Субота, 14 вересня 2013, 00:07

Жив собі король, що носив шляхетне ім’я Генрих Мудрий. Мав він три дочки: Альбу, Бетіну і Шарлоту. В глибині душі король любив Шарлоту. Настав час прийняти рішення про те котра з них стане наступницею престолу. Король покликав усіх своїх дочок і запитав: «Любі мої донечки, чи ви мене дуже любите?»

Найстарша відповіла: «Тату, я люблю тебе, як світло дня, як сонце, яке дарує деревам своє тепло. Ти моє світло!»

Король, щасливий , посадив Альбу по своїй правиці і покликав другу дочку. Бетіна сказала: «Тату, я люблю тебе, як найбільший скарб світу, твоя мудрість набагато цінніша від золота і коштовного каміння. Ти – моє багатство!»

Утішений і ощасливлений визнанням дочки, батько наказав їй сісти ліворуч себе. Тоді покликав Шарлоту. «А ти, моя маленька, як сильно мене любиш?» - запитав її ніжно. Дівчина подивилася йому просто в очі й відповіла без жодного вагання: «Тату, я люблю тебе, як кухонну сіль!»

Король онімів: «Що ти сказала? Яку кухонну сіль?»

Він не міг стримати свого гніву і вигукнув зі злістю: «Невдячна! Яке ти смієш так мене трактувати – ти, що була світлом моїх очей. Геть від мене!» Відрікаюсь від тебе і наказую залишити мій дім!»

Бідна Шарлота, ледве тамуючи сльози, мусила залишити палац і королівство свого батька. Вона почала працювати на кухні сусіднього володаря. А що була добра й гарна та ще вміла чудово куховарити, то за короткий час стала головною кухаркою цього короля.

Одного разу до свого сусіда прибув з візитом король Генрих. Про нього ходили чутки, що він дуже сумний і самотній, що мав трьох дочок, але одна втекла з якимсь каліфорнійським гітаристом, друга виїхала до Австралії годувати кенгуру, а наймолодшу вигнав сам король.

Шарлота відразу впізнала свого батька. Пішла на кухню і почала готувати щонайкращі страви. Але замість солі сипала до них цукру.

За обідом гості крутили носами і кривилися: кожен, скуштував страву, одразу ж в непристойний спосіб випльовував її в серветку.

Розлючений король наказав покликати куховарку.

Шарлота прийшла і спокійно промовила: «Колись мій батько вигнав мене з дому за те, що я сказала йому, що люблю його, як кухонну сіль, що дає смак кожній страві. Не бажаючи робити йому прикрості, я додала до всіх страв цукор».

Король Генрих піднявся зі сльозами в очах: «У твоїх словах чути сіль мудрости, моя доню. Пробач мені і прийми корону».

Було влаштовано великий бенкет, і всі запрошені плакали від радости: королівські хронічки того часу засвідчують, що всі їх сльози були солоні.

«Ви – сіль землі» (Мт. 5, 13).

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012  (с) Бруно Ферреро