знаходяться серед персоналу, а підручник – це завод Форда. Він має більше ресурсів для практичного навчання, ніж більшість університетів. Уроки арифметики проходять на конкретних прикладах у цехах. Мозок хлопців більше не мордують таємничим А, який пропливає чотири милі, тоді як B дві. Йому демонструють реальні процеси та фактичні умови. На цьому він учиться спостерігати. Міста більше не є чорними цятками на картах, а континенти сторінками атласу. Учням показують поставки з цеху в Сінгапур, рахунки на поставки сировини з Африки й Південної Америки. І світ постає населеною планетою, а не кольоровим глобусом на учительському столі. Для фізики та хімії промислове підприємство має лабораторії, у яких теорія стає практикою й уроки дають реальний досвід. Припустімо, вивчається дія помпи. Учитель пояснює деталі конструкції і їхні функції, відповідає на запитання, а потім усі ідуть у машинне відділення подивитися на величезну помпу. Школа має звичайну заводську майстерню з найкращим обладнанням. Хлопчики по черзі освоюють один інструмент за іншим. Вони працюють виключно над деталями або виробами, необхідними компанії, а наші потреби настільки великі, що цей перелік охоплює практично все. Перевірені вироби закуповуються компанією «Форд Мотор», і, звичайно, робота, що не пройшла перевірку, стає збитком для училища.

Найвправніші учні виконують філігранну роботу мікронної точності, і вони роблять кожну операцію з чітким розумінням цілей і принципів. Вони ремонтують свої власні інструменти, учаться, як дбати про себе біля машин та обладнання; навчаються будувати моделі, і таким чином, у чистих, добре освітлених класах разом із викладачами закладають основу своєї успішної кар’єри.

Коли закінчується навчання, для них завжди відкриті вакансії в цехах з доброю платнею. Соціальному та моральному добробуту хлопців надається ненав’язлива увага. Нагляд полягає не в командуванні, а в дружньому зацікавленні. Ми досить добре знаємо домашні умови кожного учня, і спостерігаємо за розвитком тенденцій. Але нема жодних спроб із кимось няньчитися чи ставати сентиментальним. Одного разу, коли два хлопці вже були готові битися, їм не читали мораль про недопустимість застосування фізичної сили. Їм порадили залагодити непорозуміння між собою кращим способом, а коли це не допомогло й вони таки віддали перевагу примітивнішому способу урегулювання, їм дали рукавички та дозволили битися в кутку цеху. Єдиною умовою було, що вони повинні були закінчити бійку в цьому місці, і не продовжувати її поза стінами цеху. Результатом була коротка сутичка і – дружба.

Їх сприймають, як хлопчаків, їхні найкращі хлоп’ячі інстинкти заохочуються. Коли бачиш їх у цехах і класах, одразу впадає у вічі блиск жевріючої майстерності в їхніх очах. У них є почуття «приналежності». Вони відчувають, що роблять щось вартісне, учаться легко й охоче, бо перед ними відкриваються речі, про які кожен активний хлопчик хоче дізнатися та про які він постійно ставить питання, але на які ніхто в його родині не може відповісти.

Ми починали з шістьох хлопців у школі. Тепер їх – двісті, а ми маємо настільки практичну систему, що можемо розширитися до семисот учнів. Школа була збитковою, але згідно з однією з моїх основних ідей, що все само по собі вартісне, може бути самодостатнім, вона так облаштувала процеси, що стала самоокупною.

Ми забезпечили хлопцям можливість не втрачати дитинства. Так, вони вчаться бути робітниками, але вони не забувають, як це бути хлопчиками. Це найважливіше. Вони заробляють від 19 до 35 центів на годину – що є більше, ніж вони б мали на типовій роботі, доступній для підлітків. Вони краще допомагають підтримувати свої сім’ї, ходячи до школи, ніж якби ходили на роботу. Коли вони закінчать школу, у них буде добра загальна освіта, початкова технічна освіта, і вони будуть настільки кваліфікованими робітниками, що зможуть отримати заробітну плату, яка дасть їм свободу продовжити свою освіту, якщо вони цього захочуть. Якщо не захочуть учитися далі, вони мають досить кваліфікації, щоб претендувати на високу заробітну плату в будь-якому місці. Вони не мусять йти на наші заводи. Більшість з них йдуть, тому що не знають, де ще є кращі робочі місця. Ми стараємося, щоб усі наші робочі місця були бажаними для людей, які їх посідають. Але хлопці не прив’язані. Вони торують свій шлях по-своєму та ні перед ким не зобов’язані. Ніякої благодійності. Місце є самоокупним.

Шпиталь Форда працює зараз у кількох подібних напрямках, але через війну – він був переданий на потреби держави й став громадським шпиталем  № 36 на півтори тисячі пацієнтів – робота ще не досягнула точки абсолютно надійних висновків. Я не навмисно вирішив побудувати цю лікарню. Вона почала будуватися в 1914 році, як загальноміська лікарня Детройта й була задумана, як заклад, що споруджується за передплатою громади. Я теж долучився серед інших, і будівництво почалося. Ще задовго до завершення першого будинку, виділені фінанси вичерпалися й мене попросили зробити ще один внесок. Я відмовився, тому що вважав, що менеджери повинні були знати, скільки все буде коштувати до того, як починати будівництво. Такий початок не давав багато сподівань на те, що керівництво цим місцем після завершення будівництва буде кращим. Тому натомість я запропонував віддати мені всю лікарню в обмін на погашення всіх передплат які були зроблені. Узгодивши це, ми взялися за роботу. Правда, 1 серпня 1918 року вся установа була передана державі. Назад ми її отримали в жовтні 1919 року, і на десятий день листопада того ж року в лікарню поступив перший приватний пацієнт.

Шпиталь знаходиться на бульварі Вест-Гранд у Детройті й займає територію розміром двадцять акрів. Так що там буде достатньо місця для розширення. Якщо він себе виправдає, ми думаємо розширювати цей заклад. Від початкового плану лікарні ми практично відмовилися й спробували розробити новий тип лікарні, як у конструкції , так і в керівництві. Є багато лікарень для багатих. Є багато лікарень для бідних. Немає лікарень для тих, хто може дозволити собі платити помірну ціну й не хоче відчувати себе зобов’язаним перед благодійниками. Уважається, що шпиталь не може і надавати послуги, і бути самоокупним.  Він повинен або бути  установою, що тримається на приватних пожертвуваннях, або перейти в клас приватних санаторіїв, що утримуються з метою отримання прибутку. Ця лікарня задумана, як самоокупна, щоб надавати максимум послуг при мінімальних витратах і без найменшого натяку на благодійність.

У новозведених будівлях немає багатомісних палат. Усі кімнати приватні, і кожна має ванну. Кімнати однакові за розміром, умеблюванням і оснащенням та згруповані по двадцять чотири. Немає з чого вибирати. Планується, що в цій лікарні не буде нічого на вибір. Кожен пацієнт є рівноправним зі всіма іншими пацієнтами.

Ще невідомо, чи шпиталі в тому вигляді, як вони зараз існують, служать більше пацієнтам, чи лікарям. Я добре усвідомлюю, як багато часу талановиті терапевти або хірурги віддають на благодійність, і все ж я переконаний, що гонорар лікаря не повинен регулюватися гаманцем пацієнта, і я абсолютно переконаний, що так звана «професійна етика» є прокляттям для людства та для розвитку медицини. Діагностика ще не дуже розвинена. Я б не хотів бути одним із власників лікарні, де не робиться все можливе для гарантованого лікування пацієнта від недуги, яка в нього є насправді, а не від того, що лікар вирішив у нього є. При існуючій професійній етиці виправлення неправильного діагнозу є проблематичним. Лікар-консультант, якщо тільки він не безтактний, не змінить ні діагнозу, ні лікування, за тим винятком, коли лікар, котрий його викликав, не погодиться на це. І потім, внесення змін, як правило, відбувається без відома пацієнта. Виглядає, що пацієнт, особливо, коли потрапляє в лікарню, стає власністю лікаря. Добросовісний спеціаліст не експлуатує пацієнта. Менш добросовісний експлуатує. Забагато лікарів, здається, надають незмінності поставленого діагнозу більшого значення, ніж одужанню пацієнта.

Метою, поставленою перед нашим шпиталем, було припинити подібну практику й поставити інтереси пацієнта на перше місце. Так постало те, що називають «закритою» лікарнею. Усі лікарі й медсестри працюють на річній основі, і вони не можуть мати свою практику поза межами лікарні. Включно з інтернами, персонал складається з двадцяти одного лікаря і хірурга. Ці люди пройшли ретельний відбір і отримали зарплату розміром принаймні рівнозначну заробітку в успішній приватній практиці. Ніхто з них не має жодної фінансової зацікавленості з жодного пацієнта, і до пацієнта не викликають сторонніх лікарів. Ми з радістю визнаємо значення та функцію сімейного лікаря, і не збираємося применшити його роль. Ми беремося за випадки, коли він зробив свою справу, і повертаємо пацієнта до повноцінного життя якомога швидше. Наша система влаштована так, що нам небажано тримати пацієнта довше, ніж необхідно. Такий вид бізнесу нам непотрібен. І ми будемо ділитися з сімейними лікарями нашими знаннями справи, але поки пацієнт перебуває в шпиталі, ми беремо на себе всю відповідальність. Шпиталь є «закритим» для здійснення практики лікарями з поза штату, проте він не закритий для співпраці з будь-яким сімейним лікарем, що бажає цього.

Прийом пацієнта є цікавим. Спочатку його оглядає старший лікар, який спрямовує пацієнта на експертизу до трьох-чотирьох, або й більшої кількості лікарів, залежно від необхідності. Така практика має місце незалежно від того, із чим пацієнт прийшов у лікарню, тому що, як ми поступово починаємо розуміти, має значення загальний стан здоров’я, а не поодинокі скарги. Кожен із лікарів робить повне обстеження, і кожен посилає свої письмові висновки до головного лікаря без можливості проконсультуватися з іншими. Таким чином, голова лікарні має на руках щонайменше три, а іноді й шість чи сім, абсолютно повних і абсолютно незалежних діагнозів. Вони складають повну інформацію щодо пацієнта. Ці запобіжні заходи вживаються для того, щоб забезпечити, у рамках сучасних знань, постановку правильного діагнозу.

У цей час маємо приблизно шістсот ліжок. Кожен пацієнт робить виплати відповідно до встановленого графіка, і вони включають вартість лікарняної палати, харчування, медичні та хірургічні послуги, і медсестринський догляд. Немає нічого зайвого. Немає персональних медсестер. Якщо випадок вимагає більшої уваги, ніж може приділити чергова по блоку медсестра, тоді призначається ще одна медсестра, але без жодних додаткових оплат з боку пацієнта. Однак, таке трапляється рідко, тому що пацієнти згруповані відповідно до ступеня догляду, якого вони будуть потребувати. Одна медсестра може бути на двох або на п’ятьох пацієнтів, залежно від складності випадків. У жодному випадку на одну медсестру не припадає  більше семи пацієнтів, а завдяки плануванню одна медсестра легко справляється з доглядом за сімома пацієнтами, що не є важкохворими. У звичайній лікарні медсестри здійснюють багато непотрібних кроків. Вони проводять більше свого часу в ходінні, ніж у догляді за пацієнтом. Ця лікарня економить на кроках. Кожен поверх є самодостатнім, і так само, як на заводах ми намагалися усунути непотрібні рухи, у шпиталі ми теж прагнули їх ліквідувати. Ціна для пацієнта за номер, медсестринський і медичний догляд становить 4,5 долара на день. Вона буде знижена, оскільки розмір шпиталю збільшується. Плата за велику операцію становить 125 доларів. Плата за незначні операції виставляється згідно з установленим прейскурантом. Усі ціни носять орієнтовний характер. Лікарня дотримується системи цін так само, як на заводі. Вони регулюються, щоб сходилися кінці з кінцями.

Виглядає, що немає жодних причин, чому експеримент мав би провалитися. Його успіх є просто справою менеджменту й арифметики. Того самого менеджменту, який дозволяє заводу надавати найкращі послуги і який дозволить лікарні надавати найкращі послуги, причому за ціною настільки низькою, що це буде доступно кожному. Єдина різниця між бухгалтерією лікарні та заводу полягає в тому, що я не очікую від лікарні прибутку. Ми лише хочемо, щоб покривалася амортизація. Інвестиції в цей шпиталь на сьогодні склали приблизно 9 мільйонів доларів.

Якщо ми зможемо обходитися без благодійності, кошти, які зараз йдуть на благодійні організації, можна спрямувати на подальше виробництво. Це ще більше здешевить товари й зробить їх доступнішими. І тоді ми не тільки позбудемося тягаря податків на суспільство та вивільнимо людей, але й зробимо внесок до загального багатства. Ми надаємо приватним інтересам занадто багато уваги, частина якої повинна йти на благо колективних інтересів. Нам потрібно більше конструктивного мислення на державній службі. Нам потрібно надавати всім своєрідну «загальну освіту» щодо економічних фактів. Занадто роздуті амбіції спекулятивного капіталу, а також необґрунтовані вимоги безвідповідальної робочої сили витікають з незнання економічних основ життя. Ніхто не може отримати від життя більше, ніж життя може виробити, – проте майже всі на це сподіваються. Спекулятивний капітал хоче більше, працівники хочуть більше, постачальники сировини хочуть більше, і споживачі хочуть більше. Сім’я знає, що не можна жити не по доходу, і навіть діти це знають. Але загалом публіка, здається, не може затямити, що не можна жити не по доходах –  отримувати більше, ніж виробляєш.

Зменшуючи необхідність благодійності, ми повинні мати на увазі не лише економічні факти існування, але також, що відсутність знань про ці факти заохочує страх. Позбудьтеся страху й отримаєте впевненість у своїх силах. Там, де живе самостійність, нема потреби в благодійності.

Страх народжується там, де спираються на щось зовнішнє – на добру волю бригадира, можливо, на везіння заводу, на сталість ринків. Можна ще сказати, що страхом є та частина людини, яка у своїй кар’єрі завдячує земним обставинам. Страх є результатом того, що тіло бере владу над душею.

Звичка до невдач – суто психологічна, вона є матір’ю страху. Ця звичка вселяється в людей, тому що їм не вистачає бачення. Вони починають робити те, що має тягнутися від А до Я. На А зазнають невдачі, на Б спотикаються, а на В зустрічаються зі, здавалося б, нездоланними труднощами. Тоді вони кричать «здаюся» і кидають усі справи. Вони навіть не дали собі шансу на справжній провал, вони не дали своєму баченню шансів бути доведеним або спростованим. Вони просто дозволити собі бути побитими звичайними труднощами, які супроводжують всякого роду зусилля.

Люди здаються частіше, ніж їх спіткає невдача. Справа не в нестачі мудрості, грошей або просвітлення, а чи «драйву». Це просто справа крові й поту. Така груба, проста, примітивна сила, яку ми називаємо «настирливістю», є некоронованою королевою сфери людської дієвості. Люди мають абсолютно неправильні нахили. Вони бачать успіхи, яких досягли інші, і чомусь це видається їм легким. Але факти говорять про інше. Невдачі легкі. Успіх завжди важкий. Людина втрачає легко, а добивається успіху, тільки заплативши всім, що в неї є, і всім, чим вона є. Саме через це ті успіхи, що не приносять користі й не підбадьорюють, повинні викликати почуття жалю.

Якщо людина перебуває в постійному страху перед сучасною індустрією, вона має змінити своє життя так, щоб не залежати від неї. Завжди є земля, і на ній залишається все менше людей, ніж коли-небудь раніше. Якщо людина живе в страху, що милість працедавця зміниться щодо неї, вона повинна вирватися із такої залежності. Працівник може бути сам собі начальником. Може статися, що новий бос буде біднішим, ніж той, від кого працівник пішов, і що прибутки значно зменшаться, але принаймні він позбудеться навислої тіні свого виплеканого страху, а це немало і в грошовому,  і в статусному вимірах. Ще краще для людини пройти через себе й перевершити себе, позбувшись своїх страхів у тих обставинах, які є її щоденним тягарем. Треба  стати вільною людиною в тому місці, де вперше була втрачена свобода. Виграй свій бій там, де програв. І побачиш, що хоч тебе оточувало багато неправильного, усередині – ще більше було неправильного. Таким чином, побачиш, що неправильна внутрішня позиція може псувати навіть правильні речі навколо.

Людина все ще найвища істота на Землі. Що б не трапилося, вона залишається людиною. Бізнес може завтра втратити позиції, а людина й далі є людиною. Вона проходить через зміну обставин, як і через зміну температур, залишаючись людиною. Якщо вона народжує нові думки, для неї відкриваються нові джерельні ключі та золоті жили у власному бутті. Жодної гарантії поза власним існуванням немає. Немає зовнішніх багатств. Усунення страхів є збільшенням гарантій і достатку.

Нехай кожен американець загартовується проти обережного існування. Американці повинні обурюватися несміливістю. Це наркотик. Уставайте й будьте сміливими, а благодійність для слабаків.

Генрі Форд, «Про благодійність»

Переклад Уляни Джаман, для «Оранти»

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія


  • ПОЖЕРТВА

реквізити парафії для пожертв:

РГ УГКЦ Парафії Св Миколая на Аскольдовій Могилі,

код: 20051904 Ощадбанк АТ,

iban:  UA543226690000026003300218570





http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/