Понеділок, 16 вересня 2013, 00:52

Стрункий, високий і тріюмфльний, з гідністю звернений у бік неба, мигдаль підносився над цілим садом.

Він був щасливий, коли яскраві папужки й елегантні синички прогулювалися по його гілках: він з радістю приймав на свої рамена щигликів, солов’їв та інших співчутливих птахів.

Але одного дня прилетів дятел. Він приклав своє вухо до корони і почув, що під нею аж кишить від малесеньких, але небезпечних личинок, які загніздилися там. Дятел ударив своїм довгим міцним дзьобом по корі й почав витягувати і поїдати ці личинки.

Мигдаль глибоко засмутився.

Це страховинне птишисько, яке своїм дзьобом влазило в його нутро і нищило його досконалу красу, неможливо було витримати.

Гордий мигдаль робив усе, що прогнати дятла.

Це йому не одразу, але вдалося.

З того дня личинки під корою могли спокійно розвиватися в поступово поширюватися по всьому дереву.

Минуло кілька років. Однієї ночі гордий мигдаль від легкого подуву вітру розсипався на порох.

Якщо хтось «заливає тобі сало за шкірку», намагаючись показати всі твої вади і хиби, не ображайся на нього. Радше будь йому вдячний.

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012  (с) Бруно Ферреро