П'ятниця, 10 липня 2015, 22:56

Чи може злочинець, який одного разу вже уявив себе володарем життя і спробував вершити долі інших, щиро покаятися та змінитися? Оскільки пенітенціарна ідея охоплює не лише покарання порушників закону, а й шлях до їхнього покаяння, сьогодні світ практикує душпастирську опіку над в’язнями. Головні напрями служіння капеланів – це проповідь, катехизація й уділення святих таїнств. У служінні разом із душпастирями можуть брати участь і миряни, демонструючи правопорушникам інший вимір життя, сповнений любові та поваги до інших. Кажуть, немає стіни, крізь яку не пройшов би Ісус, і немає камери, до якої би Він не зміг увійти. Тому так важливо дати в’язням шанс на віднайдення себе в Бозі.

Але разом із цим тюремне капеланство повинно бути особливо пильним, щоб не перетворити християнську любов до в’язнів на атаку законного правосуддя і байдужість до злочинної поведінки. Тісна робота з в’язнями та практикування християнського милосердя не має помилково трактуватися як виправдання скоєних злочинів. Якщо люди порушують права інших, то справедливо буде накласти на них покарання та вимагати компенсації.

Про це й інше спілкуємося з керівником Відділу Курії УГКЦ з душпастирства в пенітенціарній системі о. Костянтином Пантелеєм.

– Наскільки сучасна система роботи з в’язнями у виправних закладах в Україні ефективна, і чи без втручання душпастирства може перевиховати злочинця на законослухняного громадянина?

– У радянські часи в місцях позбавлення волі пенітенціарна система не залучала до роботи з в’язнями священиків. Якийсь відсоток людей більше сюди не повертався. Отже, якоюсь мірою система по-своєму справлялася із злочинністю. Якщо ж говорити про пенітенціарну ідею в галузі виконання кримінальних покарань, то без душпастирства вона немає сенсу. Недостатньо загородити територію колючим дротом, добре її охороняти, щоб люди не розбіглися. Недостатньо просто їх чимось зайняти. Вони чекають відповіді на запитання: Чому я тут сиджу? За що? Чи я винний? У чому моя вина? Хто сказав, що те, що я зробив, – це погано? Хіба не всі так роблять? Є дуже багато моральних питань. І система, яка не має моральних засад, Божого закону, не може на них відповісти. Присутність священика ефективно й сильно переображає систему.

Якщо розглянути польську систему виконання покарань, яка нещодавно ще була радянською, ми побачимо позитивні зміни. Понад 25 років польської пенітенціарної системи із присутністю священиків призвели до зникнення каст у жорсткому їхньому вияві, як у пострадянській системі, до зникнення антагонізму установ в’язниць і в’язнів: тепер перші співпрацюють із другими, засуджені спокійно сприймають персонал, взаємодіють із ним. Є багато речей, які змінилися. Отже, покаяння в основі пенітенціарної ідеї дає значно більші плоди, ніж просто сама соціальна система.

– Чи не відступлять колишні в’язні від Божого слова вже при першій спокусі? Наприклад, вийшовши на волю, вони залишились без роботи, а їсти хочеться, не ходити ж із простягненою рукою?

– В’язні, які відбули покарання, перебувають перед особливою небезпекою скоєння повторного злочину. Пов’язано це навіть не стільки із вкоріненою звичкою асоціальних вчинків, скільки з неприйняттям суспільством людей, які відбували покарання. Насамперед треба зауважити, що винна в цьому державна політика чи швидше її відсутність. Бо соціум – це абстрактне поняття, і просто так перекласти на нього провину зі словами: «Соціум має надавати послуги колишнім вязням» – буде чимось дуже дивним. Щоб допомогти раніше ув’язненим на громадських засадах, також потрібні фінанси. Суспільні й релігійні організації несуть на собі весь тягар.

Мені доводилося бачити людей, які були цілком виправдані і відпущені на свободу, чимало перебувають під слідством і навіть відбували покарання в тюрмі з більшим чи з меншим ступенем провини. Чи людина відступить від Божого слова після звільнення і знову піде на злочин великою мірою залежить від обставин, в яких вона опинилася після виходу з колонії. Має бути джерело, яке щоденно даватиме їй сили для життя. Якщо його немає (розпалася сім’я, похитнулося здоров’я, немає житла і роботи), то особа приречена знову опинитися в місцях позбавлення волі.

– Чи допомагаєте ув’язненим після їхнього звільнення?

– Я завжди мав почуття сорому за неспроможність щось порадити людині, яка повертається на свободу і не знає, куди їй дітися. Максимально, що я міг сказати: «Йдіть до протестантів. У них є інфраструктура, яка вас повністю задовольнить. У нас такого немає». З Божої ласки сталося так, що сьогодні ми можемо дати більше відповідей колишнім в’язням. Наприклад, з’явився Центр соціальної адаптації після звільнення. У нас він діє вже п’ятий рік. Центр потребує вдосконалення і вироблення етапів роботи з раніше ув’язненими після їх звільнення. Є різні програми, які допомагають у праці із в’язнями. Ці програми потребують волонтерської допомоги й спеціальної уваги єпископів кожної єпархії зокрема. Тому що скрізь є виклики, які відрізняються між собою. Один ступінь напруженості в одній єпархії і зовсім інший – в іншій. Це залежить від криміногенної ситуації, ситуації з пенітенціарними установами. Отож, на сьогодні ми маємо мало засобів, щоби відповідати на ці виклики. Беручи до уваги те, що ми не маємо ще чітко сформованої відповіді, то її треба формувати. Ця проблема перебуває на початках свого вирішення і поки Церква не має великого досвіду в наданні допомоги колишнім в’язням.

– Як вписується діяльність капеланства в роботу виправного закладу?

– Більше часу засуджені мають у вихідні. У будні роботу капелана утруднює брак часу. Засуджені мають лічені хвилини для дозвілля, коли можуть робити щось на власний розсуд. В основному регламентовано, чим займається в’язень протягом доби. Йдеться про засуджених, які відбувають покарання в колоніях. Якщо говорити про людей, які перебувають у слідчих ізоляторах, то вони нічим особливо не зайняті. Але робота капелана тоді регламентується так: ми через взаємодію з персоналом соціально-виховних і психологічних служб маємо спеціальні кімнати, де можемо зустрічатися із в’язнями, які цього потребують. Коли психолог робить обхід камер, люди кладуть заяви, що хочуть поспілкуватися зі священиком. Коли є список камер, де потребують зустрічі з нами, почергово викликають цих людей. Злочинець перебуває на одинці зі священиком і ніхто не заважає розмові.

– У якій формі відбувається спілкування отців з ув’язненими?

– В’язні багато говорять – ми багато слухаємо. Не говорю про те, що ми щось радимо, допомагаємо, розраджуємо. Присутність священика – це насамперед здатність слухати. Якщо священик слухає, то це для людини вже велика відрада. Важливо бути вислуханим. Коли особа виговориться, то теж здатна слухати. Нерідко це є підґрунтям для підготовки до першої в житті сповіді. Оскільки в’язень має тягар, який хоче облегшити, але ніколи раніше не сповідався і не знає Заповідей, то настає час підготовки до сповіді: усвідомлення того, що є гріхом, а що ним не є, що є предметом сповіді. Після цього люди сповідаються.

– В’язничне капеланство призначене для в’язнів-християн чи для усіх ув’язнених?

– Для всіх. В основному я звертаюся до людей, які висловлюють потребу в такій допомозі. Допомога буває різною. По-перше, це молитва. «Помоліться наді мною, – говорить, наприклад, хворий, вмираючий в’язень. – Відпустіть мені гріхи». Праця тюремного душпастиря – індивідуальна. Проте не відкидає і групових зустрічей. Робота у групах ефективна, коли зі священиком є волонтери. Це окремий формат душпастирської праці. Він має зовсім інші виміри і ставить перед собою інші завдання. Групова робота нагадує матерів у молитві або роботу з молоддю, тобто спільноти, які є в нас при храмах. Така праця має свою специфіку відповідно до терапевтичних завдань і залежить від поставлених цілей. Ми зустрічаємося з в’язнями у групах. Переважно це мистецькі події або події, коли є тема, що представляється широкому загалу, коли залучаються технічні засоби і мультимедіа, треба про щось розповідати з допомогою наглядних засобів.

– З якою проблемою найчастіше стикається отець, коли намагається встановити довірливі стосунки з ув’язненими?

– Такі стосунки важко встановити через внутрішні оборонні механізми, які людина задіює, щоби вижити. Серед найголовніших засобів психологічного захисту – недовіра, дистанціювання і самовиправдання. Це те, що кожному з нас знайомо. Дистанціювання і самовиправдання – ті механізми, які спрацьовують у багатьох життєвих ситуаціях, щоб людина могла вижити. У в’язнів вони загострені, бо в колонії поняття виживання більш різнопланове, ніж у нас. Вижити треба на тлі правил, які вимагає тюремна адміністрація, а також на тлі стосунків, які передбачає кримінальна субкультура. Це все дуже ускладнює процес спілкування із засудженими, але тільки на початках. Щобільше людина страждає, то більше вона відкрита. В’язень у стократ гарячіший каянник, аніж будь-хто з нас, і таке Боже втручання в життя людини захоплююче. Переживши великі втрати і розчарування, вона приходить повністю приготовленою у молитві. І я мимоволі стаю свідком таких чудес, які хотілося, щоби відбувалися з кожною людиною на світі. Це – чудеса навернення, каяття, розкаяння. Ми перебуваємо в респектабельній атмосфері, де каяття для нас рідкісне явище. Якщо приходимо до сповіді, то наше каяття дуже поверхове. А в’язні інколи показують зразки такого каяття, яке добре було би, щоб пережив кожен із нас.

Сприйняття священика засудженими відбувається насамперед через авторитет Церкви загалом. Оскільки він делегований на служіння у в’язницю Церквою, то вже зодягнений гідністю, яка йому наперед обіцяє певний ступінь довіри. Інколи він значно більший, ніж ми заслуговуємо, беручи до уваги наші особисті гріхи і неготовність. Довірою послуговується священик, який не осуджує, не звинувачує й уважно слухає, який сам пережив покаяння. Довірою послуговується священик, який співчуває в усьому, що робить. Тобто він не співчуває гріху, але солідарний усьому доброму, що притаманно людині. І ця солідарність узагалі послуговується високим ступенем довіри, а оскільки священик ще й зодягнений гідністю Божого служіння, то це дає йому певні привілеї довіри навіть перед тим, як він почав щось добре чи зле робити. Йому наперед вибачають. Його випереджують у довірі. Довіра є, незважаючи на певні промахи, які священик здатен зробити. Наприклад, не дай Боже, результат бесіди поверхово донести співробітникові установи або поділитися її контекстом з іншими в’язнями. Інколи це трапляється спонтанно. Не маю на увазі сповіді, а легальні речі, але все одно навіть із ними треба бути дуже обережним. Довіра формуються роками. Є аванс довіри. Його можна легко втратити, зробивши необережні кроки або виступивши з необережними науками, які людині не допомагають, а лише загострюють її проблеми.

– Чи відомі Вам випадки незаконно і несправедливо засуджених? Як у такій ситуації має поводитися в’язничний капелан?

– Мені відомі такі випадки. Інколи чую від ув’язнених про несправедливість їхнього вироку, але як капелан перевірити це не можу. Доволі часто кримінальний злочинець, який справді винен, не визнає себе винним і сповнений претензій до всіх і вся. Тоді праця священика полягає в тому, щоб допомогти людині крок за кроком наблизитися до каяття. Тому що це ті самі механізми психологічного самозахисту, про які я вже згадував. Подолати їх буває дуже важко, а інколи вони абсолютно не піддаються витісненню. Тут треба хіба молитися і просити Божої ласки для цієї ситуації.

– Чим відрізняються методи роботи з ув’язненими від звичайних мирян?

– Треба сказати, що робота священика із в’язнями мало чим відрізняється від роботи зі звичайними мирянами. Багато подібних речей. Бо, даруйте, це не космонавти чи прибульці, а в’язні – люди, які опиняються за ґратами! Ще вчора ми могли зустріти їх на вулиці, у трамваї, на базарі, в кінотеатрі чи в Божому храмі. Різниця полягає лише у втраті свободи або у ступені провини.

– Про що найчастіше запитують люди, позбавлені волі? Якої допомоги чекають вони від Вас?

– На початковій стадії в’язничної ізоляції люди сподіваються, що їхня зустріч зі священиком і його молитва, благословення, навіть обряд стане для них визволенням. Ототожнюють зустріч зі священиком із видимим результатом. Наприклад: «Я жив/жила не дуже гарно, але зараз перед священиком покаюся або він зі мною зустрінеться, чогось повчить, я щось переосмислю і щось зміниться в житті». Таке очікування буває в людей, які не так давно опинилися у неволі. Ті, які довший час тут перебувають, від священика часто чекають матеріальної допомоги. Тому що вони, по-перше, мають матеріальні потреби, а по-друге, чекають порад, як жити в суспільстві, не маючи сім’ї, житла і роботи. Чекають розради в численних запитаннях, які виникають у зв’язку з тюремною ізоляцією: Яка цінність життя? Що робити з тим життям, якщо багато років проведено в неволі? Що робити, коли це довічне ув’язнення і вирок на ціле життя? Який сенс має життя, коли ти повністю під вартою і закритий від суспільства, зокрема коли покутуєш вину аж до смерті? Що робити зі своїм життям? Багато запитань, пов’язані з тим, як відродити добрі стосунки з сім’єю, як помиритися з тими, кому завдав болю, як одержати Боже прощення...

– Що найчастіше спонукає людей до тяжких злочинів?

– Людина у спільноті спонтанно приймає рішення скоїти тяжкий злочин. Часто особа буває загнана ритмом життя в безвихідь, коли необхідно швидко прийняти рішення, і вона приймає дуже неправильне рішення. Інколи це заздалегідь приготовані рішення або вимушені ситуації, зумовлені попереднім негативним досвідом: неуспіх у спілкуванні з кимось, відкинення, занедбання в дитинстві або заперечення самого факту існування цієї конкретної людини, заперечення того, що ця людина є чимось добрим, корисним, гарним на світі. Людина може вчинити важкий злочин, коли втрачає свідомість власної гідності, коли вона дегуманізується, коли їй відмовлено в чомусь, що їй належиться як людині, як Божому сотворінню. Також скоює злочини через неврози, спровоковані школою, сім’єю, стосунками, великою кривдою, насиллям, яке ця особа пережила, позбавленням чогось важливого. Є основні людські потреби, і серед нас є багато людей, в яких вони з малечку не були задоволені. Тому це починається від стосунків у сім’ї (дитина–матір, дитина–батьки), а закінчується стосунками в соціумі, коли людина трошки інша від однолітків, коли їй відмовляють, над нею сміються, її принижують. Багато речей закладається суспільними гріхами. Пригадую підлітка. Хлопець був одним із семи дітей. Мати – інвалід, а батько покинув сім’ю (спився і пішов у люди не знати куди). А мати-інвалід залишилася з голодними дітьми та невеличкою пенсією. Тоді хлопець думає: я візьму це або це, щоб їх нагодувати, і це не буде гріхом. Той підліток був позбавлений батьківської опіки, належного виховання й утримання, суспільної солідарності, адже, бачачи нужду цієї конкретної родини, ніхто ніяк не захистив її від такої недолі. У хлопчика вийшло раз, другий, третій… – увійшов у смак. Можна заробити і не докладати багато зусиль. Саме суспільні гріхи спричиняють все це.

– Чи шкодують в’язні за скоєні злочини і що спонукає їх до покаяння?

– Найбільше каються люди, які вчинили важкі злочини, пов’язані із втратою здоров’я або життя іншою людиною, бо розуміють непоправність вчинку. Вони перебувають у глибині розпачу і від цього розуміють, що відповідальність є не тільки кримінальна, а й перед Богом. Вони шукають Божу руку і каються найбільш щиро. Щобільше, їхнє покаяння не одноразове. Як свідчать капелани, такі люди дуже дисципліновані. Вони найкращі помічники душпастиря: беруть участь в організації зустрічей, шукають глибшого розуміння катехизи і пробують катехизувати тих, які починають свою дорогу навернення.

– Чи є проблема нехтування конституційними правами ув’язненими за ґратами?

– Ця проблема є і вона починається із судової практики. Бо саме суд або прокуратура ставить крапку на долі конкретної особи, коли каже, що її утримуватимуть під вартою. На мою думку, є випадки, коли утримування під вартою не ефективне і судочинство мало би виробити ефективніші методи реакції на злочин. Утримування під вартою інколи тягне за собою додаткові речі, непередбачені законом, але інакше не виходить. Вони спровоковані самою ситуацією тюрми. Наприклад, замість чистої води в’язні мають іржаву водопровідну – нема фільтрів. А хто фільтрами забезпечить? Людина має право пити чисту воду? Має. Має право на нормальний раціон? Має. Але хто цим має забезпечити засуджених? Держава сьогодні виділяє кошти лише на 40 % потреб в’язниці. Що це означає? Що людина недоотримує калорій, тепла, сухості камери, чистоти ліжка тощо. Є дуже багато аспектів, які порушуються.

Припустімо, людина вчинила злочин, але її вини ще не довели. Призначають додаткове слідство. У Великобританії, якщо за дев’ять місяців не доведено причетності до злочину конкретної особи, то її відпускають на волю. Натомість в Україні суд призначає додаткове слідство. Я знаю випадки, коли вісім і більше років людина бореться за свою свободу, а в результаті їй кажуть: «Ти що глупий?! Твій термін вже минув – підписуй папери і йди на свободу». Деякі люди ламаються і підписують. Це – конституційно?! Але це реальні приклади судової практики. І тут не можемо поставити питання легітимності пенітенціарної системи як такої, бо це проблема судової практики, де одна людина вирішує долю іншої. Наші суди не визнають судових помилок і не компенсовують змарнованих літ, хіба в поодиноких випадках. В Україні людина – завжди винна! Завжди! Хоч мінімальний термін, але вона одержить. Кар’єра судді, слідчого і прокурора цінніша за людську долю. Тому судова помилка – нестрашно. Є інші причини, через які ця людина сидітиме. Порушення є, і вони більше стосуються судової практики.

Отож, перед пенітенціарною реформою має спочатку відбутися судова, яка передбачатиме більше свідків, присяжних, спостерігачів судового процесу. У нашій практиці троє людей вирішує долю однієї, кажуть їй «так!» або «ні!». Багато тяганини з судовими процесами. Привезли людину, п’ятнадцять хвилин посиділи – зробили перерву на п’ять місяців. За п’ять місяців згадали. Причина – суддя хворів або був відсутній важливий учасник процесу. Можете собі уявити це страшне черепаше слідство, де вкінці людина все одно сидітиме? Нехай заплатить гроші – тоді швидко напишемо, що вона невинна.

– Нещодавно Ви представили у Львові пересувну подорожуючу експозицію образотворчого і прикладного мистецтва в’язнів «Переображення Господньою любов’ю». А ще 19 серпня 2013 р. в Києві 15 авторів найкращих робіт цієї виставки-конкурсу були нагороджені грошовими призами. Отче, чи отримали в’язні свої грошові гранти і як ними розпорядилися? Яка доля інших конкурсних робіт?

– Ми зібрали призовий фонд у 30 тисяч гривень. Суму розділили між п’ятнадцятьма переможцями, з яких п’ять жінок, п’ять неповнолітніх і п’ять чоловіків. Решту робіт відправили в Берлін на міжнародний мистецький конкурс, щоб їхні автори теж мали можливість стати переможцями. Всі без винятку учасники Всеукраїнської виставки-конкурсу «Переображення Господньою любов’ю» отримали грамоти. В’язні можуть мати свій особовий рахунок, відтак гроші вони одержали не готівкою. Розпоряджаються ними по-різному. Одна жінка сказала: «Дайте гроші на будівництво церкви на території колонії». Другий в’язень попросив: «Перекажіть моїй мамі». Третій: «Перекажіть моїй доні, яка залишилася без батька». Кожен вчинив так, як вважав за потрібне. Четвертий сказав: «Може, я щось собі придбаю. Я тут голодний, не маю мийних засобів». І ми переказали їх на рахунок в’язниці. Ще інший щойно звільнився. Після звільнення немає роботи. Він отримав цю винагороду. Грошові призи служили на матеріальні потреби цих людей, а в основному потреби їхніх сімей. Хтось сказав: «Погасіть мій борг потерпілій стороні» – були й такі.

***

Кримінальний світ – це не абстрактне поняття, він складається з таких самих осіб, як ми, яких Господь також хоче врятувати і показати їм християнську гідність життя. Ці люди, на перший погляд, можуть здаватися дуже цинічними, з іншого світу. Можливо, так і є. Але головним винуватцем у тому в більшості випадків є не вони самі і навіть не їхні батьки, і не оточення, а державна політика (!), спрямована не на покращення життя своїх громадян, а на збільшення гаманців амбітних політиків через обкрадання і так бідних людей. Хто порушує закон? Зазвичай, уродженці неблагополучних сімей. Чому сім’ї неблагополучні? Перша і головна причина – безробіття та низькооплачувана важка праця. Допоки в Україні амбітних політиків витіснять солідарні зі своїм народом державні чиновники буде загублено багато людських доль. Коли розп’ятий поруч з Ісусом розбійник покаявся, то почув у відповідь: «Ти будеш зі Мною сьогодні в раю!». Тому не варто засуджувати інших. Будьмо милосердними і спробуймо дати другий шанс тим, хто його потребує.

Розмовляла Марія ВСЯКА

http://www.xic.com.ua/