Вівторок, 27 січня 2015, 13:04

Нічний ліхтар зустрів мене привітним спомином. Я сиджу на сходинці у вечоровою порою. Світло згашене. Горить тільки ліхтар і жодного разу не кліпає своїм великим оком. Ніби намагається перелічити всі пухнасті сніжинки, котрі в повільному вальсі опускаються довкола його височезної ноги. Йому певно вже крутиться в голові, мерехтить в очах, але саме дійство його настільки захопило, що він і не рахується з часом, і сон його не бере, і здається, він вже сам вийняв довжелезну ногу із землі і підтанцьовує у ритмі нечутного вальсу.

То дитячі спомини. Але тоді я сиділа тихо і була заворожена простим і водночас таємничим. Мені здалося, що саме тоді я була безпечною на тій дерев`яній сходинці, що її змайстрували татові руки. Тепер переді мною відкрилося справжнє таїнство: я сиділа вже не на сходинці, а на дужій і теплій татовій долоні – крихітна і тендітна, чарівна і  неповторна як і кожна сніжинка, котра спускалася тихо і повільно просто з неба.

Я пригадала й те, коли ти, мій татусю, побачивши мене із пишними довжелезними кучерями, що ховалися несміливо нижче талії, коли радісно і грайливо спускалася швидко по сходинках тобі на зустріч, назвав мене справжньою королівною і всю дорогу під час прогулянки вів мене за руку.

Опускалися і теплим спомином лягали ті моменти, коли ти мене пестив і носив на дужих руках, пригортаючи до серця. Одного літнього дня ти ніс мене ніс, зморене дитя, додому. Я вже навіть соромилася, що була трохи завелика, не хочу, щоб так ти ніс мене, а може я триматимусь за шию. І тоді ти легенько поставив мене на ноги і вів за руку.

Я легко змахую розтоплену солону сніжинку з-під повік і знаю, що один спомин точно не розтане, він житиме в серці. То був  перший сніг, котрий ти мені, татусю, показав недільного ранку і тихо дивився разом зі мною у білу картину за вікном.

Автор бажає залишатися невідомим.