Вівторок, 26 лютого 2013, 23:58

- Я сидів сам-один в купе потягу. Згодом за­йшла якась дівчина, - розповідав незрячий юнак-індус. - Чоловік та жінка, що її проводжали, напевно, були їй батьками. Вони давали їй силу-силенну порад і напучень. Не знаю, як виглядала та дівчина, але барва її голосу мені сподобалася.

"Чи їде вона до Дехра Дун?" - подумав я, коли потяг рушив. І став міркувати над тим, як не зра­дити їй, що я невидющий. 

Поклав собі так: якщо не підводитися з місця, то сліпоти своєї можна й не виказати.

- Я їду до Сахаранпура, - заговорила дівчина. - Там мене зустріне моя тітонька. А можна дізна­тися, куди прямуєте ви?

- До Дехра Дун, а потім до Муссорії, - відповів я.

- О, ви щасливий! Я з великою охотою поїхала б до Муссорії. Обожнюю гори. Особливо у жовтні, коли вони найсподобніші.

- Так, це найкращий сезон, - погодивсь я, ли­нучи думкою до тих часів, коли я був ще видю­щим. - Пагорби тягнуться вдалину, сонце лагід­не, а ввечері можна сидіти край вогнища і думати про своє, попиваючи бренді. Дачники здебільшо­го вже роз'їхалися, на вулицях безлюдно і тихо.

Вона мовчала, а я питав себе, чи справили мої слова якесь враження, чи, може, вона просто по­думала, що я сентиментальної вдачі. Й тут я при­пустився помилки, запитавши:

- Як там, за вікном?

Мої запитання, одначе, нітрохи її не здивувало. То вона вже встигла зауважити, що я сліпий? Але наступні слова дівчини розвіяли мою тривогу.

- А чому ви не поглянете у вікно? - запитала вона зовсім невимушено.

Я посунувся вздовж сидіння, намагаючись ви­значити, де вікно. Вікно було відчинене, і я обер­нувся до нього, вдаючи, мовби придивляюсь до краєвиду, що стрімко змінюється. В уяві своїй я бачив телеграфні стовпи, як біжать вони вздовж колії.

- А ви помітили, - наваживсь я сказати, - що ті дерева неначе мчать у далечінь?

- Так завжди здається, - відповіла вона.

Я знову вмостився навпроти дівчини, і деякий час ми сиділи мовчки. Нарешті я сказав:

- У вас дуже цікаве обличчя.

Вона засміялася дзвінким переливчастим сміхом.

- Приємно чути, - мовила. - Мені набридло, коли кажуть, що я гарна на вроду!

"Твоє обличчя, мабуть, і справді гарне", - по­думав я і зазначив тоном знавця: - Гм, цікаве обличчя може бути водночас вель­ми вродливим.

- Ви дуже люб'язні, - подякувала вона. - Але чому у вас такий невеселий вигляд?

- Бо незабаром ви покинете цей вагон, - відпо­вів я доволі несподівано для самого себе.

- Дякувати Богові, так. Не люблю довго їхати залізницею.

А я був ладен сидіти у цім купе нескінченно довго, тільки б чути, як вона говорить. її голос був таким срібнозвучним, як гірський потічок. Висівши з потягу, вона, либонь, миттєво забуде про нашу зустріч. Та я зберігатиму її в пам'яті до кінця подорожі, а може, й довше.

Потяг прибув на станцію. Дівчину загукали і забрали з собою. По ній в купе лишився тільки запах.

Щось бурмочучи під ніс, до купе зайшов муж­чина. Потяг рушив далі. Навпомац я відшукав вікно й повернув голову до отвору, вдивляючись у світло, що майже не відрізнялося для мене від темряви. Я мав змогу повторити свою гру з но­вим попутником.

- Шкода, що не можу бути таким привабли­вим попутником, як та дівчина, що тільки-но ви­йшла, - звернувся до мене мужчина, стараючись зав'язати розмову.

- То дуже цікава дівчина, - підтвердив я. - Чи не могли б ви сказати мені... яке в неї волосся, довге чи коротке?

- Не пам'ятаю, - відповів попутник доволі бай­дужно. - Я не приглядався до її волосся, лишень до очей. Очі насправді гарні! Шкода, що вони їй ні до чого... вона ж невидюща. Ви не помітили?

Двоє незрячих, які вдають, начебто бачать. Скільки ж людських зустрічей подібні до цієї! Від страху виказати, хто ми є насправді, ми незрідка зводимо нанівець найважливіші зустрічі нашого життя. А деякі трапляються тільки раз у житті!

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012  (с) Бруно Ферреро