Пан троянди (17 листопада)
Неділя, 17 листопада 2013, 00:46
У саду, край палацу великого правителя Вірменії, ріс трояндовий кущ. То була найбільш доглянута рослина у світі. За легендою, коли кущ розквітне, її пан буде обдарований вічною молодістю.
Щоранку пан нахилявся над кущем і з хвилюванням у серці пересвідчувався, чи не з'явилися на гілці довгоочікувані пуп'янки. Марно!
Щовесни цар змінював садівника. Щовесни садівника запроторювали до в'язниці - за те, що не зумів домогтися, аби троянда зацвіла. До роботи залучали іншого, котрий теж доводив свою безпорадність і закінчував так само, як усі його попередники, - у вогкій темниці.
Дванадцять весен - дванадцять садівників. Тринадцятий був парубком з обличчям поважним і спокійним. Цар дозволив йому спробувати щастя. І юнак побіг доріжкою розкішного саду, що вела до розарію. Прибігши, стиха мовив до тендітної троянди кілька слів, тоді розпушив навколо куща ґрунт, підлив його і сховав біля куща своє послання.
З тієї пори він день і ніч пильнував рослину, оберігаючи її від поривчастого вітру та всіляких шкідників. Пестив їй листя, говорив до неї, дбав про коріння. Захищав від зимового холоду, укриваючи соломою, огортаючи своєю ніжністю. Жив і дихав разом з нею.
Прийшла весна, сад забуяв зелом і квітами. Молодий садівник оглядав кожен сантиметр свого куща, своїх рож. Його очі не бачили нічого, крім них. І враз він помітив чорного хробака, що загніздився у трояндовому корінні. Обережно забрав його і не встиг навіть як слід роздивитися, аж тут чорний дрізд вихопив хробака йому з пальців та й відлетів геть.
А невдовзі на гілці куща з'явилася перша брунька. Парубок ніжно її поцілував, і вона поволі розкрилася у вранішньому промінні.
Тим часом розбудили царя. Почувши звістку, що троянда розквітла, володар кинувся до саду як був - у нічній сорочці. Побачив квітучу гілку і заволав:
- Віднині я безсмертний! Я пан цієї троянди та вічної молодости! Поставте сотню охоронців довкіл цієї рослини: нехай ніхто до неї не підходить!
По тім озвався до садівника:
- Дай мені обітницю, що й далі плекатимеш мою троянду.
- Аж до смерти, мій повелителю.
І цар рушив до палацу, викрикуючи:
- Я безсмертний! Я безсмертний!
Він правив країною ще впродовж десяти років, старіючи, як усі люди, - день у день. Одного вечора віддав Богові душу, перед тим сказавши таке:
- Пан троянди смертний, як і кожна людина. Ота легенда була тільки легендою. Навіть більше - брехнею.
- Ні, милостивий царю, - відповів йому садівник, молодий так само, як і десять років тому. - Ти, владико, паном троянди ніколи і не був. Паном є той, хто плекав і плекає квітку щодня. Паном є той, хто любить її, береже і шанує. Такому дається вічна молодість.
Потім закрив неживому цареві очі, поцілував його руку і вийшов з палацу.
Надворі здійняв очі до зір. Став бажати кожній зокрема: - Надобраніч! Надобраніч! Надобраніч!..
Часу мав досхочу. Мав цілу вічність.
Безсмертя існує для того, хто пильнує, плекає і береже.
«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012 (с) Бруно Ферреро