Неділя, 05 квітня 2009, 00:38

Лука 33-35

33. І як прийшли на місце, що зветься Череп, там його розіп'яли і злочинців, одного по правиці, а другого по лівиці.

34. Ісус же сказав: "Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять." Коли ж ділили його одіж, то кидали жереб.

35. Люди стояли й дивились. Навіть князі їхні насміхалися, кажучи: "Інших спасав, нехай спасе себе самого, коли він - Месія Божий, Вибраний!"

Іван 19:25-30

²⁵ Під хрестом же Ісуса стояли Його мати, і сестра Його матері, Марія Клеопова, і Марія Магдалина.  ²⁶ Як побачив Ісус матір та учня, що стояв тут, якого любив, то каже до матері: Оце, жоно, твій син!  ²⁷ Потім каже до учня: Оце мати твоя! І з тієї години той учень узяв її до себе.  ²⁸ Потім, знавши Ісус, що вже все довершилось, щоб збулося Писання, проказує: Прагну!  ²⁹ Тут стояла посудина, повна оцту. Вояки ж, губку оцтом наповнивши, і на тростину її настромивши, піднесли до уст Його.  ³⁰ А коли Ісус оцту прийняв, то промовив: Звершилось!... І, голову схиливши, віддав Свого духа...

 

Сім слів Спасителя на хресті

І

"Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять." (Лк. 23, 34)

 

Здається, пройшло  вже дві тисячі літ... І хоч Земля і дійсно повниться стократно помноженим, у порівнянні до тих часів, всіляким знанням і різноманітним розумінням, таємниця глибинної мотивації самознищувальних моральних проступків людини й надалі продовжує залишатися незбагненною тайною для іноді занадто самовпевненого людського розуму. І справді, як пояснимо собі те тисячократне розп'яття богочоловіка, котре довершуємо чи не щодень на сотнях і тисячах страшних Голгот нашого бездумного поступування...

На Голгофу

Голгофа, хрест,

Страшні криваві сни...

Товпа реве:

«Розпни, розпни, розпни!»

І розпяли ...

На голові вінок,

По краплі кров

Спливає у струмок.

Товпа реве:

«Коли ти Бог єси,

То злізь з хреста

І сам себе спаси!

Якщо не Бог,

А лиш юдейський цар,

То військами

На ворогів удар!

А ти мовчиш,

Здригаєшся, мов трус,

Га! Ти не Бог,

Лиш назарей, Ісус!»

Голгофа, хрест,

Страшні криваві сни...

Прости їм, Боже,

Бо сліпі вони...

Богдан Лепкий

ІІ

"Істинно кажу тобі: Сьогоднібудеш зо мною в раю." (Лк. 23,43)

 

«Хіба ти не Христос? Спаси себе і нас!»

«Чи не боїшся Бога, ти, що покутуєш ту саму кару? Бо ж ми приймаємо кару, гідну наших учинків, Цей же не зробив нічого злого».

«Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у Царство своє!»

 

В Ісусі немає жодного зла.

Немає також і фатальної присутності смерті, лише смерть з любові.

Злочинець ліворуч пропонує Ісусові останню спокусу: «Спаси себе самого!»

Злочинець праворуч, спаралізований болем, зберіг останню найвищу свободу - свободу віри - закликав: «Ісусе! Помяни мене, коли прийдеш у Царстві Твоїм!»

Уся наша доля відбивається в драмі Голгофти, в долі злочинців. Часто стоїмо у світі між лівим і правим, між лівими і правими, між поневоленням і свободою.

Гріх - це вражаюче відкриття власної слабості, боягузства і маловірства. Це жахливий десонанс у сердечному звязку з Богом, який розпочинається руйнуванням звязку з ближнім. Але гріх може мобілізувати до палкішої любови, до більш дозрілої і покірної віри у Бога. Життя як дорога, що веде до вічності. «Будеш зо мною в раю» - це не перспектива століть, це реальність вже нині. Вона вже тут, вона - нами розпятий Ісус, який промовляє: «Будеш зі мною».

Доля приязні між Богом і людиною не вирішується в момент гріха. Вона вирішується тим, що настає потім.

 

Творець людину вивів на дорогу,

що без початку і що без кінця.

Куди і відкіля дорога ця,

де шлях додому вічного, ясного?

Та ради і поради не від кого.

Серед свого земного городця,

чоло прибравши в золото вінця,
вона дає закон добра і злого.

Вона підносить зір туди, де зорі

освічують безмежжя світові,

порядок світу творить в голові

і голову схиляє у покорі.

І  з співом, що несуть його серця,

людина йде, задивлена в Творця.

 

Будеш зо мною в раю - сьогодні!

ІІІ

«Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя». (Йо. 19, 23-24)

Промовивши ангелові «Так!» царственно розвязала трагедію нашої свободи. Підписала карт-бланш згоду на ціле своє майбутнє, від Вифлиєму, через Єгипетське вигнання і роки у Назареті, через хрест до таємниць слави.

 

«Щоб не сталося, я Твоя слугиня!»

 

Людина не належить речам, бо вони мають бути її послушними слугами.

Вона не належить також землі, бо земля має бути їй підвладна.

Ані роботі, бо вона має бути тільки засобом підпорядкування землі.

Ані собі, тому, що тільки Бог є тим, від кого ми вийшли і до кого повернемось.

Отже, людина нажежить Богові.

 

І найперспективніше, що вона може зробити, - це зі своєї «доброї волі» за вільним вибором сказати: «Ось я, слуга Твій, Боже. І слуга слуг Твоїх, до яких Ти мене пошлеш».

 

«Я належу Тобі не частково, а - цілком.

Я не віддаю Тобі те, чого маю подостатком, а - все.

Я належу Тобі не тільки в неділю або у великі свята, а - завжди.

Я не хочу давати свічки Тобі, а комусь іншому - недогарки.

Все належить Тобі. Я весь Твій!»

 

Бог піклується своєю власністю і не затримує її тільки для себе. Своєю Матірю Він також поділився з людьми. Такі повноваження вона надала йому в часі Благовіщення. «Ось Мати Твоя!» - сказав Ісус з хреста. А про кожну людину Він говорить: «Ось, це син Твій!»

 

І так вже сталося, Діво Маріє: людина - Твоя. Ціла Твоя. А все, що Твоє, це стократно належить Богові.

 

І десь там, в Марії, - такій же людині, як і ми, за винятком хіба що того, що цілком протиприродне для людського єства - за винятком гріха, - є сокрите і те наше стократне «Так!» Богові, котре так прагне вирватися на волю і, врешті, пробитися нагору, до Незахіднього світла, через машкару нешої недолугості. Віднайти в собі цю автентичну рису Маріїного сина є справжнім завданням кожної Божої дитини.

 

IV

"Боже мій, Боже мій! Чому єси покинув мене?" (Лк. 15, 34)

 

Між Отцем і Його Воплоченим Сином покладено наш відчай, з яким Ісус хоче бути до кінця.

Відсутність Бога - це справжній ад, в який Богочоловік-Христос сходить, аби віднайти загублену там Людину: «Де ти, Адаме?», - взиваючи до кожного з нас.

Бо ж справді, де бачимо Бога в закривавленому лиці, згаслому поглядові очей, зраненому й агонізуючому тілі Спасителя, прибитого до Хреста? У них - ніщо інше, як повнота і страшна, вивершена «досконалість» людського гріха, що його Ісус цілісно переймає на себе задля нашого спасіння.

 

Він поніс наші провини - Він став гріхом за нас, - щоб раною Його ми врешті зіцілені були.

Він прибив до хреста справжню дійсність людського гріха, в якому немає анінайменшого місця для Бога, - і на знак знищення цього гріха Він мусів позірно умерти, як злочинець.

 

Чи саме не з цієї причини хресне дерево стає для нас торжественним знаменням невмирущості нашої віри у віднайдену спільність із Богом? - Ціну смерті сплачено, щоб ми були з Богом навіки!

Але чи відчуваємо ми це у нашому буденному житті, чи живемо, несучи разом з Христом, Богом і Людиною, щоденний хрест нашого земського існування? Чи досвідчуємо благість Христового ярма і легкість Його тягара, чи, може, навпаки - нарікаємо, кленемо і зневірюємося, роблячи слово про хрест глупотою і згіршенням для народів? Чи залишилося у нашому безвір'і місце для бодай малесенької, немов гірчичне зерно, дрібки віри у те, що там, за маревом розп'ятої - у нашій приземленій людськості - дочасності вже явно видніється дійсність Воскресіння?

V

Ісус промовив: «Спраглий я!»

«Мов черепок, висохла моя сила, язик мій прилип до горлянки, кладеш мене в порох смерти» (Пс. 22,16).

Бог прагне людини, а людина Його уникає, зводячи стіну поділу (Пор. Еф. 2,14). Прикутий цвяхами на тій стіні, Ісус говорить: «Спраглий я!», - і приймає оцет. Жовч і оцет нашої нелюдяної злоби, погорди і невдячности супроти Твоєї безмежної Любови і Милосердя щодо нас!

Сидон-край України потріскав від посухи благодатної вологи наших добрих діл. Ми спраглі правдивого братерства і єдности, напуваючи себе оцтом марнославности, надмірного уповання «нам дай».

Напуваємо Тебе, «спраглий», з криниці нашої нелюдяности і безвір'я гіркою водою зірки полину - Чорнобиля з дніпровських вод.

Покидаємо благодатний край чистих джерел Карпат і Волині, спраглі «кращих напитків».

 

Поезія

Спаси мене, Боже, бо води вже аж до душі підійшли!

Я загруз у глибокім багні, і нема на чім стати, ввійшов я до водних глибин, і мене залила течія!

Я змучився в крику своїм, висохло горло моє, очі мої затуманились від виглядання надії від Бога мого!...

Тих, хто мене без причини ненавидить, стало більш, як волосся на моїй голові, набралися сили мої вороги, що безвинно мене переслідують, чого не грабував, те вертаю!

Нехай через мене не матимуть стиду оті, хто на Тебе надіється, Господи, Господи Саваоте; нехай через мене не матимуть сорому ті, хто шукає Тебе, Боже ізраїлів,бо я ради Тебе зневагу ношу, ганьба покрила обличчя моє!...

Для братів своїх став я відчужений, і чужий для синів своєї матері, бо ревність до дому Твойого з'їдає мене, і зневаги Твоїх зневажальників спадають на мене,

і постом я виплакав душу свою, а це сталось мені на зневагу...

За одежу надів я верету, і за приказку став я для них:

про мене балакають ті, хто в брамі сидить, і пісні тих, хто п'янке попиває...

Моє серце зламала наруга, і невигойний мій сором: я чекав співчуття та немає його, і потішителів та не знайшов!

і жовчі поклали у мій хліб потішення, а в спразі моїй оцтом мене напували...

 

з Псалма 69

VІ

«Звершилось» (Йо. 19,30)

 

Брейгель

«Шлях на Голгофу»

То ж не була вузесенька стежина.

Там цілі юрми сунули туди.

І плакала Марія Магдалина,

Що не подав ніхто йому води.

Спішили верхи. Їхали возами

Похід розтягся на дванадцять верст.

І Божа Мати плакала сльозами -

та поможіть нести ж Йому той хрест!

Чи Ви не люди?! Що за чудасія,

дають старцям, підсаджують калік.

А тут же йде, ну, добре, не Месія, -

людина просто, просто чолокік.

Юрма гуде і кожен пнеться ближче.

Хтось навіть підбадьорює: терпи,

вже он Голгофа, он Череповище! -

Хрущали під ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хиба єдине?

Так що б зробили стражники юрбі?

А в юрмах тих малесенька людина

Тягла хреста важкого на собі.

І хоч би хто! Кому було до того?

Всі поспішали місце захопить

Воно ж видніше з пагорба крутого

Як він конає, як він хоче пить.

І він упав. І руки аж посиніли.

Тоді знайшовся добрий чоловік:

наморений, ідучий з поля Симеон,

що йшов додому, в протилежний бік.

Коли ж звершилась вся та чорна справа,

і люди вже розходилися ті, -

от парадокс: заплакав лиш Варава,

розбійник не розп'ятий на хресті.

Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,

чи втямив темний, раптом щось нове:

що Божий Син таки іде на страту,

а він, розбійник, - він таки живе.

 

Ліна Костенко

Плани, досягнення, дошки пошани, дострокові пятирічки, битва за урожай, перестройку, демократію в Україні ... Боротьба, переживання, плач над невдачами і радість від успіхів. Здавалось, переставили світ з ніг на голову. А Господь тихо і смиренно здійснював свій план.

Звершилось - незалежність,

звершилось - політична свобода,

звершилось - піднесення духом революції...

- економічна криза, політичний терор, зневіра...

А Бог дальше продовжує реалізовувати свій задум спасіння світу.

 

VII

"Отче, у твої руки віддаю духа мого!" (Лк. 23,46)

 

Ісус Христос розпятий бу не раз.

Там, на Голгофті, це було уперше.

Умер од смерті, може - від образ,

і за життям не пожалів, умерши.

А потім розпяли на полотні,

у марморі, у гіпсі і в граніті.

А потім розпяли Його в мені,

і розпяли на цілім Божім світі.

І тіло зїли, кров'ю запили.

Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?

І продавали образ з-під поли,

і не дають умерти чоловіку.

Куди піду? Куди тепер піду?

Де на землі земля обітована?

Казарми в Гефсіманському саду,

і всі народи - як розрита рана.

Ліна Костенко

"Отче, у твої руки віддаю духа мого!" Безодня відчаю розсіюється як мізерна крапля ненависті у безконечній безодні любові. Відстань між Отцем і Сином вже не є місцем аду, а оселею Духа.

Ти сам себе понизив, прийнявши вигляд слуги аж до смерти, смерти хресної!

Навчи нас у день відчаю чи агонії говорити: «Отче, у Твої руки віддаю духа мого!»

Віднині небо, земля і ад наповнені світлом. Ніщо не в змозі віддалити нас від Тебе.

«Куди мені піти від Духа Твого?

Ліг би я у Шеолі - і там Ти!»

Пастирю, заколений в жертву, візьми нас на руки Твої і приведи до свого Отця! нехай найбільш зболений безбожник знайде, нарешті, відповідь у Тобі.

Слава Тобі, Ісусе, Боже наш, бо Ти перетворюєш хрест відчаю на хрест пасхальний!

Прес-служба Київської архиєпархії УГКЦ