Головна

Андрій Бандера – патріот, якого вбили за любов до України

Bandera_Andrij.2Андрій Михайлович Бандера – священик УГКЦ, капелан, культурно-громадський діяч, політик Західноукранської Народної Республіки. Батько Степана, Богдана, Василя, Володимири, Марти-Марії, Оксани, Олександри Бандер. Їхнє прізвище стало не тільки символом непокори режиму, а й символом патріотизму.

Андрій народився 11 грудня 1882 року в місті Стрий на Львівщині. Там же здобував і початкову освіту, по закінченню якої вступив на теологічний факультет Львівського університету.

Ще студентом Бандера вступив до Української національно-демократичної партії (УНДП) – на той час провідної української політичної сили Галичини. Вона вимагала демократизувати політичне життя в Австро-Угорській імперії, розширити парламентське представництво, зрівняти в правах українське населення Галичини з польським, виокремити етнічні українські землі в окремий коронний край Австрії (об’єднавши Галичину з Буковиною), запровадити прогресивний податок, покращити становище селянства через викуп великих землеволодінь та передачу їх селянам. Крім того, ішлося про підтримку українського визвольного руху в підросійській Україні та активізацію українського руху в Закарпатті. Головні засади УНДП Андрій намагався донести до простого люду, роз’яснюючи мету партії.

По закінченню університету в 1906-му Бандера став священником. Невдовзі взяв шлюб із Мирославою Глодзінською – донькою греко-католицького священика, отця Володимира Глодзінського. За рік у подружжя народилася донька – Марта-Марія (українська педагогиня, громадсько-політична діячка), після неї у 1909-му на світ з’явився Степан (український політичний діяч, один із чільних ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху XX століття, після розколу Організації українських націоналістів – голова Проводу ОУН(б), за ним, у 1911 році, народився Олександр (український політик, діяч ОУН від 1933), у 1913 – Володимира (українська громадсько-культурна діячка, учасниця національно-визвольного руху), у 1915 – Василь (учасник національно-визвольних змагань, член ОУН), за два роки – Оксана (українська педагогиня, громадсько-культурна діячка), та в 1919-му – Богдан (учасник українських національно-визвольних змагань, член ОУН).

Після висвячення в 1906-му, Андрій сім років прослужив зі своїм тестем у храмі села Угринів (зараз Івано-Франківщина). Починаючи з 1913-го, Бандера став настоятелем сільської церкви. Прихожани поважали свого пароха, називаючи його “добрим пастирем”, який завше був на стороні бідних та знедолених і ніколи не брав грошей за священнодії. Окрім того, Бандера спонукав селян до освіти, навчав їх читати, роздаючи свої книги (мав величезну бібліотеку).

У 1919 році, за часів Західно-Української Народної Републіки, настоятеля Андрія Михайловича призначили делегатом ЗУНР в Станіславові (Івано-Франківськ). Він був духовним наставником Української Галицької Армії.

Та в 1922 році родину спіткало лихо – Мирослава Бандера, мати восьми дітей, відійшла у засвіти. Виснажений вагітностями організм жінки не мав сили боротися з сухотами. Майже одразу за матір’ю в могилу пішла й новонароджена донька.

Андрій Михайлович залишився з дітьми на руках – наймолодшому синові було всього два роки. Всі свої сили батько спрямував на достойне виховання нащадків. Усі вони мали гідну освіту, змалечку їм прищеплювалася любов до України та до слова Божого. Але тоді ніхто не міг і уявити, яка доля спіткає їх у майбутньому. Богдан Бандера загине в лавах ОУН у 1944 році. Братів Олександра, доктора економічних наук, та Василя, випускника факультету філософії Львівського університету, у 1942 році закатують нацисти в концтаборі Аушвіц. Степана Бандеру, голову Проводу ОУН, агент радянського КДБ Богдан Сташинський вб’є у 1959 році в Мюнхені. Три доньки – Марта-Марія, Оксана і Володимира – стануть бранками радянських концтаборів. Марта-Марія так ніколи й не повернеться з Красноярського краю на Батьківщину, Оксана отримає дозвіл на це тільки через 48 років після арешту, Володимира – через 10.

Попри біль від втрати дружини та доньки, Андрій не зламався. У селах, де йому доводилося служити, настоятель створював освітянські гуртки, споживчі кооперативи тощо.

Двічі Андрій Бандера потрапляв до польської в’язниці. Перший раз його заарештували в 1928 році за церковну похоронну відправу (панахиду) на могилах січових стрільців. Та згодом справу закрили за відсутністю доказів. За два роки ще одне ув’язнення. Цього разу за організацію зустрічі вірян із митрополитом Української греко-католицької церкви Андреєм Шептицьким.

Під час страшного Голодомору 1932–1933 років у Радянській Україні Андрій Бандера не міг залишитися осторонь, і у своїх проповідях закликав підтримати “братів з Великої України”. Він вже тоді чудово розумів згубну політику більшовиків, тому неодноразово попереджав усіх про загрозу червоного терору. Більшовики цього не пробачили.

Коли у вересні 1939 року Радянський Союз разом із гітлерівською Німеччиною напали на Польщу й більшовицький режим запанував у Галичині, почалися репресії, нищення УГКЦ і взагалі переслідування релігійних діячів. ОУНівці пропонували отцю Андрію нелегально переїхати за кордон. Та він не міг у такий скрутний час залишити своїх парафіян без опіки.

“Розлучити мене з ними можуть тільки наказ моєї церковної влади або насильство ворога, остаточно смерть!” – неначе напророкував собі долю.

22 травня 1941 року більшовики заарештували Андрія Бандеру. Разом із ним потрапили до в’язниці й дві доньки – Оксана та Марта-Марія. Звинуватили родину в тому, що вони переховують нареченого служниці, який був нелегалом. Але всі чудово розуміли, що це лише привід. Справжня причина – антибільшовицька діяльність Степана Бандери.

За п’ять днів Бандеру етапували до Києва в управління НКВС УРСР, де розпочалося справжнє пекло. Безкінечні допити й тортури. З протоколу допитів:

“Офіційним членом ОУН я не є з релігійних мотивів. Погоджуюсь із принципом: “Кожна влада від Бога”. Я є симпатиком українських націоналістів. Сам ніякої участі в ОУН не брав, хоч мені відомо про практичну діяльність ОУН в західних областях України і за кордоном”.

Але й цього було достатньо для найвищої міри покарання. 8 липня 1941 року Андрія Бандеру засудили на смерть. 10 липня вирок виконали. Це сталося вже тоді, коли почалася німецько-радянська війна, і бої відбувалися безпосередньо поблизу Києвом.

Наразі достеменно не відомо, де саме поховали Андрія Бандеру. Одні дослідники припускають, що в Биківнянському лісі, інші – що отець Андрій був розіп’ятий у Станіславській тюрмі або помер у Сибіру.

Лише в 1992 році нащадки Бандери дізналися про трагічну долю Андрія Михайловича. Того ж року його реабілітували.

“Що буде моїй громаді, то буде зі мною. Не маю релігійного, духовного права і не маю права як патріот український лишати громаду”, – цих слів Андрій Бандера не зрікся до останнього подиху.

Мар'яна Шевелєва

Джерело: https://uain.press/

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/