Середа, 13 листопада 2013, 00:03

У Першому світовому конгресі доріг брало участь багато офіційних представників мільйонів доріг, що перетинали країни світу по всіх паралелях і меридіянах.

Великі дороги і маленькі доріжки, гордовиті автостради з дванадцятьма смугами і стежини, що губляться у джунглях, гірські стежки і залізниці, тракти з бруківкою і царські дороги, тихі алеї та південноамериканські прибережні променади.

У перших рядах сиділи Strada dei Fori Imperiali i Єлисейські поля, лісова стежка і величезна Avenida 9 de Julio у Буенос-Айресі, Аппієва дорога і Ramblas з Барселони, Wall Street i шлях через Дакар у пустелі Сахара, La Leoforos Venizelou в Атенах і російська вулиця Горького… Головувала ватиканська Via della Conciliazione.

Розглядалися найскладніші проблеми у даній царині – від способів асфальтування до зсувів грунту внаслідок меліоративних заходів у районах інтенсивного вуличного руху, від питань нічного освітлення до реформи вуличної сигналізації. Після трьох днів обміну думками, пишних обідів і розмов у барі, а також після ночей тяжких роздумів… нарешті настала довгоочікувана мить – вибір найважливішої дороги світу!

Почалося звичне «полювання» на голоси, агітація, запеклі суперечки, спроби підкупу.

Після багатьох виступів у кінці зали взяла слово худенька тендітна бліденька делегатка, яка досі була заглиблена у молитовне мовчання. То була офіційна представниця «цвинтарних доріжок». Вона так само, як і мільйони її малих сестричок, жила поміж двома рядами кипарисів, регулярно посипана гравієм смутку і просякнута слізьми.

– Любі сестри, – почала свою промову тоненьким, але рішучим голосочком, – ви біжите невтомно по світу, ніколи не затримуючись, щоби трохи поміркувати. Ви супроводжуєте людей, що простують вгору, додолу, вправо, вліво, не створюючи собі великих проблем. Та не забувайте ніколи: незалежно від того, чи ви багаті, чи бідні, важливі чи забуті, шляхетного чи плебейського роду, врешті-решт вам з усіма вашими користувачами неминуче доведеться пройти цвинтарною доріжкою. Це лише питання часу. Цього не уникнути. Нікому! Пам’ятайте про це, коли будете голосувати. Я веду до мети!»

Її обрали одноголосно. 

Є єдина дорога, якою йдуть усі. Щодня просуваються на один крок.

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012  (с) Бруно Ферреро