Неділя, 03 листопада 2013, 00:29

Якось король, щоб покарати свого сина, відправив його у вигнання до далекого краю. Принц терпів голод і холод, він уже втратив надію дочекатися королівського помилування.

Спливли роки.

Настав день, коли король вислав до сина свого посланця з наказом виконати все, чого зажадає принц.

Посланець повідомив про це принца. Принц глянув на нього здивовано і сказав лише: «Дай мені шматок хліба і теплий плащ».

Він зовсім забув про те, що був колись принцом, що міг би повернутися до палацу свого батька і жити по-королівськи.  

Чом не історія багатьох наших сучасників які забули, що є синами Божими?

Псалом 16 (15) містить чудову молитву:

«Бережи мене, о Боже, бо я до Тебе прибігаю.

Я кажу Господеві: «Ти - мій Господь, добро моє; нема нічого понад Тебе».

До святих, що на землі: до шляхетних – уся любов моя до них.

Помножують собі страждання ті, що йдуть зі іншими богами.

Я не проллю їхніх ливних жертв з крови, не спом’яну імен їх моїми устами.

Господь – частка моєї спадщини й моєї чаші: Ти держиш мою долю»

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012  (с) Бруно Ферреро