Клубок вовни (20 травня)
Понеділок, 20 травня 2013, 00:33
Королівський двір гучно обходив святкування з нагоди прибуття короля до столиці. У багато прикрашеній залі король приймав дари від своїх підданих. Усі подарунки були дуже цінні: коштовна зброя, срібляні келихи, тканини, гаптовані золотом.
Коли вервиця жертводавців уже майже підходила до кінця, з’явилася столітня селянка. Вона йшла, важко ступаючи у своїх дерев’яних взувачках. Жінка накульгувала і спиралася на палицю. У повній тиші вона вийняла з кошика дарунок, що був старанно згорнутий у полотно.
Коли жінка поклала до ніг короля клубок білої вовни, усі вибухнули гучним сміхом. Старенька назбирала її від двох овець – свого єдиного маєтку – і напряла за довгі зимові вечори.
Король без слова з гідністю уклонився. Коли старенька, супроводжувана згірдливими поглядами, поволі виходила із зали, король дав знак розпочати святкування.
У густих сутінках жінка із труднощами подолала дорогу до своєї хати, що знаходилася у королівському лісі. Досі з її присутністю там ледве мирилися. Коли ж старенька побачила свій дім, то страшенно перелякалася.
Хату оточили гвардійці короля. Довкруги бідного обійстя вбивали кілки, а між ними натягували вовняне прядиво.
"О мій Боже, - скрушно зітхнула старенька. – Мій подарунок образив короля … Тепер мене арештують і вкинуть до цюпи".
Тут її помітив командир вояків. Він низенько схилився перед нею і ґречно повідомив: "Пані згідно з наказом нашого доброго короля, земля яку можна обгородити прядивом із Вашого клубка, відтепер належить Вам".
Обсяг її нових володінь відповідав довжині вовни з її клубка. Жінка отримала тією мірою, кою сама обдарувала.
Очікуємо багато і боїмося дарувати.
Два монахи вирощували ружі. Один поринав у споглядання краси і запаху свої руж. Інший зривав найкращі квіти і дарував перехожим.
"Що ти робиш? – картав його перший монах. Як ти можеш позбавляти себе радости вдихати запах своїх руж?"
"Ружі найліпше пахнуть у руках того, хто дарує їх іншим", - дуже просто відповів другий.
«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012 (с) Бруно Ферреро