П'ятниця, 26 липня 2013, 20:04

— Очевидно, що сама філософія свята фокусується на силі і владі – про Ісуса Христа не йдеться зовсім. При цьому державні святкування побудовані так, щоби максимально звузити простір для вільного вияву почуттів, настроїв і переконань власне людьми. Напевно за задумом організаторів святкування мали обертатися навколо «православного президента» — справедливого і побожного, доброго отця всіх в Україні сущих і гідного продовжувача справи Володимира Великого. Але насправді у центрі опиняться Патріарх Кирило і Путін, а інші православні єрархи і «православні президенти» складатимуть для них тло.

Це добре розумів Леонід Кравчук, який відмовлявся їздити на очолювані Патріархом Алексієм ІІ молебні за участі трьох президентів на українсько-російсько-білоруське порубіжжя; капканів такого роду всіляко уникав після Єрусалимського Всеправославного саміту 2000-го року і Леонід Кучма. До речі, у 2008-му, під час 1020-ої річниці Хрещення, такої ситуації не було – у центрі святкувань були Вселенський Патріарх і український президент, що гранично хворобливо сприйняла тоді Московська Патріархія.

Тепер – час реваншу. Московські гості намагатимуться демонструвати велич «Русского мира» на його південній околиці і кожна з гілок влади – світська і церковна – переслідуватимуть при цьому свої інтереси.

Українській же правлячій верстві це святкування навряд чи принесе дивіденди, на які вона розраховувала. Особливо, якщо нагадати, що українців, які негативно ставляться до вияву побожності можновладцями перед камерами, вдвічі більше, ніж тих, кому це подобається.

— Якщо переглянути програму святкувань, то фактично головні державні події обертаються довкола Московської Патріархії. Чи можна вважати, що таким чином відбувається свято Московського Патріархату в Києві?

— Верстка державної програми святкувань – це приниження для мільйонів українських християн і поглиблення розколу країни. У влади було кілька варіантів організації свята в спосіб, який би заманіфестував єдність України; натомість під розмови про «єдність братніх народів», вона роз’єднує свій народ. Що ж це за «єдність», коли мільйонам українських християн вказують на їхню нібито «другосортність»? Виходить, для того, щоби продемонструвати свою спорідненість з росіянами, білорусами і молдаванами, одним українцям необхідно заманіфестувати свою нехіть до інших? Це не сценарій УПЦ (МП); це програма, нав’язана Московською Патріархією. Причому деякі елементи святкування цілком можна розглядати як тиск на Київську митрополію. Крім того, не думаю, що там всі будуть у захопленні, коли російський президент, який назвав Україну «недогосударством», здійснюватиме у Лаврі «смотр» і роздаватиме нагороди обраним архиєреям і активістам.

— А кому потрібен такий сценарій свята? І чи це не порушення конституційних норм?

— Зрозуміло, що російській стороні – відзначається не подія Хрещення Київської Русі, а річниця РПЦ (наразі не розводимемося про історичну (не)обґрунтованість цього). Що ж стосується порушення конституційних принципів – то про це варто спитати Конституційний Суд. Впевнений, що він порушення не знайде. Але якщо серйозно, то влада вкотре намагається підірвати ту рівновагу, яка склалася на релігійному полі країни. І це, як мінімум, недалекоглядно.

— Як, на Вашу думку, мають у цій ситуації поводитися інші Церкви? Чи знову потрібно закрити очі на такий формат святкування, чи ігнорувати його?

— Кожна з Церков має власну – більш або менш масштабну – програму святкувань. Але ініціатива відзначення 1025-річчя належить державі; вона, держава, а точніше – її очільники переслідували власні цілі, які, зрозуміло, з вченням Ісуса мали небагато спільного. Змінити ситуацію можна було б, якби справу взяла у свої руки Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій. Але зробити це за протидії держави нині практично неможливо (на відміну від 1020-річчя, коли «вертикаль влади» не була такою всюдисущою і категоричною у своєму прагненні підім’яти все під себе). Думаю, що церковні діячі знайдуть за можливість у той чи інший спосіб висловити своє ставлення до формату святкувань.

— Повертаючись до питання про "Православного президента" Януковича. Існує думка, що це святкування мало стати початком виборчої кампанії Віктора Федоровича. Чи варто очікувати виконання цього сценарію, а якщо ні, то чому Москва свідомо його перекреслила?

— Не думаю, що святкування замислювалося як початок кампанії – для цього в ньому явно бракує смислів і акцентів. Насправді, що пропонується святкувати? Про ціннісний вибір не йдеться; нагадування про тодішній вибір на користь людської гідності, справедливості, закону і милосердя для нинішньої влади дискомфортне. Так само, як і згадка про європейський вибір. За повної відсутності сенсів на поверхню вилазять літерні поїзди, незліченні охоронці, собаки у храмах і т.д. і т.п. І не журналістів треба звинувачувати, які про це пишуть.

Очевидно, все робилося як така собі велика піар-акція влади, дорога і беззмістовна, щоби було «круто» і «шикарно. Те, що виходить місцями по-хамськи, організаторів якраз мало обходило, а от те, що у променях піар-сонця грітиметься зовсім не глава української держави, йому вчасно сказати побоялись.

— Отже, як і святкування 1020 не було до кінця успішним (бо провалилася місія Константинопольської Патріархії щодо створення її митрополії), так і цьогорічні для України нічого корисного не принесли?

— П’ять років тому відбувалося «пересвяткування недосвяткованого» у 1988-му. Адже тоді центром урочистостей була Москва, ювілей мав, серед іншого, ще й контрпропагандистський характер, був спрямований проти «буржуазних фальсифікаторів історії», «націоналістичних покидьків» і зрештою відбувався під великоросійськими шовіністичними гаслами. У 2008-му українська влада вирішила цей ювілей пересвяткувати і певною мірою їй це вдалося (попри відчутний присмак візантійства у поведінці її тодішніх очільників).

Тепер – знов відкат. Відзначення «некруглої дати» мало б сенс, якби воно сприяло консолідації суспільства, пере-підтвердженню його ідентичності, моральному піднесенню і супроводжувалося б значущими церковними і громадськими ініціативами. Держава ж могла б знайти своє місце у святкуванні у змістовний спосіб: розв’язати бодай якусь частину питань з каталогу проблем державно-церковних відносин, який з року у рік адресують владі українські Церкви.

Розмовляв Тарас Антошевський, РІСУ