Неділя, 10 серпня 2014, 11:25

Розділ ІІ. Феномен сміху та гумору у культурно-релігійному контексті.

2.2.1. Варіативність позицій стосовно сміху/не-сміху Христа

Один з варіантів тлумачення сміху – сміх як спосіб звільнення від несвободи. У Богочоловіка Христа не було «зайвої» енергії, котра би мала бути звільнена. Саме тому, Христос не міг сміятись, - вважає С. Аверінцев. Сміх на його думку є подією динамічною – одночасним рухом розуму і нервових мускулів. Він говорить про сміх як неймовірної сили динаміку, наводячи за приклад метафору «вибух сміху»[1]. С. Аверінцев пояснює сміх як феномен, для творення котрого потрібні духовний та фізичний аспекти єства. Тому сміх є переходом, котрий веде до звільнення.

А отже, за Аверінцевим, сміх не є свободою, але звільненням. Далі – звільнення можливе тоді, коли перед тим була несвобода. Тож вирішення дилеми за Аверінцевим виглядає так: Христос не мав змоги сміятись – бо був несміхотворним енергетично, бо не мав зайвої енергії, не мав несвободи, котру треба було «викинути» з себе через вивільнення сміху[2].

«Маніпулятивна теорія» сміху говорить, що сміх має всі повноваження над тим, хто сміється. Здавалось би, маніпулювати можна сміхом – що ми бачимо під час комічних виступів та клоунади. Проте теорія маніпуляції каже інше, а отже виходить, що коли сміявся Христос, значить сміх ним маніпулював. А це – суперечливе твердження з огляду на природу Христа. Сміх робить залежним від себе самого, сміх – як наркотик, як сила, котра до себе прив’язує. Він узалежнює і легко «бере в полон», а отже, керує тим, хто підконтрольний. В цьому контексті С. Аверінцев наводить приклад сміху «мимовільного», тобто такого, що «тимчасово скасовує дію нашої власної волі. Особисту свободу взагалі не питають, вона тут ні до чого»[3]. Дослідник маркує сміх на тому рівні, коли свідомий вибір особи зводиться до нуля за рахунок того, що сміх унеможливлює будь-які свідомі контрольовані процеси індивідом стосовно самого себе, своїх дій та емоцій. Тому «невміле користування» сміхом автоматично робить особу маріонеткою в руках могутнього феномену. Тут важливо проаналізувати тлумачення перекладів: сміх на грецькій мові можна окреслити поняттям ???? (pathos), що означає «не те, що я роблю, а те, що зі мною робиться»[4]. Згідно з даною позицією, якщо Христос не вмів сміятись, то вчитись теж не було часу, інакше стихія поглине Його. Отже, в даному контексті феномен сміху є поглиначем волі свобідних істот.

У процесі утворення сміх може приєднувати різні емоції, котрі відхиляють його від «чистого» виміру сміху, створюючи палітру відтінків. І з цього випливає ще одна крайність – буферність, кордонність сміху – він межовий, іде по лезу і його наслідки непередбачувані, в чому і є його небезпека. Як зазначає Л. Карасьов, сміх – подвійний, що має дві форми – вищу та нижчу, втім, обидві походять від одного і того ж кореня[5]. Характерною рисою знову стає амбівалентність сміху – бо потенційно сміх у собі може мати дві натури, дві природи, два джерела натхнення, він – кордонний, буферний і нестійкий[6]. Та якщо сміхові не дати влади над собою, не стати його рабом, то загрози немає. Втім, це припущення найімовірніше, є дієвим лише в теорії. Практично ж, сміх не просто домінуватиме, але і маніпулюватиме. Тому, відкритим є запитання – чи міг все-таки феномен сміху бути феноменально підконтрольним Богу через Його поєднання двох природ – Божої та людської?

Ще одне пояснення сміху виокремлює два рівні феномену – свідомого та несвідомого. Очевидно, що сміх є продуктом творення обох. Тому якщо Христос сміявся, він мусів би ідеально справлятись із усім, що відбувалось у його несвідомому. Свідоме можна показати, або приховати. Несвідоме ж працює поза ratio, тому сміх Христа на базі несвідомого – якась зовсім непевна платформа, на котрій можуть розгортатися неконтрольовані дії. Сміх за такою концепцією важко вписати до характеристики Всемогутнього Бога[7].

Сміх за іншою варіацією – це також приховання власних страхів. Сміх виникає тоді, коли страшно, подібно, як і самовисміяння в корені є захисною реакцією. Тобто, Христові мали бути потрібні страхи. Чи так це? Висміяння власної слабкості, імітація безстрашності – ось джерело такого сміху[8]. Але якщо Бог досконалий, то навіщо йому приховувати щось? Ми можемо говорити про слабкість, котру Христос не мав задля чого приховувати, адже у Його безсиллі була Його найбільша сила – через Свою покірність Він зробив те, заради чого прийшов у світ.

Інтерпретація сміху Христа через психологічні та емоційні стани є ще одним способом тлумачення сміху Христа. З Нового Завіту відомо, що Христос плакав (Ів. 11, 35). То чому б Він не сміявся? Це правда, що немає прямого посилання на сміх Христа. Так само ж немає підтвердження, що Христос не сміявся (це вже легкий натяк на іронію з мого боку). Втім, той факт, що Христос плакав, вдало ілюструє переживання Христом людських емоції, як і рештою людей. Тож, якщо плач був можливим, про що згадано у письмових джерелах, тоді, припускаємо, можливим був і сміх.

Дивно, що сміх\комічне\гумор як поняття не згадано ані у ‘Десяти Заповідях’, ані в інших приписах. Щоправда, одразу треба зробити одну заувагу – згадується «надмірний сміх», але сміх у «чистому» вигляді, у його «абсолютному вимірі» – не є забороненим чи табуйованим. Так наприклад, Йоан Золотоустий каже, що сміятися не означає приводити в дію усвідомлений гріх, але сміх до цього мимоволі спонукає, легко підводить. Сміх провокує свідоме творення гріха, або краще сказати – спонукає людину до акту усвідомленого гріха. Більше того, Й. Золотоустий прокладає зв'язок між фізичним проявом сміху і фізичним проявом людської похоті[9]. Натомість Св. Августин говорить про сміх Бога: «Я всім серцем бажав почестей, багатства, шлюбу, а Ти сміявся з мене»[10]. Тільки-от у Августина розуміння сміху – метафоричне, а не антропоморфічне, на відміну від розуміння юдеїв у Старому Заповіті. Подібно до негативних конотатів зводить феномен також ієромонах Серафим (Параманов): «Сміх та веселощі властиві природі людини, їх неможливо вилучити з цілого, не викривши, не порушивши цілісності самої природи». Він вважає, що сміх містить у собі протиріччя, а це в свою чергу є наслідком первородного гріха[11]. Єфрем Сирін каже, що сміх ображає Св. Духа, бо хто сміється – той забув про Бога[12]. В межах таких поглядів Отців та Святих Церкви на сміх, гострота питання не зникає.

[1]Аверинцев С.С. Бахтин, смех, христианская культура / [Електронний ресурс] / М. М. Бахтин как философ / Аверинцев, С. С.; Давыдов, Ю. Н.; Турбин, В. Н. и др. — М.: Наука, 1992. —С.7-19. – Режим доступу до журн. : http://ec-dejavu.ru/n/Ne_smeh.html, с.8

[2] Там само, С.7-19.

[3]там само, с.9.

[4] Аверинцев С.С. Бахтин, смех, христианская культура / [Електронний ресурс] / М. М. Бахтин как философ / Аверинцев, С. С.; Давыдов, Ю. Н.; Турбин, В. Н. и др. — М.: Наука, 1992. — С.9. – Режим доступу до журн. : http://ec-dejavu.ru/n/Ne_smeh.html