Субота, 06 лютого 2021, 11:24

РОЗДІЛ IX ДОЛЯ МОЩІВ СВ. ЙОСАФАТА КУНЦЕВИЧА

Пошанівок та почитання мощів св. Йосафата почалися зараз після його мученичої смерти, ще перед проголошенням Йосафата Блаженним та Святим. Від часу зложення їх у соборі Св. Софії в Полоцьку, вони стали метою численних паломництв і місцем чудесних уздоровлень, духовних навернень, про що вже була згадка вище. Гробниця Мученика стала оздобою і неоціненим скарбом Полоцька. Перед мощами Йосафата висіли численні золоті й срібні подячні таблиці, ікони, образи, лямпади, багаті дарунки тощо ( Guepin Alphonse, Un Apotre de I’Union des Eglises au XVII siecle, Saint Josaphat et I’Eglise Greco-slave en Pologne et en Russie, Tome II, Paris-Poitiers 1898, pag. 139-140).

Цей всенародній культ мощів Йосафата змусив архиєпископа полоцького Антона Сєляву просити в Римі дозволу, щоб при гробі Йосафата можна було влаштувати вівтар для відправи Св. Літургій. На прохання архиєпископа (з 20 грудня 1626 р.) прийшла з Риму відповідь (21-го травня 1627 р.), що Апостольський Престіл не має звичаю дозволяти на влаштування престолів над гробами тих, що померли в опінії святости; однак, нехай полоцький архиєпископ дбайливо й точно записує в окремій книзі, хто і защо пожертвував чи прикрасив гріб Йосафата образами, подячними (вотивними) таблицями, лямпадами, свічками й іншими предметами культу. (Ноfmаn Gеогg, S. J., Dеr hl. Jоsарhаt – Zu Jоsарhаts Sеlіgund Неіlіgsрrесhung (‘Оrіеntаlіа Сhrіstіаnа’, Vоl. III, Num. 12, Rоmа 1925), раg. 173, 183-184, 189-190).

1. – МОЩІ ЙОСАФАТА В ПОЛОЦЬКУ (1623-1705)

Уже в перших роках після витебської трагедії мощі Йосафата були в небезпеці профанації, а то й знищення. 1627-го року, під час польсько-шведської війни, місту загрожувала руїна від переважаючої сили шведів, бо воно аж ніяк не було приготоване до оборони. Та, з якоїсь ближче невідомої причини, шведи відступили від облоги Полоцька, а мешканці міста вважали це наглядною опікою Йосафата над своїм містом і над своїми мощами. (“Праці Богословського Наукового Товариства”, том. І. – Св. свящ. Йосафат Кунцевич), Львів 1925, стор. 147 (Зізнання свідка про цесу 1637-го року, о. Станислава Косінського).

У ще більшій небезпеці були мощі Йосафата 1633 року, під час польсько-московської війни. Москалі навальним приступом здобули Полоцьк і вже готовилися до облоги полоцького замку, на якому був собор Св. Софії з домовиною й мощами Йосафата. Серед приготувань до наступу на замок москалі побачили на його мурах і окопах багато війська. Це їх збентежило й налякало, тому вони відступили від замку й залишили Полоцьк. Насправді ж, у замку було ледве 50 осіб залоги. Мешканці Полоцька були дуже здивовані таким ходом справи та приписували збереження міста чудесній опіці Йосафата (Ґепен А., Нав. тв., том II, стор. 357-358 (Зізнання свідка процесу 1637-го року, Михайла Тишкевича). Пор. також у Дорожинського (3 Актів канонізаційного Процесу), стор. 154). Не диво, що мощі Йосафата стали для міста Полоцька дорогоцінним скарбом.

Кілька років після проголошення Йосафата Блаженним Лев Казимир князь Сапіга постарався про срібний саркофаг для мощів Священомоченика. Лев Казимир Сапіга, подібно як і його батько Лев Сапіга (литовський канцлер), дуже почитав Блаженного і з вдячностн забагато ласк, що його родина одержала від Йосафата, забажав набути для його мощів величавий саркофаг. У 1646 р. приїхав він до м. Ґданська, щоб з іншими державними сенаторами зустрічати наречену короля Володислава IV Вази – Людовику Ґонзаґу. Водночас, розглядався він за майстром, що міг би виконати саркофаг для мощів Йосафата. Спершу думав про саркофаг із бронзи, але в останньому моменті рішився на саркофаг із чистого срібла. До цього рішення склонила його досить дивна подія.

Одного дня, коли Лев Казимир Сапіга обмірковував пляни бронзового саркофагу, задрімав і побачив у сні чоловіка, зодягненого в ризи східнього єпископа. Цей єпископ відізвався до Сапіги: “Чи не маєш досить грошей на саркофаг із срібла? Піди на таку й таку вулицю, а там знайдеш відповідного до цього діла майстра.” Сапіга не мав сумніву, що бачив у сні Йосафата, і пішов шукати за тим майстром, від якого довідався, що в його робітні був якийсь східній єпископ, замовив срібний саркофаг, подаючи його форму й докладні виміри. І Сапіга поручив майстрові викувати саркофаг із чистого срібла, згідно з вказівками, що він одержав від того незнайомого східнього єпископа (Ґепен А., Нав. тв., стор. 375-376. Перший про цю подію згадує єп. Яків Суша у своїм творі про св. Йосафата (1665), а за ним цю подію подають усі пізніші життєписці св. Йосафата).

Праця над викінченням саркофагу тривала 4 роки (1646-1650). На стінах саркофагу були пласкорізьби, що змальовували чотири головні події з мучеництва Йосафата. На верхній накриві саркофагу був вирізьблений Йосафат у природній величині, в лежачій поставі, зі зложеними на грудях руками та з топором у голові. Шість янголів із чистого срібла в напівклячучій постаті піддержували на своїх раменах домовину. Саркофаг був дорогий і величавий. Саме срібло коштувало тоді 35 тисяч талярів, не враховуючи платні за роботу. В 1650 р. цей саркофаг привезено до Полоцька та переложено до нього кипарисову домовину з мощами бл. Йосафата. Саркофаг положено на підвищеному марморному престолі, що був огороджений мистецькими кратами. (Ґепен А., Там же, стор. 376-377)

Із нагоди перенесення домовини Йосафата до нового саркофагу архиєп. полоцький (і водночас київський митрополит), Антін Сєлява зробив канонічні оглядини мощів Йосафата. Це вже були треті з черги урядові оглядини мощів Йосафата (перші в 1628 р., другі в 1637 р., тобто з нагоди першого і другого полоцького процесу). Під час вкладання мощів до нового саркофагу рана на голові Йосафата отворилася, а з неї виплинуло багато свіжої крови, хоч це було в 1650 р., тобто 27 років по смерті. При тій нагоді митр. А. Сєлява ствердив, що деяких кусків тіла і костей Йосафата вже бракувало, бо їх вибрано на менші мощі. Щоб на майбутнє знеможливити такі “побожні” крадежі, митр. А. Сєлява вистарав у Папи Іннокентія строгу заборону виймати щонебудь з домовини й мощів Йосафата (13-го серпня 1650 р.) (Там же, стор. 377).

Та незабаром після того, а саме 1653 року, срібний саркофаг із мощами Йосафата був вивезений із Полоцька, бо московські війська, як союзники Гетьмана Богдана Хмельницького, увійшли в границі Польсько-Литовської Держави та опанували Білорусь і Литву, зайнявши Смоленськ, Оршу, Борисів, Минськ, Вильно, Витебськ, Полоцьк та інші міста. Прочуваючи небезпеку для мощів Йосафата, митр. А. Сєлява поручив своєму наслідникові на полоцькому владичому престолі, архиєп. Гавриїлові Колєнді, щоб він заховав саркофаг із мощами Йосафата в безпечне від воєнних дій місце. Колєнда забрав саркофаг із мощами Йосафата з катедри Св. Софії та з іншими церковними дорогоцінностями вивіз у невідоме місце. Упродовж кількох років архиєп. Г. Колєнда скривався з мощами Йосафата по різних місцевостях Білоруси, Литви й Польщі. У 1655 р. Колєнда попав разом із своїм скарбом у руки шведів, що також пішли війною на Польщу й зайняли північні провінції. Але Колєнді пощастило шведів перехитрити та врятувати мощі Йосафата перед розграбленням чи профанацією (Там же, стор. 396-397). Десь у 1657 р. Колєнда перевіз мощі Йосафата до містечка Супрасля, що було тоді вільне і від шведської й від московської навали (Там же, стор. 402-403), і тут, у Супраслі, мощі Йосафата перебули повних 10 років (1657-1667), тобто аж до миру між Польщею й Московщиною, заключено в Андрусові (1667 р.) (Там же, стор. 345. Про вивезення москалями тлінних останків митр. Й. Рутського згадує сучасник єп. Я. Суша в своїм творі Подвиги Уніятів (“Dе Lаbоrіbus Unіtогrum”), Rоmае 1664).

Після миру в Андрусові (1667 р.) московські війська залишили Білорусь і Литву, а Г. Колєнда – тоді вже київський митрополит – повернувся з мощами Йосафата до Полоцька. Як утеча й скитання саркофагу з мощами Йосафата були оповиті тайною, так поворот мощів Йосафата до Полоцька був величавим, тріюмфальним походом. Із Супрасля до Полоцька дорога вела через цілу майже Литву й Білорусь. Цим разом Г. Колєнда подорожував не сам, а в товаристві більшого числа духовенства. По різних містах, містечках і селах, де здержувався похід із мощами Йосафата, непроглядні маси народу виходили назустріч домовині Священомученика. Найбільш урочисто вітали мощі Йосафата в Жировнцях і Вильні, бо в Жировицях Йосафат розбудував манастир і в ньому був першим ігуменом (1613 р.), а у Вильні вславився чернечим подвигом продовж 14 років свого життя (1604-1618) (Ґепен А., Нав. тв., т. II, стор. 418-420).

У Вильні мощі Йосафата були виставлені на прилюдне почитання через три тижні, тобто від кінця вересня до половини жовтня 1667 р. Через цілий той час церква Пресв. Тройці була переповнена людьми. Кожного дня при мощах Блаженного відправляли Св. Літургії, а славні проповідники виголошували похвальні слова й проповіді на честь Блаженного. У тому ж часі, щоб розвіяти різні поголоски про тотожність мощів, Колєнда приказав відкрити домовину Йосафата, і через кілька днів тисячі народу мали змогу бачити нетлінне тіло Блаженного, вбране в архиєрейські ризи. (Там же, стор. 420-422)

Вкінці, мощі Йосафата перевезено в торжественному поході до Полоцька. Це було 12-го листопада 1667 року, в 44-ті роковини мученичої смерти Йосафата та після 14-літньої відсутности від Полоцька мощів Йосафата. Саркофаг із мощами спочив знов на тому самому марморному престолі в соборі Св. Софії. Після зложення мощів на престолі василіянський протоархимандрит, Кипріян Жоховський сказав знамениту проповідь. (Там же, стор. 422-423. Крім тієї проповіді на честь св. Йосафата в Полоцьку Кипріян Жоховський виголосив дві проповіді при виставлених мощах св. Йосафата в Вильні (жовтень 1667 р.), як теж у катедрі на Вавелю в Кракові, під час коронації короля Михайла Корибута Вишневецького (1669 р.). Перші три проповіді про св. Йосафата були видруковані окремими випусками у Вильні (1667 р.), а четверта у Кракові (1669 р.). Гл. про це статтю о. др. Яр. Левицького: Св. Йосафат Кунцевич у світлі проповідей XVII і XVIII стт. (“Праці Бог. Наук. Товар.”, том І), Львів 1925, стор. 94-98)

І знов мощі Йосафата в Полоцьку стали метою паломництва тисячів людей, місцем нових чудес і навернень, джерелом ласк і благословення для богомільного народу. На жаль, після 40 років перебування в Полоцьку, мощі Йосафата знову були присуджені на скитання. їх вивезено з Полоцька, і туди вони вже більше не могли повернутися. Це сталося 1705 року.

2. – МОЩІ ЙОСАФАТА В БІЛІЙ ПІДЛЯСЬКІЙ (1705-1917)

На початку 18-го ст. у Польсько-Литовській Державі велася боротьба між двома кандидатами на польський королівський престіл: між Августом Саксонським та Станиславом Лещинським. У цю боротьбу вмішалися Шведи й Москалі; Шведи були союзниками Лещинського проти Августа Саксонського, що його піддержували Москалі. Москалі зайняли весною 1705 р. місто Витебськ, і стали нищити все те, що мало зв’язок із Йосафатом і його культом. Опісля, підступили Москалі до Полоцька. Поширилася вістка, що цар Петро І задумав спалити мощі Йосафата в Полоцьку. Ця вістка сильно схвилювала полоцьких мешканців, а передусім Василіян і вони вивезли мощі Йосафата з Полоцька. (Ґепен А., Нав. тв.( т. II, стор. 439)

Тим разом мощами Йосафата заопікувався литовський канцлер Карло кн. Радивил, великий приятель Чину оо. Василіян. Радивил був союзником Шведів, а великим ворогом Москалів, тому він радо погодився на прохання полоцьких Василіян і перебрав мощі Йосафата під свою опіку, зобов’язуючися віддати мощі Йосафата полоцьким Василіянам, якщо тільки в державі настане мир. Один із василіянських монахів товаришив мощам Йосафата, як їх опікун від Чину (Там же, стор. 439). Коли Москалі опанували Полоцьк, дня 11-го липня 1705 р., цар Петро І появився в соборі Св. Софії в часі молебня перед престолом бл. Йосафата. Розлютившись за те, що мощі Йосафата вивезено, цар Петро в жорстокий спосіб розправився з полоцькими Василіанами (Опис масакри полоцьких Василіян подає А. Ґепен (за описами істориків Кульчицького і Тайнера), том II, стор. 440- 441. Цар увійшов до церкви в п’яному стані. Його сильно розлютив образ Йосафата, що висів у церкві. Він став шукати за мощами, але довідався, що їх уже в Полоцьку немає Це його так розсердило, що він відчинив кивот, розсипав Найсв. Тайни, а коли о. Теофан Кобилчинський кинувся їх збирати, проколов його мечем. Інших трьох василіян: Якова Книшевича, Костя Заячківського і Якова Кизиківського цар казав мучити цілу ніч, бажаючи від них довідатися, де мощі Йосафата. Коли ж від них нічого не довідався, казав їх усіх трьох повісити а тіла їх спалити, щоб з’єдинені не почитали їх як мучеників. Інших василіянських ченців цар Петро казав побити й замкнути в пивниці під церквою. Катедру Св. Софії цар віддав на склад зброї і дозволив пограбити всі василіянські манастирі в Полоцьку й околиці).

У міжчасі мощі Йосафата були перевезні в родові маєтки кн. Карла Радивила, до Білої Підляської (1706). Коли ж настали знов спокійні часи і московські війська відступили з Полоцька, василіянські ченці пригадали кн. Радивилові його обіцянку щодо повернення мощів Йосафата до Полоцька. Але, Радивил під різними претекстами відмовлявся виповнити свою обіцянку не тільки полоцьким Василіянам, але навіть не віддав їх Василіянам у Білій Підляській, де був невеликий манастир оо. Василіян при парохіяльній церкві. Радивил велів скласти мощі Йосафата в приватній каплиці на своїм замку у Білій Підляській, куди ніхто не мав доступу. Срібний саркофаг, дар Сапіги з 1650 р., Радивил передав із іншими дорогоцінностями василіянському манастиреві в Жировицях (Ґепен А., Нав. тв., стор. 445-446).

Ось так, почавши від 1706 р., мощі Йосафата перебували в Білій Підляській як власність магнатського роду Радивилів. ОО. Василіяни робили всякі заходи й старання, щоб одержати назад у свою опіку мощі блаженного співбрата, і від кн. Карла Радивила (помер 1711 р.), і від його вдови й синів. Щойно по довгім процесі перед Апостольським Престолом, у 1743 р. дійшло між оо. Василіянами а родиною Радивилів до певної угоди. оо. Василіяни були приневолені погодитися на те, що мощі бл. Йосафата залишаються в Білій Підляській під опікою родини Радивилів, зате родина Радивилів мала на власний кошт побудувати манастир і велику церкву оо. Василіян, в якій мали зберігатися мощі бл. Йосафата. Полоцькі Василіяни мали одержати частину лівої руки з мощів бл. Йосафата (Там же, стор. 447-448). З уваги на обставини, сильні впливи роду Радивилів та піддержку єп. Ляскаріса, Апостольського Делегата, який проводив цим процесом, Василіяни були змушені прийняти ці вимоги (Там же, стор. 447). Та родина Радивилів не виконала умов і не хотіла а то й не могла побудувати нову церкву в Білій (Там же, стор. 461), що викликало невдоволення й огірчення серед народу, духовенства та тодішніх магнатських родів.

Тоді й постали нові пляни й спори. Нпр. кн. Михайло Чарторийський, тодішній литовський канцлер, запропонував оо. Василіянам гарну церкву й багату дотацію у Волчині, своїй резиденції, якщо вони туди перевезуть мощі бл. Йосафата. Також кн. Михайло Сапіга, литовський віце-канцлер, бажав мати мощі Йосафата у своїй церкві в Рожанці, і то в тому самому срібному саркофагові, що його тому сто років казав спорудити його предок, Лев Казимир Сапіга. Крім того, полоцький архиєпископ проголосив, що угоду Василіян з родиною Радивилів (із 1743 р.) він уважає за необов’язуючу, і тому вимагав звороту мощів Йосафата до первісного місця побуту, тобто до Полоцька (Там же, стор. 462).

Ці нові спори за мощі Йосафата тягнулися через 20 років (1743-1763) та викликали багато непорозумінь між заінтересованими. А коли кн. Радивил, у 1764 році, в часі безкоролів’я, був змушений втікати з Польщі, то навіть приказав замурувати домовину з мощами бл. Йосафата в одному з мурів свого замку в Білій Підляській. Про те місце знав тільки сам князь, о. Андрій Лодієвський, настоятель оо. Василіян у Білій Підляській та муляр (Там же, стор. 463).

Коли 1764 року московські війська зайняли Полісся й увійшли до Білої Підляської, вони зразу зацікавилися мощами Йосафата, та їх розшуки не мали успіху. Тим-часом о. Лодієвський, настоятель оо. Василіян у Білій Підляській, що знав про місце мощів Йосафата, був занепокоєний дальшою їх долею, побоюючися, що мощі Мученика у вогкім мурі можуть скоро зіпсутися, або можуть їх віднайти Москалі (Там же, стор. 463).

Тому на початку 1765 р. о. А. Лодієвський із кількома людьми у великій тайні продістався ніччю до замку, відмурував домовину Йосафата та перевіз її до манастиря оо. Василіян у Білій Підляській, очистив, просушив ризи, тіло і домовину та заховав у церковній ризниці (Там же, стор. 463-465. Докладний опис перевезення мо щів св. Йосафата з замку Радивилів до церкви оо. Василіян у Білій Підляській залишив о. Павло Шиманський у своїм рукописнім збірнику документів про св. Йосафата. (Гл. о. Й. Скрутень, ЧСВВ, Рукописний збірник о. П. Шиманського про св. Йосафата, “Записки ЧСВВ”, том І, Жовква 1924, стор. 611-613).

Перевезення мощів Йосафата зі замкової каплиці Радивилів до василіянської церкви в Білій Підляській, хоч було довершене у великій тайні, дуже скоро стало відомим і в Білій і поза Білою. Народ радів і домагався, щоб мощі Йосафата виставити в церкві до прилюдного почитання. І ось на празник бл. Йосафата, осінню 1765 р., перший раз від 1705 р. (тобто від вивозу мощів Йосафата з Полоцька), його мощі стали знов предметом всенароднього почитання, а навіть москалі вже не ставили більших перешкод всенародньому почитанню мощів Йосафата, а деякі з них навіть приходили поглянути на незіпсоване тіло “душохвата” і цілували його руку. Одного з московських офіцерів, що на підпитку за обідом зачав хулити Йосафата, місцевий московський комендант покарав відібранням меча й кількадневним ув’язненням (Ґепен А., Нав. тв., т. II, стор. 465). І знову почало ширитися почитання бл. Йосафата в народі. При мощах Йосафата стали діятися чуда і до Білої Підляської стали напливати богомольці-паломники.

Найбільшого розголосу набуло чудесне вилікування із сліпоти селянина Конрада Кошульки. Він походив із села Буківець і двічі робив прощу до мощів бл. Йосафата. І ось, під час другої прощі, на саме Різдво 1768 року К. Кошулька раптом прозрів, хоч був сліпий через кілька років. Це уздоровлення сліпого було перевірене церковною Комісією і зрефероване Апостольському Престолові (Там же, стор. 466).

Великі заслуги для поширення культу Йосафата, як теж для гідного збереження його мощів здобули два ігумени василіянського манастиря в Білій Підляській: о. Теофіл Серафинович (1776-1780) і о. Тимотей Щуровський (1780-1786). Обидва невпинно старалися роздобути фонди для побудови величавої церкви в честь св. Йосафата, бо церква, де опинилися мощі Йосафата була стара й незадовільна для всенароднього культу Святого. На поміч пішли сусідні василіянські манастирі. На двох василіянських генеральних капітулах: у Тороканях (1780 р.) і в Жидичині (1788 р.) обговорювано питання належного приміщення й опіки над мощами бл. Йосафата (Там же, стор. 467-469). Однак безнастанні неспокої, війни, поділи Польщі, переслідування “уніятів”, зокрема ж Василіян москалями, та й інші церковно-політичні події не сприяли всім тим плянам і старанням.

3. – СТАН І ЗБЕРІГАННЯ МОЩІВ ЙОСАФАТА В БІЛІЙ (1785-1827)

У Білій Підляській мощі Йосафата перейшли через кілька урядових оглядин (верифікацій, інспекцій). Чи були які оглядини мощів за час перебування їх у замковій каплиці Радивилів (1706-1764), про це не маємо певних доказів. Зате після перевозу мощів до манастирської церкви в Білій Підляській маємо цілий ряд урядових (канонічних) оглядин. Про оглядини мощів о. ігуменом А. Лодієвським ми вже згадували. Мали вони місце на початку 1765 р., але не мали вони офіційного характеру, ані не залишився про них протокол.

Перша урядова перевірка мощів Йосафата в 18-му ст. відбулася 20-го лютня 1780 р. Домовину Йосафата отворено в приявності о. Теофіла Серафиновича, ігумена в Білій Підляській, лікаря Йосифа де Каррес та кількох монахів. Ця перевірка відбулася з уповажнення й доручення василіянської генеральної капітули в Тороканях. При оглядинах сконстатовано, що з мощів бракує лівої руки і частини лівого рамени. Ці частини вийнято на початку століття і обдаровано ними Полоцьк, Витебськ та церкву оо. Єзуїтів у Варшаві. Бракували теж інші менші частини мощів. Після оглядин о. Т. Серафинович запечатав домовину печаткою Протоархимандрита та склав про це відповідний протокол (Там же, стор. 469).

Того самого року, 20-го лютня 1780, папа Пій VI видав у справі мощів бл. Йосафата окрему апостольську інструкцію. В ній було постановлено, що мощі Йосафата мають на майбутнє бути під опікою Протоархимандрита Василіян та місцевого настоятеля (ігумена) в Білій Підляській. Тільки вони обидва мали право переховувати в себе ключ від домовини бл. Йосафата, але так, щоб один без другого не міг відкривати домовину, оглядати мощі чи змінювати на них одежу й ризи (Там же, стор. 469).

Згідно з тією інструкцією відбулися оглядини мощів Йосафата 9-го лютня 1785 р. їх перевів о. Людвик Войнилович, архимандрит із Кобриня, як уповажнений делегат Протоархимандрита, о. Йосифа Моргульця, разом з ігуменом у Білій Підляській, о. Тимофієм Щуровським. Із протоколу цих оглядин довідуємося, що мощі Йосафата спочивали в кипарисовій домовині, зверху оббитій срібною бляхою, замкненій на три замки й запечатаній урядовими печатками. У домовині було чотири віконця, через які можна було оглядати тіло Йосафата. Воно саме було незіпсоване. На голові Йосафата була єпископська мітра. Тіло було зодягнене у льняний стихар і по ньому мало саккос багряної барви. Не було лівої руки від ліктя, у правій руці бракувало малого (мізинного) пальця, скіра й м’язи під руками були теж повибирані (Там же, стор. 471).

Два роки після тих оглядин, а саме ніччю 13-го лютня 1787 р. якийсь злодій відкрив домовину й викрав із неї нагрудний хрест, перстені, жемчуги та інші дорогоцінності. Однак, самих мощів злодій не нарушив і з них нічого не забрав. По кількох місяцях розкаяний злодій віддав украдені речі своєму сповідникові в Любартові, а цей переслав їх до Білої, де їх назад вкладено до домовини Йосафата. У тому самому часі перемиський єпископ, Максиміліян Рилло, на свій власний кошт прикрасив домовину Йосафата ззовні (Там же, стор. 471-472).

Кілька разів урядово оглянув мощі Йосафата Порфірій Скарбек Важинський, спершу архимандрит жидичинський і протоархимандрит оо. Василіян, а там єпископ холмський. Відвідини й оглядини мощів 12-го травня 1788 р. і 23-го липня 1789 р. мали більш приватний характер і про них не зроблено урядового протоколу. Чергові оглядини 26-го травня 1797 р. мали вже врочистий і офіційний характер. Порфирій Важинський – тоді єпископ холмський – оглянув мощі Йосафата з ігуменом манастиря в Білій Підляській – о. Є. Грегоровичем. При чергових оглядинах мощів Йосафата дня 26-го лютня 1800 р. крім єп. П. Важинського та ігумена Є. Грегоровича був теж приявний Антін Ангелович, єпископ перемиський, а згодом перший галицький митрополит. У протоколах оглядин мощів із 1797 і 1800 рр. є зазначено, що тіло Йосафата було незіпсуте. Комісарі тільки очистили домовину з пороху й цвілі, усунули спорохнявілі частини одежі й риз, заступили їх новими ризами, між іншими дали на тіло новий омофор із шовкової матерії, а ноги покрили новими сандалами (Скрутень Йосафат, ЧСВВ, Причинки до актів розпізнання мощів св. Йосафата (“Записки ЧСВВ”, том І, Жовква 1924), стор. 80-85. О. Скрутень подає описи цих оглядин мощів св. Йосафата на основі документів рукописного збірника о. П. Шиманського).

Чергове розпізнання мощів бл. Йосафата відбулося 2-го вересня 1826 р. Воно було з усіх дотеперішніх розпізнань мабуть найбільш урочисте. Перевірку домовини й мощів перевела церковна комісія під проводом холмського єпископа Фердинанда Ціхановського. Про ці оглядини маємо докладний протокол і опис пера оо. Данила Галицького та Павла Шиманського, що були приявні та брали активну участь у цих оглядинах. Між іншими вони пишуть про це ось як:

Отворивши домовину й оглядаючи мощі бл. Йосафата, ми всі були глибоко зворушені, бо наглядно переконалися у правдивості слів Св. Письма: “Дивен Бог во Святих своїх”, “Хранить Господь вся кости їх і ни єдина от них сокрушиться”, “Бог не дасть праведному своєму видіти зотління”. Бо ж у домовині знайшли ми не фігуру з воску (як про це звітували тут і там злобні язики!), і не залишки зів’ялих костей, але тіло, споєне жилами, покрите мязами та незіпсутою шкірою. Тіло трималося так цупко разом, що при його роздяганні й одяганні можна було його підносити, ставити в сидячій поставі, пересувати без ніякого ушкодження. Правою рукою можна було володіти, як рукою живої людини. Ми звернули увагу на рану в голові, що була довга майже на чотири цалі; а проходила вона скісно від лівого вуха до чола. Рана не була дуже глибока, але в її заглибі були сліди крови. Чоло, вуха, ніс, уста, скроні, підборіддя, шия й потилиця – все те було, хоч і стягнене й висохле, але в незіпсутому стані. Так само були добре заховані й збережені рамена, груди, плечі.

Під час згаданих оглядин лице Йосафата старанно очищено з пороху. Те саме зроблено і з шиєю, потилицею й раменами. Сорочку залишено незміненою, а поверху її натягнено шовковий стихар із позолоченою сіткою внизу й на рукавах. По стихарі накладено саккос багряної барви, що його вживав ще митрополит Й. Рутський. Рукавички на руках, пантофлі-сандали на ногах, омофор по саккосі й митра на голові – були залишені і їх не змінено, бо були в доброму стані.

Після цих урядових оглядин, єп. Ф. Ціхановський дозволив відкрити домовину в церкві, і через цілий день (у неділю 3-го вересня 1826 р.) люди могли прийти, поглянути, а навіть доторкатися мощів бл. Йосафата. Не було нікого між нами – духовними чи світськими – що на вид нетлінного тіла Блаженного Мученика не прослезився б!.. Батьки приводили до домовини Йосафата своїх дітей і тут поручали їх заступництву Блаженного! (Там же, стор. 86-91. Пор. теж у Ґепена, стор. 483-486)

Ось так описано в урядових протоколах перевірку мощів Йосафата в 1826 р. Була це остання перевірка, останнє розпізнання мощів Йосафата перед їх замуруванням у церковну крипту в Білій Підляській, яке мало місце в 1873 р.

4. – МОСКОВСЬКА АГРЕСІЯ ПРОТИ МОЩІВ ЙОСАФАТА (1873 р.)

У другій половині 18-го ст. мощі Блаженного, а від 1867-го року Святого Йосафата, стають сіллю в оці ворогів тієї ідеї, за яку він віддав своє життя, тобто ідеї одности Церков. Найбільш не терпіли Йосафата та його мощів у Білій Підляській москалі, бо Йосафата і його мощі вважали за живий символ вірности “упорствующих уніятов” з українсько-білоруських земель, що їх москалі у трьох поділах Польсько-Литовської Держави (1772, 1793, 1795) прилучили до Російської Імперії.

Загарбані Росією українсько – білоруські землі були в своїй більшості приналежні до Русько-Католицької (чи як тоді говорили Уніятської) Церкви, значить були католиками східнього, візантійського обряду. На всіх цих землях східне католицтво було присуджене Росією на цілковите знищення. І Росія своїми поліцейськими методами знищила східне католицтво в єпархіях київській, луцькій, володимирській та кам’янецькій (у 1795-1796 роках), насильно перевівши населення на російське православ’я. Така сама доля стрінула східніх католиків (“уніятів”) у Білорусі й на Волині в 1839 р., бо тоді насильно приєднано до російського православ’я східньо – католицькі єпархії: полоцьку, берестейську, пинсько-турівську і т. зв. литовську. Одна тільки холмська єпархія осталась ненарушеною, неначе малий “уніятський” острів після цілковитого знищення Унії в Україні, Білорусі й Литві. Та і на цей острів простягнула свою руку царська деспотія. Це сталося в другій половині 19-го сторіччя. (Про насильне “воз’єднання” східніх католиків (“уніятів”): українців, білорусинів і литвинів з московським православ’ям (у 1796, 1839 і 1875 рр.) існує вже багата література. Одною з найновіших праць у тій ділянці є докторська дисертація др. Василя Ленцика про “воз’єднання” за часів царя Ми-колая І (в 1839 р.): Wasyl Lencyk, Тhе Еаstеrn Саthоlіс Сhurch аnd Сzаr Nicholas І, Romе – Nеw Yоrk 1965)

На терені Холмської єпархії лежала Біла Підляська, з мощами св. Йосафата. Маючи в себе мощі св. Йосафата, церква й манастир оо. Василіян у Білій Підляській стали вогнищами церковного-духовного життя східніх католиків. До гробу Йосафата спішили богомольці-католики сотками і тисячами. При мощах св. Йосафата діялися чудесні уздоровлення хворих, навернення грішників, вислухування людських молитов ітп. Біла Підляська стала популярним відпустовим місцем, а головно прибіжищем для переслідуваних за вірність Католицькій Церкві східніх католиків (Про переслідування східніх католиків на Холмщині й Підляшші широко розписуються історики Уніятської Церкви: Ю. Пелеш, Ед. Ліковскі, Т. Коструба та інші. Пор. також Н. Н. Батюшкова, Холмская Русь. Историческія судьбьі Русскаго Забужжя, С.-Петербургь 1887. Добру розвідку про культурно-національне і церковно-релігійне переслідування Холмщини й Підляшшя написав Петро Олійник, Лихоліття Холмщини й Підляшшя, Прага 1941, стор. 120).

Безпосередньою нагодою до знищення східнього католицтва в холмській єпархії стало невдачне польське повстання проти Росії з 1863 р. Поляки, бажаючи приєднати собі українців і білорусинів у своїй боротьбі проти російських утисків, видвигнули між своїми кличами також релігійно-церковні. Вони заявили, що боряться не тільки за політичну, але також і за церковну свободу. Тому повстанці робили прощі до мощів св. Йосафата в Білій Підляській, зафундували до церкви великий образ його мучеництва, а навіть проголосили св. Йосафата своїм Патроном (Ґепен А., Нав. тв., т. II, стор. 487). Очевидно, що повстання польських патріотів проти російської деспотії було безвиглядне. Здусивши його, російська влада ще більше скріпила на окупованих землях свою тверду руку (Там же, стор. 488).

Особливо почався генеральний наступ на останню базу “уніятів”, себто на холмську єпархію. 28-го листопада 1864 р. указом російського царя були знесені 4 василіянські манастирі в холмській єпархії, хоч василіяни ніякої участи в польському повстанні не мали. Жертвою тієї касати впали василіянські манастирі в Холмі, Замостю, Люблині та в Білій Підляській. Василіяни з Білої Підляської мусіли забратися, а парохію й опіку над мощами св. Йосафата перебрали єпархіяльні священики. Це був перший крок до усунення мощів св. Йосафата (Там же).

Далі треба було спрятати мощі Йосафата, бо вони після проголошення Йосафата Святим (в 1867 р.) стали одиноким підйомом всіх східніх католиків. Тому російська влада постановила насильно усунути мощі св. Йосафата від прилюдного почитання (Ґепен А., Нав. тв., т. II, стор. 508. Пор. також розділ: Насильне видалення мощів св. Йосафата із церкви, із розвідки О. Пелипенка, Що треба знати про москалів, Буенос Айрес 1940, стор. 38-42).

Добра нагода до переведення в діло тих плянів трапилася в 1873 р. Того року весною відремонтовували церкву в Білій Підляській, де були зложені мощі св. Йосафата. Парохом тоді був Н. Ливчак, що походив із Галичини, був москвофілом і схизмофілом та належав до групи священиків, які під проводом Маркилла Попеля сприяли російському урядові у “воз’єдиненню” східніх католиків Холмщини й Підляшшя з російським православ’ям.

Ливчак скликав церковне братство, що опікувалося гробом св. Йосафата, і заявив членам, що на час віднови церкви треба конче перенести домовину з мощами св. Йосафата до захристії, щоб під час робіт домовина не була ушкоджена. При тім зазначив, що на це треба дозволу російського губернатора. Сам Ливчак запропонував членам братства, що він поможе їм уложити текст відповідної петиції. Члени братства, нічого не підозріваючи, повірили Ливчакові й поручили йому написати прохання до губернатора, що тоді резидував у Сідлцях і називався Ґромеко. Ливчак повідомив губернатора, що парохіяни Білої Підляської погодилися на те, щоб мощі Йосафата усунути з церкви і примістити їх у церковному підвалі.

Губернатор Ґромеко порозумівся тоді з Маркиллом Попелем, адміністратором холмської єпархії, і доручив йому усунути мощі Йосафата з церкви в Білій Підляській. М. Попель спішно виконав доручення губернатора і наказав деканові Філевичеві, щоб на день 26-го травня 1873 р. скликав до Білої Підляської священиків деканату для “перенесення” з церкви мощів Йосафата. Від себе вислав Попель двох священиків-деканів: Ваховича й Калиновського, а губернатор Ґромеко вислав до Білої кількох цивільних урядників із чотою жандармерії та баталіоном ветеранів.

Скликані священики аж у церкві довідалися, чому їх викликано. Один із них, о. Лев Шокольський заявив рішуче, що тіла св. Йосафата не можна без Божої образи усунути з престолу й поховати в підвалі. Мощі св. Йосафата спочивають у Білій Підляській вже майже 200 років, Йосафат був проголошений Святим тільки кілька років тому і його тепер почитає цілий католицький світ. Усунення мощів св. Йосафата в таких обставинах могло б підкопати славу і добре ймення російського уряду.

Лякаючись бунту народу, усунення мощів Йосафата з церкви назначено на 6-ту годину ранку. До церкви допущено тільки кількох священиків, як теж декілька мужчин і жінок із церковного братства. Всі вулиці міста були обставлені жандармерією, а навкруги церкви вирядився баталіон ветеранів із зброєю в руках. Священики під проводом декана Філевича й пароха Левчака повдягали церковні ризи й стали відправляти молитви, в яких не згадували св. Йосафата. Під час того викликаний шлюсар відкрутив шруби, якими домовина Йосафата була прикріплена до престолу. Коли священики закінчили молебень, полковник Москвін наказав піднести домовину; однак ніхто зі священиків не важився виконати цей приказ; два з них: Іван Кунцевич та Яків Жиповський рішуче від того відмовилися. Тоді полковник Москвін звернувся до членів братства і наказав їм підняти домовину, додаючи, що це вони самі просили в губернатора усунення мощів із церкви. Але й члени братства відказалися від того діла кажучи: “Це свята домовина і ми її не можемо доторкатися”. Також і мулярі спротивилися виконати приказ та порозбігалися з церкви. Тоді розлючений полковник зателеграфував до губернатора Ґромека по нові інструкції. Від губернатора прийшла ляконічна відповідь: “Візьміть 8 жандармів і докінчіть діло!”

Якраз у тому часі прибув до церкви висланець Маркилла Попеля, декан Константинова, о. Николай Калиновський. Він разом з іншими священиками приступив до престолу, витягнув домовину Йосафата зі заглиблення, опісля приказав жандармам піднести домовину і занести її до церковного підвалу. Жандарми виконали приказ і занесли домовину в підвал церкви. У підвалі церкви було невелике заглиблення в мурі, і тут складено домовину з мощами св. Йосафата. Загородивши домовину дерев’яними дверцятами, декан Філевич і начальник поліції Чуйков приклали на них урядові печатки. Кілька днів опісля, на приказ губернатора, заглиблення з домовиною св. Йосафата замуровано, засипано піском і сміттям, а вхід до пивниці забито дошками (Ґепен А., Нав. тв., т. II, стор. 508-511. Пор. також про це брошуру: Пелипенко О., нав. тв., стор. 38-42. – Докладний опис видалення й замурування мощів св. Йосафата полишив священик-апостат, прот. о. Н. Ливчак у своїх споминах: Из исторіи возсоединенія уніатові. Холмской Епархіи, Вильна 1910, стор. 74-78).

Ось так мощі св. свящмч. Йосафата, 26-го травня 1873 р., опинилися в церковному підвалі. їх замуровано й закрито від людських очей, щоб не дразнили “почування” воюючого російського православ’я. За два роки, саме в 1875 р. російський уряд у подібно насильницький спосіб “замурував” і саме східне католицтво, що перетривало на землях многострадальної Холмщини й Підляшшя через 270 років, тобто від Берестейської Унії в 1596 р. Мощі св. Йосафата зазнали такої самої долі, як і Церква, за яку він пролляв свою кров!

5. – ВІДНАЙДЕННЯ МОЩІВ СВ. ЙОСАФАТА В БІЛІЙ

(1916 р.)

Сорок три роки мощі св. Йосафата були замуровані у вогкім підвалі старої церкви в Білій Підляській. І здавалось, що вони там призначені на забуття й зотління. Та Боже Провидіння зарядило інакше. Мощі св. Йосафата віднайдено; вони знову вийшли з підземелля на Божий світ і спочили на престолах; вони знову стали предметом всенароднього почитання.

Першим, що попав на слід замурованих мощів св. Йосафата був Федір Заяць, народній учитель із Золочівщини. Він, як австрійський військовий старшина, переходив у перших днях вересня 1915 р. з російського фронту на Угорщину. Дорогою він заночував у Білій Підляській і від господаря, Еміліяна Радомінського, довідався, що тут у Білій Підляській є замуровані мощі св. Йосафата. Радомінський розказав Ф. Заяцеві, як то він у 1873 р., як малий хлопчина, приглядався з хорів церкви переносові мощів св. Йосафата із престолу до підвалу. Він носив полуденок своєму батькові-муляреві, який на приказ поліції замурував церковний підвал із мощами св. Йосафата. Федір Заяць записав собі оту цінну інформацію і особисто передав її оо. Василіянам у Львові (Федір Заяць, Святий Йосафат у моїм житті, Мюнхен-Міттенвальд 1946, стор. 3-7). Два місяці пізніше, а саме в листопаді 1915 р., тодішній протоігумен оо. Василіян, о. Платонід Філяс, вислав до Білої Підляської о. Павла Демчука, ЧСВВ, щоб цей ближче пізнав можливості віднайдення й розпізнання мощів св. Йосафата.

О. П. Демчук увійшов у контакт із господарем Е. Радомінським і 20-го листопада 1915 р. вдалось йому відкрити місце, де були замуровані мощі св. Йосафата. Тотожність мощів св. Йосафата – крім Еміліяна Радомінського – потвердили ще й такі міщани: Домінік Шидловський, Йосафат та Ігнатій Харламповичі, Павло Лещинський, Іван Крась, Ігнатій Целевський та інші громадяни Білої Підляської, які замолоду своїми власними очима оглядали домовину св. Йосафата, а через її скляні віконця і саме нетлінне тіло св. Йосафата (Єп. др. О. Боцян, Віднайдення й розпізнання мощів св. свящ. Йосафата Кунцевича 1915-1917 (“Праці Бог. Наук. Товариства”, Том І. Львів 1925, стор. 52-53))

Віднайшовши мощі св. Йосафата, о. Платонід Філяс, протоігумен, та о. П. Демчук поробили всі старання, щоб дістати від цивільних, військових та духовних чинників потрібний дозвіл на перевезення мощів св. Йосафата в якесь безпечніше місце. Була небезпека, що москалі повернуться на Холмщину і тоді мощі св. Йосафата знов будуть здані на їх ласку й неласку. Вкінці, влітку 1916 р., одержано всі потрібні дозволи й уповажнення на перенесення мощів св. Йосафата з Білої Підляської до Відня в Австрії (Єп. др. О. Боцян, нав. розвідка, стор. 53-54).

Дня 9-го липня 1916 р. о. П. Демчук, ЧСВВ, при помочі декількох військових та цивільних урядовців відкрив місце, де були замуровані мощі св. Йосафата. Трумна, в якій були зложені мощі св. Йосафата, через вогкість уже була цілком перегнила; лице св. Йосафата почорніло й було покрите порохом та цвіллю від спорохнявілої трумни. О. Демчук, при допомозі німецького військового капеляна, о. Рамберта, очистив мощі; 10-го липня 1916 р. їх винесено з пивниці, переложено до нової трумни і виставлено на прилюдне почитання міщан Білої Підляської й околиці (Там же, стор. 54).

Дня 12-го липня 1916 р.. при великому здвизі народу, мощі св. Йосафата були відвезені на залізничий двірець у Білій Підляській та окремим возом перевезені до Відня, куди вони прибули 15-го липня 1916 р. Мощі супроводив о. Павло Демчук, ЧСВВ; 17-го липня 1916 р. їх перевезено до української католицької церкви св. Варвари у Відні, де їм судилося перебути понад 30 років (Там же, стор. 55-56).

Перші урядові оглядини мощів св. Йосафата в новому місці перевів Преосв. Григорій Хомишин, станиславівський єпископ, у прияві о. д-ра Йосифа Жука, пароха церкви св. Варвари, та його сотрудника, о. П. Патрила, дня 15-го вересня 1916 р. Ця Комісія ствердила, що тіло св. Йосафата підо впливом 43-літнього перебування у вогкому підвалі зачинає подекуди чорніти й бутвіти, хоч в основному воно було добре збережене. Мітра на голові Святого зовсім знищилась і спорохнявіла. Те саме сталося також із деякими ризами. Тому треба було замінити одіж і ризи на тілі св. Йосафата новими. Але Комісія вирішила залишити мощі св. Йосафата в такому стані аж до основного розпізнання мощів із доручення Апостольської Столиці. З акту оглядин мощів у дні 15-го вересня 1916 р. зроблено урядовий протокол (Там же, стор. 56-57).

У міжчасі о. протоігумен Пл. Філяс, ЧСВВ, зладив докладну історію мощів св. Йосафата з переписом протоколів попередніх їх оглядин. Поробив теж старання, щоб для мощів св. Йосафата набути нову достойну домовину, її виконання доручено артистові-маляреві О. Новаківському, що виготовив рисунок на металевий саркофаг із скляними стінами. Серед цих приготувань до урядового розпізнання мощів св. Йосафата наспіла радісна вістка, що галицький митрополит Кир Андрей Шептицький вийшов із царської тюрми на волю (березень 1917 р.). Тоді о. протоігумен Пл. Філяс, що був головним промотором справи мощів св. Йосафата, вирішив зачекати на приїзд митрополита Андрея, щоб цей міг проводити урядовою перевіркою мощів св. Йосафата (Там же, стор. 58).

Митрополит Андрей Шептицький приїхав із російської неволі до Відня 26-го серпня 1917 р., а три дні згодом відбулося врочисте розпізнання мощів св. Йосафата, дня 30-го серпня 1917 р.

6. – МОЩІ СВ. ЙОСАФАТА У ВІДНІ ТА ЇХ ТОТОЖНІСТЬ

(1917 р.)

Урядове розпізнання мощів св. Йосафата у Відні дня 30-го серпня 1917 р. мало дуже врочистий характер. Учасників, свідків і гостей, що перевели цю урядову перевірку мощів св. Йосафата було 24 особи: 5 єпископів, 2 крилошани, 2 протоігумени Чинів, 6 дієцезальних священиків, 4 єромонахів, 2 монахів-братів, 2 лікарів і один нотар (Там же, стор. 59).

У своїм вступнім слові митр. Андрій Шептицький висловив подяку Богові і св. Йосафатові за віднайдення його мощів, привітав усіх учасників акту розпізнання, а відтак відчитано уповноважнення, протоколи та історію мощів св. Йосафата, якої авторами були протоігумен Пл. Філяс, ЧСВВ, і (новіша) о. Павло Демчук, ЧСВВ.

Відтак др. Александер Кляйнмонд і др. Іван Бережницький приступили до лікарсько-анатомічних оглядин мощів. Вони зняли з тіла св. Йосафата покривала, ризи й одежі, а там докладно оглянули голову, грудну клітку, черевну частину, руки й ноги. Обидва лікарі ствердили, що перед ними лежать старі й нетлінні мощі. Стегна, жили, нерви й скіра не підлягли природному розкладові, тільки ствердли, стягнулись і присохли до костей. Кості держаться добре, але деякі м’які їх частини під впливом вогкости й повітря зачинають бутвіти й відколюватись від тіла. Найкраще заховалася голова Святого. У ній засохлі мізкові звої, м’язи і нерви зору й вуха заціліли. З лівого боку коло вуха великий подовгастий отвір у прорубаному черепі, що є доказом мучеництва св. Йосафата від удару топором. У тілі св. Йосафата немає цілої лівої руки, ані лівого рамени, а на правій немає малого (мізинного) пальця. На ногах бракує обох стіп. Лице Святого було темне й зісохле, очі зайшли глибоко в чашку, уста зісохлі, ніс частинно заломаний, мабуть від удару верхньої накривки домовини.

Стан мощів св. Йосафата докладно годився з описами й протоколами попередніх оглядин їх у 17-18 сторіччях. Не було ніякого сумніву, що це мощі св. Йосафата, що до 1705-го року зберігалися в Полоцьку, а потім через двісті років (1706-1916) у Білій Підляській.

Обидва лікарі списали протокол із своїх оглядин та передали його під дискусію Комісії. Промотор справи мощів Святого о. протоігумен Пл. Філяс, ЧСВВ, на підставі свого історичного докладу про історичну долю мощів св. Йосафата продовж 300 років (1623-1917) виказав, що це справді автентичні й нетлінні мощі св. Йосафата, архиєпископа Полоцького і Мученика за церковну одність.

Гадку промотора справи мощів св. Йосафата потвердили й інші уповажнені та свідки. Тоді Митрополит Андрей Шептицький, як Апостольський Делегат, зібравши коротко всі докази, видав такий урочистий осуд: “Мощі, які ось тут лежать перед приявними, є насправді мощі св. Йосафата, архиєпископа полоцького, Мученика, і вони є автентичні, тому належиться їм пошанування й виставлення на прилюдний поклін.”

Після цього канонічного вироку відспівано на честь св. Йосафата тропар і кондак його, як теж “Тебе Бога хвалим”, віддано шану й поклін мощам Святого, цілуючи їх побожно; мощі Святого складено до трумни, а урядовими їх сторожами назначено о. й. Жука, пароха, й о. Августина Комарека, ЧНІ, якому доручено відділити все непридатне до зберігання, а все інше вбрати у відповідні одежі й ризи, на що його й заприсяжено.

Єп. луцький Йосиф Боцян та василіянський богослов, бр. Іриней Готра, ЧСВВ, списали протокол, а всі приявні, разом 24 особи, його підписали (Там же, стор. 59-65. Автор, єп. Боцян, був свідком розпізнання мощів св. Йосафата у Відні, зладив протокол його і подав відписи 12-тьох важніших документів відносно цього розпізнання. Тому його розвідка має неоцінену історично-документальну вартість).

Зложення мощів св. Йосафата у Відні було провізоричним, і всі сподівалися, що Святий незабаром повернеться на рідну землю і між свій нарід. Однак ця провізорія протяглася понад 30 років та мала свою історію.

Найперше о. Августин Комарек, ЧНІ, дуже старанно зайнявся мощами св. Йосафата, і врятував що можна було врятувати. Повних три місяці, 2 рази на тиждень по дві години, він працював над упорядкуванням мощів св. Йосафата і дбайливо їх охоронив потрійним полотном. Опісля тіло св. Йосафата було вдягнене в нові архиєрейські ризи, що їх привезли зі Львова СС. Василіянки (Єп. др. О. Боцян, Перед ювилесм св. Священомученика Йосафата (“Нива”, рік XVII, чч. 11-12, листопад-грудень 1922, Львів 1922, стор. 387-388). Вкінці, 17-го травня 1921 р. мощі св. Йосафата вложено до нової дорогоцінної домовини, яку коштом своєї родини з Канади справив о. Йосафат Жан, ЧСВВ. Домовина ця була всередині з дерева, вибитого фіолетним сукном, а зверху обложена мосяжем і кришталевим склом. У цій домовині спочили мощі св. Йосафата, і їх тепер міг кожен оглядати через скляні стіни саркофагу (Горникевич Мирон, о. др., Пять піт при гробі Святого (Йосафата), (“Нива”, Рік XXIV, ч. 6, червень 1929, стор. 210- 211)).

Із нагоди 300-ліття від смерти св. Йосафата (в грудні 1923 р.) мощі перенесено торжественно до катедри св. Стефана для прилюдного однотижневого почитання (Горникевич, Нав. стаття, стор. 211-212).

До 1928-го року мощі св. Йосафата були зложені в ризниці-захристії церкви св. Варвари, за головним вівтарем, звідкіля перенесено їх до окремої каплиці по правім боці церкви. Цю каплицю відступив австрійський поштовий уряд, власник дому, в якому міститься й невелика церква св. Варвари (Там же, стор. 214-215). Мощі Святого були предметом почитання передусім чужинців, бо через велику віддаль ширші маси українського народу не мали до них безпосереднього доступу. Щотільки в останніх роках 2-ої світової війни (1944-1945) немале число українців мало нагоду поклонитися мощам рідного Святого. Багато українців, що прямували на еміграцію через Відень, збиралися молитовно біля гробу св. Йосафата. Була це молитва скитальців до святого Скитальця, якого мощі скиталися вже понад 300 років (Федір Заяць, Святий Йосафат у моїм житті, Мюнхен-Міттенвальд 1946, стор. 8, 16), щоб у 1949 р. добитись до гробу св. апостола Петра в Римі.

7. – МОЩІ СВ. ЙОСАФАТА В РИМІ (1949 р.)

Коли при кінці 2-гої світової війни (1944-1945 рр.) Відень був під тяжким бомбардуванням, мощі св. Йосафата знов опинилися в небезпеці; тоді їх перевезено до німецької римо-католицької церкви св. Роха. Це сталося безпосередньо перед зайняттям Відня советськими військами.

Але й після закінчення воєнних дій на терені Австрії мощі св. Йосафата не були вільні від небезпеки вивозу чи знищення, бо дільниця Відня, де була церква св. Роха, опинилася під контролею совєтського військового командування. Тому для безпеки перевезено їх до катедри св. Стефана і тут зложено їх у катедральних катакомбах, де вони переховувались через 4 роки (1945-1949) (Бережницька О., Нав. стаття, стор. 95).

У міжчасі мощами св. Йосафата зацікавилися найвищі церковні круги в Римі, і папа Пій XII погодився на перевезення їх до Риму. Це трудне й небезпечне діло виконав американський військовий капелян о. Р. І. Нувер. Він щасливо перевіз мощі св. Йосафата на летунський майдан у Відні, а звідси окремий американський військовий літак перетранспортував їх до Риму. Із римського летунського майдану перевезено мощі св. Йосафата до Ватикану, де їх офіційно зустрів і перебрав над ними опіку Монсіньор Іван Монтіні, теперішній папа Павло VI (Там же, стор. 95-96. Деякі документи до історії мощів св. Йосафата подано в “Записках ЧСВВ”, том VI, Рим 1967, і в “Богословії”, Рим 1967). Через кільканадцять років мощі св. Йосафата переховувалися в одній із каплиць Ватиканської Держави й мало хто знав місце їх переховання. Під кінець 50-их років Ген. Курія оо. Василіян у Римі робила заходи винесення мощів св. Йосафата до прилюдного почитання й приміщення їх у церкві Христа-Вседержителя при новій василіянській обителі на Авентині. В надії на цю радісну хвилину управа міста Риму перейменувала прилеглу вулицю на ім’я св. Йосафата. Та знов минали місяці й роки, і щойно в лютні 1963 р. папа Іван XXIII погодився винести знову св. Йосафата на престоли. Саме в тих днях прибув до Риму з сибірської каторги митрополит-страдалець Йосиф Сліпий та піддав гадку примістити мощі св. Йосафата в базиліці св. Петра. Місцем для прилюдного почитання вибрано престіл св. Василія і його відповідно пристосовано.

Врешті, дня 25 листопада 1963 р., в часі другої сесії Вселенського Собору – Ватиканського II, за участю Папи Павла VI, цілої Української Єрархії, багатьох інших Отців Собору й цілої української римської громади, мощі нашого святого скитальця-страдальника передано знов до прилюдного почитання католицької спільноти, зібраної на Соборі, а згодом рік-річно напливаючої до гробу і храму святого верховного апостола Петра. Туди звернені сьогодні очі всієї української католицької громади в розсіянні й у Батьківщині.

З тієї коротковї історії мощів св. Йосафата та їх скитання бачимо наглядно, що Боже Провидіння опікувалося ними в дивний спосіб. Це дає нам оправдану надію, що Боже Провидіння буде опікуватися ними і в майбутньому, доки вони не повернуться в славі на ті землі, де народився, де жив, працював, терпів і помер мученичою смертю св. Йосафат, щоб “усі були одно”, і “щоб був один пастир та одне стадо…”.

8. – ІКОНОГРАФІЯ ЙОСАФАТА КУНЦЕВИЧА

Крім мощів св. Йосафата, другим речевим об’єктом його посмертної присутности в українсько-білоруській Церкві та засобом його культу є Йосафатова ікона. Образ-ікона у своїм першім і основнім значенні має завдання заступити живу особу чи зосередити людську уяву на одиницю дорогу, заслужену чи з якихсь інших причин замітну в людській громаді. У християнському значенні образ-ікона є також виявом культу, визнаного Церквою від часів перемоги над іконоборством у 8-мім сторіччі.

Історія ікони Йосафата пов’язана органічно з історією і долею його культу. Тому вона зразу таки появляється і в Полоцьку, і в Римі, у манастирях і по церквах, у книжкових репродукціях і в настінних образах. Як річ матеріяльна зазнала вона долі всього того, що підпадає під закони знищимости та їх засоби: природні стихійні припадки, воєнні лихоліття, часове старіння. Та на Йосафатову ікону і на збереження й передання вплинули також відносини політичні й церковні східньо-свропейського простору, зокрема ж національна і церковна нетерпимість, виявлена в поборюванні так зв. “унії” та в історії так зв. “возсоєдиненій уніятов”, за останніх 150 літ.

Іконографія Йосафата чекає ще сьогодні свого пильного дослідника та компетентного історика. Перші початки цього діла дали два дослідники, з нагоди святкування 300-ліття з дня мучеництва: др. Василь Щурат та о. Юрій Гофман, подаючи тільки деякі зразки Йосафатових ікон, які вони вважали найдавнішими та найбільш правдивими (Др. В. Щурат, Найстарші образи і власноручне письмо св. свщм. Йосафата Кунцевича, в “Богословія”, т. І, кн. 1-4, Львів 1924, стор. 195-206).

Назагал усе досіль зроблене стосувалося встановленя первісної чи найстаршої ікони, яка мала б віддавати найвірніше постать Йосафата, без гагіографічних ідеалізацій та мистецьких стилізацій. Ще зовсім незайманою залишилася справа чисто мистецького іконописного характеру. Певно, що це справа конечна, і її треба буде виконати, бо поширення й поглиблення культу Йосафата в наші часи та в цілій Церкві, в обставинах телевізії чи фотографії, вимагає якихсь конкретних вирішень та засад.

В основному все, що було досіль написане, стосується відтворення портрету Йосафата Кунцевича. Та тут треба відзначити одне: 3 уваги на характер та гагіографічний тип Йосафата, здається нам, що шукати за портретом Йосафата в стислому значенні цього слова – марний труд, бо такий портрет за життя Йосафата не був ніколи зроблений. Якщо ж були які спроби в цьому огляді, то вони не переходили поза межі принагідних описів його знайомих, друзів, а навіть і ворогів (Пор. ДБ, І, стор. 177: свідчення Г. Хмельницького, про постать Йосафата на образі страшного суду в притворі православної церкви в Вильні, де він мав би тягнути гаком людей до пекла, із написом “душохват”, подібність з постаттю Йосафата мусіла бути велика, щоб указувати на такому образі про кого йдеться). Та й життя Йосафата було дуже коротке, а його кончина нагла й несподівана, його праця незвичайно інтенсивна, щоб залишався час на виконання портрету Йосафата. Тому початків іконографії Йосафата треба шукати радше в документаційних і гагіографічних матеріалах.

Історію іконографії Йосафата треба мабуть зачинати від образу Йосафата, виготовленого для документаційних цілей, не без гагіографічної ідеалізації. А первісного його образу треба шукати таки в Римі, куди він був пересланий на бажання папи Урбана VIII, з доручення Конгрегації Поширення віри, за старанням митрополита Рутського вже в початках 1624 року (Пор. ДБ, І, стер. 21: рішення Конґр. Поширення Віри з 30.4.1624,- стор. 41: лист Конгрегації до Апост. Нунція в Варшаві, з 4. 5. 1624; стор. 56: лист Рутського з 1. 12. 1624, стор. 69: лист Корсака з дня 1. 12. 1627). Тоді тіло Йосафата в полоцькій катедрі було ще доступне ширшим кругам (У полоцькій катедрі тіло Святого лежало непоховане до 28 січня 1625 р. Пор. лист Корсака з 24. 4. 1625, про похорон Йосафата). Дальшим елементом для реконструкції образу Йосафата були б образи полоцької катедри, якими був заслонений гріб Йосафата та відгороджений від решти храму, про що знаємо з беатифікаційних документів. На вигляд цих образів мала вплив конкретна потреба: унагляднити Йосафата для відвідувачів його гробу та зосередити їх увагу на саму ідею мучеництва і на молитву. Існує загальний опис двох образів при гробі св. Йосафата, з дня 21 серпня 1637 року (Пор. ДБ, І, стор. 193: опис візитації гробу дня 23. 3. 1628, де сказано також про “образ Слуги Божого”, ДБ, II, стор. 331- 332: опис других відвідин гробу Йосафата дня 21. 8. 1637, де записано ось що: “А найперше ззовні знайшли перед гробом велику срібну лямпу, яка горіла перед гробом, великий образ Слуги Божого Йосафата, у стоячій поставі, в червоних архиєпископських ризах, а довкруги нього десять таблиць, які зображували смерть Слуги Божого, аж до витягнення його з води, а крім того згори напис і герб Йосафата тобто рожу, яка була намальована окремо на двох таблицях. Довкруги образу блаженного Йосафата, високого на повний зріст, було завішених багато срібних, білих і позолочених таблиць, а не менш і воскових і мальованих пам’яток. Під вище згаданим образом була поперечна таблиця, на якій був намальований Йосафат у повний зріст, але в лежачій поставі та в білих єпископських ризах, із зеленою мальованою подушечкою, з деякими руськими написами та з гербом білої рожі, намальованим біля стіп). Вкінці треба мати на увазі і ті образи, які звеліли виготовити різні шляхтичі, та які прикрашували їх палати. Вони мали і матеріяльні, і мистецькі засоби, щоб таку роботу виконати щонайкраще й вірно (Про такий образ згадує нпр. ДБ, І, стор. 294: свідчення митроп. Рутського про уздоровлення князя Юрія Чарторийського, і про образ Йосафата у княжій спальні, над ліжком).

Думаємо, що в тих образах була найвірніше віддана постать св. Йосафата, бо йшлося тут про людей, які знали Йосафата особисто і могли легко спостерегти невірність зображення чи гагіографічне ідеалізування. Зокрема образи, що стояли на гробі Йосафата мусіли віддавати його риси вірно, бо більшість відвідувачів знала Йосафата особисто.

Тут не без користи буде згадати на деякі елементи, які можуть помогти в реконструкції постаті Йосафата. Звернемо увагу на такі три речі: 1. Зариси обличчя, 2. Волосся, 3. Одежа. Щодо зарисів обличчя, то вони мусіли бути віддані вірно, тобто вигляд овальний, чи круглий, худий чи повний, тощо; величина очей, уклад уст і т. д. Щодо волосся, то тут треба мати на увазі і те, що – походячи з василіянського тодішнього чернецтва, якого був реформатором, – Йосафат був узором зберігання приписів і правил також і щодо зовнішнього вигляду, вдержування волосся та чернечої ноші. Як один із чільних уставодавців Василіянського Чину, св. Йосафат прийняв був у 1617 р. таку постанову щодо плекання волосся: “Чернече волосся на голові треба стригти низько – ножичками, а не голити; однак – за вийнятком ляїків – волосся буде довге хоч за ковнір, але не довше. Бороди ані не стригти, ані не голити, але тільки прирівнювати.” (Пор. Археографіческій Сборник, т. XII, (Протокол Новгородовицької Капітули, сесія 10, 26 липня 1617 р.)) І як зізнають свідки, Йосафат у поведінці як єпископ не відрізнявся від своєї поведінки як чернець. Тому малювання св. Йосафата із спливаючим на рамена волоссям не має, здається, реальної основи. Щодо одежі, то слід би мати на увазі приписи Василіянського Чину з 1617 року щодо чернечої ноші (Там же), якщо малювати Йосафата в чернечих одежах; а щодо єпископських риз на його образах, то треба пам’ятати, що в тих часах право носити саккос в українсько-білоруській Церкві мали тільки три єрархи: митрополит київський та єпископи володимирський і луцький. Тому зображування Йосафата в єпископськім саккосі вказує на пізніше походження образу чи ікони, коли така ноша ввійшла в загальний ужиток єрархії (Про привілей саккосу говорить митроп. Рутський дня 24. 10. 1619 р. в листі до Сціпіона Борґезе та просить вияснення привілею, даного єпископові володимирському, тут сказано, що всі інші єпископи противилися, щоб єпископ міг уживати цього привілею поза своєю єпархією, між тими єпископами був і св. Йосафат). Нам здається, що ці елементи були вірно збережені в найстаршому образі Йосафата, що появився в Римі 1643 року, започатковуючи так іконографію блаженного Йосафата.

Коли первісні портрети й образи Йосафата сьогодні нам ближче не знані, – маємо декілька старших ікон Йосафата, а навіть першу ікону, виготовлену таки з нагоди беатифікації в 1643 році (Книжка Джерарді була видана в листопаді 1643 року, беатифікацію проголошено 16 травня 1643 року). Вона знаходиться в життєписі святого, виготовленому 1643 року в Римі Антоном Джерарді, прокуратором справи Йосафата через майже 20 літ. в. Йосафат представлений тут на повний ріст, в архиєпископській мантії, із чернечим каптуром, із пристриженою бородою та волоссям на голові до ковніра. Це образотворчі елементи ікони, які автор зачерпнув, відай, із тих образів, які були переслані до Риму, і які були доступні А. Джерарді. І тут сьогодні слід дотуватися ще найвірніших рис обличчя Святого. На тому образі вже виступають деякі гагіографічні елементи: світло над головою, вбитий у голову топір мучеництва, два ангели, які тримають над головою схрещені дві галузки і корону в одній руці, а в другій єпископський жезл і мітру; тло образу натуралістичне: левада, і два горбки на горизонті.

Друга іконка, яку подає новіший видавець В. Щурат (В. Щурат, Найстарші образи…, цит. твір, стор. 198) – це мідерит-копія попереднього образка, досить свобідна в почерку, з додатком нового гагіографічного елементу – написів у латинській мові: “Хто визнає мене перед людьми, того визнаю і я перед Отцем моїм”, та інших.

Третя ікона Святого походить із життєпису єп. Я.Суші, виданого в Римі 1665 року, Йосафат представлений у єпископській мантії, із схрещеними на грудях руками, з подібними рисами обличчя й укладу волосся, з топором у голові; відпали тут гагіографічні елементи, тобто постаті ангелів та євангельські слова, які мають попередні взірці (Образ поміщений у життєписі Суші має дві редакції: одна простіша, а друга більш стилізована). Із загальної аналізи треба здогадуватися, що всі три іконки мають одне і те саме перводжерело: римський образ 1625-их років, про який ми вище говорили.

Дальша іконка походить із того ж таки 1665 року, з життєпису Йосафата авторства о. Ст. Косінського, виданого у Вильні. Іконка овальна, постать із профілю, з топором у голові, в єпископській мантії та зі схрещеними на грудях руками поверх єпітрахиля; голова легко схилена вправо (Пор. В. Щурат, цит. тв., стор. 201).

П’ята ікона походить із книжки о. Андрія Млодзяновського, виданої у Вильні 1675 року, під наг. “Символічні ікони”. Це також оваль; Йосафат у фелоні, з архиєрейським омофором; у лівій руці, при грудях – пальма мучеництва, а права простягнена до благословення. Довкруги овалю напис латинською мовою: “Блаженний Йосафат Кунцевич, Архиєпископ Полоцький, за св. З’єдинення вбитий схизматиками.” (Там же, стор. 203. Крім напису, овальний образ обведений багатим орнаментом, властивим тим часам)

Інший дослідник образів Йосафата, о. Юрій Гофман, подавши декілька репродукцій, пише: “Образів Йосафата багато. Вони є висловом великого почитання, що його він собі здобув зараз по своїй славній смерті. Багато з них є мистецькими творами, але зроджується питання, чи в теперішньому стані Свят-Йосафатівських дослідів ми можемо визначити, як виглядав Йосафат і які були його питомі риси?” (Ю. Гофман, цит. тв., стор. 218)

Із трьох поданих образів, про перший каже Преосв. Й. Боцян, що це “чи не найвірніший портрет Святого…” (Єп. Й. Боцян, Перед ювилеєм св. священомученика Йосафата, в “Нива”, рік 18, ч. 4, Львів 1923, стор. 122)

Це образ із Колегії св. Казимира у Вильні; Йосафат у мантії архимандрита, з накритою каптуром головою; в лівій руці пастирський жезл, а з правої, що спочиває на серці, звисають чотки (вервиця). Лице подовгасте й худе, очі великі і м’які. Цей образ був часто репродукований, нпр. у Сапунова (А. Сапунові., Матеріали для исторіи полоцкой єпархіи, ч. І, в “Витебская Старина”, т. V, стор. 84 (римськими числами), Витебскь 1888), Батюшкова (П. Н. Батсошковь, Холмская Русь. Історическія судьби русскаго Забужья, СПетербургь 1887, стор. 132), та в життєписах Йосафата пера В. Калінки, І. Урбана й інших.

Другий образ, що його Гофман розглядає, походить із музею Духовної Семінарії в Люблині, а передше був власністю родини Сапігів і знаходився в замковій каплиці цієї ж родини в Кодні. Відомий дослідник документів про св. Йосафата, о. Павло Шиманський, набув цей образ для свого архіву в Варшаві, а звідси він перейшов до музею Дух. Семінарії в Люблині. Він відрізняється від інших тим, що Йосафат представлений тут без усяких відзнак чернечих чи єпископських, тільки зі складеними на грудях руками. Лице подовгасте, обрамоване довгим волоссям голови і бороди, очі великі і глибокі (Пор. Гофман Ю., цит. твір).

Третій образ у виданні Гофмана походить із єзуїтського костела в Полоцьку, згодом перевезений до Зебжидович біля Кракова, Йосафат в омофорі, на голові мітра, стилізована на латинський зразок. Із тієї ікони були зроблені різні копії, між іншим помістив дуже перестилізовану копію А. Ґепен, у життєписі св. Йосафата; з неї брав узір і наш відомий мистець М. Сосенко в 1920-их роках.

Новим поштовхом до іконографії Йосафата була канонізація 1867 року. Назагал вона держалася графічних елементів попередніх ікон, оминаючи однак перенаголошування елементів гагіографічних. Про ті ікони можна сказати з Преосв. Й. Боцяном, що вони віддають радше “ідеальні”, як “індивідуальні” риси лиця Святого (Єп. Й. Боцян, нав. тв., стор. 123).

Новіша ж іконографія пішла ще далі в тому напрямі та ввела деякі елементи, які відходять ще далі від портретних основних рис Святого, стилізуючи, модернізуючи, ідеалізуючи, а деколи просто фантазуючи.

Закінчуючи цей короткий нарис іконографії Йосафата, слід сказати, що для відтворення правдивої ікони Йосафата треба повернутися до іконографії ХУІІ-ХУШ століть, до чого можуть помогти і ті старі ікони, які були збереглися в австрійській займанщині перед першою світовою війною (Єп. Й. Боцян, Перед ювилеєм…, “Нива”, рік 18, ч. 4, Львів 1923, стор. 123). Чи були вони збережені в часі другої світової війни та повоєнного церковного лихоліття в Галицькій Землі – сьогодні не відомо. Очевидно, ці часи не були прихильні для збереження Йосафатових ікон, у зв’язку з нищенням католицизму на тих землях, якого він був і залишився символом. (Єп. Й. Боцян, Рецензія на книжку Ю. Гофмана, в “Богословія”, т. II, кн. 1-4, стор. 60, Львів 1924)

Тому слід сподіватися, що столітній ювілей із дня канонізації Святого (1867-1967) принесе нові здобутки в цій справі, щоб заповнити ті втрати, які принесло церковне лихоліття на українських землях за останніх 200 літ. А це був би великий здобуток цих святкувань.