Вівторок, 03 вересня 2013, 22:53

Один лицар відважно боровся на всіх фронтах рідного королівства. Але одного разу він схибив, арбалетна стріла пробила йому ногу, і він мало не загинув.

Коли лицар, поранений, лежав на землі, йому примарилося Небо. Але було воно дуже далеко, практично недосяжне для нього. Натомість зовсім близько виявилося пекло: брама навстіж відчинена, звідти вилізали язики полум’я. Цей лицар, власне, уже давно відкинув усі лицарські правила і кодекс чести, перетворившись на звичайного розбійника і мародера. Людина для нього була ніщо, він убивав і сіяв зло.

Повернувшись до тями, він, сповнений страху, викинув меч, шолом і решту своїх обладунків і подався до святого пустельника, що жив у печері.

— Отче, я хочу отримати розрішення гріхів, бо дуже стурбований спасінням своєї душі. Я готовий прийняти будь-яку покуту, нічого не боюся.

— Добре, сину, — відповів пустельник. — Зроби таке: піди й наповни водою оте барильце, а тоді вертайся з ним до мене.

— О, та це покута для дітей і жінок, — вигукнув лицар, войовничо піднісши вгору руку. Але видіння диявола, який глузливо посміхався, швидко його остудило.

Узявши під пахву барильце та щось собі бурмочучи, він пішов у бік ріки. Занурив барильце у воду, але воно не наповнювалося водою.

— Це, мабуть, якісь чари, — збентежився покутник. — Але ми ще побачимо, чия візьме!

Він пішов до джерела. Барильце знову залишилося порожнім. Розлючений чоловік подався до сільської криниці. Даремний труд.

Минув рік. Старий пустельник ще здалеку впізнав на дорозі лицаря. Одіж його перетворилася в лахміття, на ногах кровоточили рани, а під пахвою він ніс порожнє барильце.

— Отче, — промовив лицар тихим зболеним голосом, — я обійшов усі ріки і джерела королівства, але не зміг наповнити барильце… Я зрозумів, що мої гріхи не будуть відпущені. Я буду осуджений на вічні муки! О, мої гріхи, тяжкі мої гріхи… Запізно я почав каятися.

Сльози текли по його щоках. Одна малесенька сльозинка, стікаючи по бороді, впала до барильця. І вмить воно по самі вінця наповнилося чистою, свіжою, доброю, невиданою досі водою.

Одна маленька сльозинка розкаяння.

На Небо прибув черговий святий, якому дали в нагороду корону з чистого золота. Щасливий і гордий з такої відзнаки, він проходжався Небесними алеями, однак невдовзі помітив, що більшість святих носила корони, оздоблені клейнодами і коштовним камінням.

З ледь помітною ноткою образи в голосі він запитав: “Чому в моїй короні нема жодного клейнода?”

Ангел відповів: “Бо ти не заслужив. Клейноди — це сльози, що їх святі пролили на землі. А ти ніколи не плакав”.

“Як я міг плакати? — запитав святий. — То ж таке щастя купатися у Божій любові!”

“Безперечно, це велика справа, — відповів ангел. — Тому твоя корона з чистого золота. Але клейноди і коштовне каміння належить тим, які плакали”.

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012  (с) Бруно Ферреро