Серце
Четвер, 14 лютого 2013, 00:11
Уявляю собі, що заходжу вночі у храм, щоб прихилити серце та коліна перед Чесними Дарами… єдиним джерелом світла тут є запаленні свічки на вівтарі… мій погляд зупиняється на гостії, білосніжні обриси якої виділяються у темноті…
Гостія схожа на магніт, бо притягує мій зір і усе моє єство до себе, як до центру… У своєму житті я, зазвичай, зосереджуюсь на зовнішній поверхневій стороні, але тут пильно вдивляюсь у саме серце речей, в центр свого існування та існування світу…
Я дивлюся на гостію і мене огортає мовчання… Усі думки заспокоюються і поступово відходять геть… Безмовність тієї гостії, здається, наскрізь проймає моє тіло, а вже з нього розливається по всій святині… Так що усе у мені та довкола завмирає.
Згодом, приглядаючись до гостії, я помічаю, що вона починає випромінювати світло, яке наскрізь проймає мене… І я наповнююсь вдячністю, бо знаю, що те проміння, затопить мій розум, мою підсвідомість, очищаючи мене від егоїзму, від моїх вад, від захланності, від страху…
Хай храм і надалі залишається в темряві, темрява в моєму серці розсіюється і все в мені освітлюється…
Тепер це проміння несе зі собою святу енергію, що наповнює моє тіло та зміцнює мій бух, аби я міг без страху зустріти усі життєві зміни…
І вогонь цієї енергії охоплює всього мене, очищаючи моє серце від ненависті, злості, образ і даючи мені силу любити…
Отож я спрагло виставляю своє серце під проміння цього життєдайного Сонця, яке сяє в центрі темного і безмовного храму…
Із книги Ентоні де Мелло, "Джерела"