Митрополит Шептицький інтуїтивно розумів сутність мистецтва
Середа, 01 липня 2015, 20:41
Модест Сосенко, Олекса Новаківський, Михайло Бойчук, Ювеналій Мокрицький, Юліан Буцманюк і ще понад двадцять відомих українських художників навчались у європейських школах за фінансової підтримки митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Митрополит не лише був мистецтвознавцем, а й меценатом культури.
Якось один священик написав митрополитові, що він, його жінка і діти, а ще парафіяни оглядали ікону Модеста Сосенка і переконались, що цей «образ ні до чого», нема у ньому нічого «артистичного». Митрополит ікону забрав і віддав в інший храм, а Модест Сосенко й надалі отримував замовлення церкви, згідно з волею митрополита, попри консерватизм багатьох отців. Митрополит Андрей дивився набагато років вперед і старався модернізувати сакральне мистецтво, але гармонійно зі східною традицією.
Годинами митрополит міг читати ікону. Бо, як ніхто, розумів, що сакральне мистецтво має сприяти очищенню і покращенню людської душі.
«Митрополит інтуїтивно розумів сутність мистецтва, іконографію, використання кольорів. Ікони Бойчука, Манастирського, Осінчука є всі різні за стилем виконання, але вони всі відібрані дуже гарно. Він вмів відібрати від того всього, що йому подають – найкраще. Це було на рівні інтуїції. Він вмів вибрати художника, який вмів малювати у тій чи іншій стилістиці. Це феноменально, це глобальний план. Митрополит ще дитиною, стоячи перед іконостасом у родинному селі, розумів, що таке є ікона, що таке взагалі атмосфера, коли людина заходить у храм, що вона не лише має вознестись у молитві, але повинна бути оточена речами, які сприятимуть цьому», – розповіла мистецтвознавець, дослідниця мистецької спадщини митрополита Шептицького Ірина Гах.
Митрополита Андрея і його братів малювати вчила у дитинстві мама – Софія Фредро-Шептицька. Брав пензель у руки і сам Владика. Збереглись кілька його творів. Але, мабуть, надто добре розуміючи і знаючи мистецтво, цінуючи його, закинув пензель. «Справжніми іконописцями були давні монахи. Митрополит, якби розвинув це, був би непоганим художником», – вважає Ірина Гах.
Коли Андрей Шептицький у січні 1901 року очолив УГКЦ і оселився у митрополичих палатах на Святоюрській горі, одразу почав створювати церковний музей. Тоді ще не усвідомлював, наскільки цінною стане його колекція для українського народу.
«Це, мабуть, було на рівні хобі, він аристократ, розумівся на мистецтві. Є спогади мами, коли син супроводжував її в поїздках у Європу, то ходив музеями і церквами, – розповіла вона. – Вже навчаючись у Кракові, тоді ще Роман Шептицький, зустрічався з художниками, польською елітою, дотичною до мистецтва. Це закономірно, що в ньому мало проявитись оте поціновування пам’яток культури»
У п’яти кімнатах митрополичої резиденції розміщувалась його колекція – давні українські твори, європейські, а ще книги, архівні документи. У 1911 році митрополит купив віллу родини Дуніковських (нині вулиця Драгоманова) і туди переніс церковний музей, створивши там у 1913 році Національний музей, як дар українському народові.
«І його блакитна кров, і його освіта, і отой шалений інтелект, дуже високий рівень елементарного чуття, що я це зроблю і це залишиться моєму народові, що він яскраво і проявив, коли у 1913 році передав свою збірку українському народу», – розповіла дослідниця.
Митрополит мав великий сентимент до книг. Ця «слабість» перейшла до нього від батька – графа Івана Шептицького, який колекціонував давні книжки. Завдяки митрополитові Україна має одну з найкращих книгозбірень в Європі, що зберігається в Національному музеї.
«Це культурологічна основа, шрифти, історія книгодрукування, рукописна історія України, гравюра, перші високоякісні графічні роботи. Книжка як фундамент до естетичної та розумової, передусім, діяльності, – додала Ірина Гах. – Для митрополита не було важливо, якою мовою написана книжка, головне, щоб вона була цінна, як така».
За дорученням митрополита, спеціально з-за кордону привезли модрину для виготовлення полиць під книги, які досі служать цьому. «Це ніби маленька деталь, але це окремий штрих до митрополита, бо модрину не їсть так шашіль. Маленький штришок, а з них складається людина, яка нам залишила спадщину», – зауважила Ірина Гах.
Понад три тисячі експонатів передав митрополит у музей. З кожної мандрівки привозив щось нове, організовував за власні гроші експедиції науковців, які звідти теж везли цінні речі для музею. У 1909 році митрополит заклав іконну збірку у монастирі монахів-студитів. Книгозбірня нараховувала понад 20 тисяч екземплярів, було кілька тисяч ікон. Велику частину колекції спалила радянська влада після смерті митрополита.
«Митрополит був європейцем у тому глобальному розумінні. Якби врешті-решт не він, то ми б не мали виставок, які відбувались у 30-ті роки у Львові, європейське мистецтво тут виставляла «паризька група». Якби не митрополит, ми б не мали Національного музею, не мали модерного сакрального мистецтва, Починаючи від Михайла Бойчука, закінчуючи художниками середини ХХ століття, вони у своїй сакральній творчості у церквах вводили таку велику частину мистецьких елементів. Ми маємо сьогодні і кубізм, і модернізм, і сецесію, але воно настільки гармонійно інтерпретовано і підпорядковано під наш східний обряд, що сприймається природньо до нашої східної традиції. І це вже класика. Митрополит увів у церкву вітраж. Вся Європа у першій половині ХХ століття вводить вітраж, який був забутий перед тим. І ми вже в перші десятки керування церквою Шептицьким маємо вітраж, який заснований на нашій регіональній іконографії. Ми маємо завдяки митрополитові шедевр, який увійшов у всі європейські каталоги – це вітражі Успенської церкви, де у давній інтер’єр ХVII-XVIII століть, вводить вітражі Петра Холодного. Шість вітражів святих та нашої історії. Без митрополита, без рішень єпархіальної комісії, створеної ним на Святоюрській горі, цього б не було», – наголосила мистецтвознавець.
Ще одна мистецька цінність зберігається в Національному музеї – Богородчанський іконостас (кінець XVIII – початок XIX століття), який викупив митрополит. Коли Австро-Угорська імперія ліквідувала Манявський скит, вивезла звідти іконостас у Богородчани, а звідти, в роки Першої світової війни, в Австрію. Однак згодом, на вимогу Польщі, повернула вівтар і він опинився у Варшаві.
«Але митрополит Андрей, знаючи, що це наш іконостас, викуповує його у 1923 році у Варшаві за 35 тисяч доларів, а це були великі гроші, вартість половини Львова. І перевіз іконостас у Національний музей у Львові», – розповів отець, мистецтвознавець Севастіян Дмитрух.
Митрополит Андрей був далекоглядним. Він розумів, що для розвитку церкви, держави потрібні освічені люди. Тому виділяв стипендії для молодих художників для навчання у кращих європейських закладах. Водночас створив дві українські мистецькі школи – Олекси Новаківського та іконописців у монастирі студитів. Велику збірку сучасного мистецтва Владика зібрав з творів, які купував у митців на виставках, а також з тих, які вони йому дарували. Бо це було для художників за честь – подарувати свою роботу митрополитові під час зустрічі у палатах. У 1952 році багато мистецьких творів із сучасної збірки було знищено радянською владою.
«Для митрополита мистецтво було важливим, тому що знав, що світ порятує лише прекрасне, а прекрасне можна творити лише в любові, а любов – перша християнська чеснота. А митрополит безмежно всіх любив», – зауважує Ірина Гах.
Митрополит Андрей Шептицький розумів, що мистецтво є свідченням духовності, культури нації, тому він так високо його цінував в усі роки, якими б важкими вони не були для українського народу, української держави і для нього, зокрема, пише Галина Терещук на «Радіо Свобода».