Вівторок, 11 червня 2013, 22:20

Наступного дня Господь знову споглядав на те, що створив. Треба було дещо поправити.

На березі ріки лежали чудові камінці: сірі, зелені, плямисті. А під землею каміння було стиснене і пригнічене. Бог порухав те підземне каміняччя – й у земній товщі з’явилися діяманти і смарагди. Мільйони дорогоцінних скарбів, схованих у глибинах.

Господь глянув на квіти – одні гарніші за інші. «А проте чогось їм таки бракує», - подумав Творець і торкнувся їх легким подихом. У квітів з’явився запах.

На долоню Господа сіла сумна сіренька пташина. Бог щось їй промугикав і соловейко заходив виводити трелі.

Потому Бог щось прошепотів небу і воно зарум’яніло з радости. Так постав захід сонця.

Що прошепотів Господь людині, аби вона стала людиною? Тоді, того далекого ранку, Він пошепки вимовив короткі слова: «Люблю тебе».

Давні манускрипти містять історію дівчини, яка належала до групи жінок, що супроводжувала Ісуса на Голготу.

Дівчина була несміливої вдачі, мовчазна, скромна.

Коли вона почула вістку про Воскресіння, не потребувала жодних доказів, жодних підтверджень. Повірили відразу. Вістка сповнила її відвагою, якої ніколи досі не мала. Дівчина стала ходити по світу і проповідувати слова Ісуса.

Вона вже не боялася. Ширила Добру Новину у містах і селах.

Одного разу до неї підійшов чоловік, якого глибоко зворушило її свідчення віри. Він спитав: «Скажи мені, у чому криється таємниця твоєї відваги?»

«У покорі. Так навчив мене Учитель».

Чоловік замовк на хвильку, а потім знову спитав: «До чого тут покора?»

«До того, що тепер можу сказати перша: «Люблю тебе».

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012  (с) Бруно Ферреро