Головна

«Щоденник мого життя…»

9636963Цікаве, відверте інтерв’ю з Михайлом Михайловичом Якубівським - українським філологом, поетом, етноґрафом, журналістом та людиною, котра стала жертвою каральної психіатрії СРСР.

- Михайло Михайлович, розкажіть, будь ласка трохи про себе та свою сім’ю.

- Я народився 21 листопада 1952 року на свято святого Михайла, в селі Вербівка Ружинського району Житомирської області в селянській родині. Мій батько був столяром, з так званої «куркульської» родини.

Розповідали, що на той час наша хата була одна з найкращих на селі, але коли проходили сталінські переломи, то діда, прадіда і всю родину вигнали з хати й вони мусіли жити в балагані, а в тій хаті зробили млин чи олійницю. За роки незалежності України я неодноразово звертався із заявою, щоб повернули мені цю хату, але ніхто тоді так і не пішов мені на зустріч.

Батько Михайло за прояви протесту був засуджений на 6 років та етапований до Сибіру. Повернувшись до Вербівки, захворів і помер в 1955 році. По собі залишив нам хату, яку збудував у 45 років та маму з чотирма дітьми (ще троє дітей, так і не вижило у важкі сталінські часи). А мати, Домаха Данилівна, походила з козацького роду (Онуфрійчуки), прожила 92 роки. Була золотою людиною, мала прекрасний голос та знала цілу купу народних пісень. Близько 50 років пропрацювала в колгоспі.

Великий вплив на моє виховання, як свідомого українця, зробив старший брат Віталій. Пам'ятаю, ще дошкільням цитував напам'ять, вірші Тараса Шевченка. Загинув під кінець Помаранчевої революції, був поетом, журналістом, інженером. По суті, він для мене був, як батько, брав участь у русі «шістдесятників», і саме завдяки йому, я став національно свідомим. Ще в мене живий брат Анатолій. Цього року, йому виповниться 80 років і рідна сестра. Дружина в мене зі східної діаспори, зустрів її, я у Києві. Вона перебувала  на той час, тут у відрядженні.

- Знаю, що у вашому житті були дуже не легкі часи, - часи, коли Вас учня-відмінника спровадили в психлікарню…

- Так, тоді я був відмінником школи. У 6 класі моє ім’я було на сторінках газети «Зірка», як переможця Всеукраїнського конкурсу міжнародних шашок. Мені навіть дали 2 розряд дорослий гросмейстерка. А у 15 років я прочитав твір «Собор» О. Гончара, це був випускний клас восьмий, написав твір про Шевченка, в нас така була тоді директор школи, кагебістка (то вона певно й писала на мене доноси) - Лідія Данилівна Поліщук, вона ж викладач російської мови та літератури. В 7 класі не прийняла мене в комсомол, я читав тоді зі сцени сільського клубу, вірші Симоненка. А вона мені каже: «Кто тебя пичкает национализмом?». За написаний мною твір про Шевченка, наказала покласти четвірку, я ж мріяв закінчити школу з золотою медаллю. А потім ще й за мою негативну реакцію на окупацію Чехословаччини, мене завезли насильно в Київську психлікарню («Глеваху»), де поставили діагноз «шизофренія, проста форма». Що таке "шизофренія" – я в той час навіть не знав.

А що вони там, зі мною в «Левасі» робили… Це просто жах! Мене піддавали найжорстокішим приниженням, знущанням і тортурам, залякуванням і побиттям "хворими", впорскуванням сильнодіючих нейролептиків.

Коли ж я вступав в університет, то мав усі п’ятірки, а перед тим, проходив військову підготовку місяць. Мені навіть видали грамоту, як одному з найкращих допризовників Ружинського району Житомирської області. Тоді довелось підробити медичну довідку, завдяки чому й був допущений до екзаменів, а успішно їх склавши, став студентом стаціонару філологічного факультету Київського університету, де окрім української філології, спеціалізувався на вивченні новогрецької мови та літератури. Однак, там не дали закінчити навіть три курси, через те, що я мешкаючи всього лиш пів року разом в одній кімнаті студентського гуртожитку з Василем Овсієнком, ознайомився і перечитав працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Так через півмісяця, мене виперли звідти як неблагонадійного.

Далі я улаштувався вантажником на Житомирському льонокомбінаті. Однак, і там мене дістали житомирські кагебісти: пропонували збирати інформацію серед робітників і жителів міста, обіцяючи щедрі гонорари. Та я відмовився. Тоді на роботі почали влаштовувати обструкції. Я вирішив звільнитися і покинути Житомир. Однак мені вдалося вийти тільки за прохідну льонокомбінату: мене насильно, без ніяких на те підстав (я був тверезий), схопила, заламавши руки, житомирська міліція, допровадила на кілька годин до КПЗ, а звідти вивезли "на Гуйву" – в Житомирську психіатричну лікарню, де чекав на мене черговий лікар-кат. Це сталося 13 червня 1974 року. Мовляв, я у той день виступав у Житомирі біля пам'ятника Корольову з антирадянською промовою.

Коли камеру смертників порівняти з цією палатою Кузнєцова, то та камера, певно, видасться просто курортом: кожен день сильнодіючі нейролептики (галоперідол, трифтазін, аміназін і т.п.), після яких не можна ні сидіти, ні лежати, ні ходити, ти не знаєш, на якому світі знаходишся, а кат Кузнєцов запитує: "Что, ламает?".

Я зовсім не знав, чи вийду звідти: або ж уб'ють поступово, або справді божевільним зроблять, калікою на все життя, а мені було всього 21 рік. Мої брати Віталій і Анатолій зверталися по допомогу до відомих на Україні людей, які мене знали особисто (не буду називати їхні прізвища), однак ніхто навіть пальцем не поворухнув, хоча колись плескали мене по плечу: "У вас талант!". Отак мучили й катували мене до 5 вересня 1974 року. Пам'ятаю, перед випискою головлікар Жабокрицький запитував: "А-а, "украинофил"...

Проте я не здавався. І в Києві, куди я приїхав, вже трохи оклигавши, задумав зробити якусь пімстливу політичну акцію, проте стукачі, які мене весь час щільно опікали, стежили за кожним моїм кроком, а згодом знову насильно відвезли мене до лікарні ім. Павлова.

Коли я звернувся згодом за допомогою до Дмитра Павличка, головного редактора "Всесвіту", який знав про мене ще з 1970 р. і дуже прихильно до мене ставився ("Я бачу талант!" Навіть обіцяв видрукувати мої вірші), то він відповів так: "Вас довели... Я не лікар Вам... Ідіть он – через стінку знаходиться лауреат Державної премії СССР Борис Олійник – хай він Вам допоможе..." Подібна розмова відбулася і в редакції журналу "Вітчизна", де відділом поезії завідував Б. Олійник, який відіслав мене відповідно до Івана Драча, а той – далі. Ніхто з них мені не допоміг навіть добрим словом, а я, будучи закоханим у їхню поезію, де вони клялися в любові до України, вважав їх за справжніх і добрих українських інтелігентів-шістдесятників, знав безліч їхніх поезій напам'ять, зачитувався ними, обожнював їх. Одсахнулися від мене всі. Куди мені було подітися з тавром "шизофреника"? Я був самотній, як палець. Колишні однокурсники, що приятелювали в студентські роки зі мною, обминали мене десятою дорогою.

В 1976 році, мене з горем навпіл зарахували заочником КДУ, але вже того було достатньо, аби я міг улаштуватися постійним позаштатним кореспондентом газети "Київська правда". Але якось не міг виконувати роль брехливого журналіста, тож 1977 року вдалось влаштуватися на посаду науковця в Музей народної архітектури та побуту України, де пропрацював до 1992 року, тобто 15 років.

В 1993 році експертна комісія Асоціації психіатрів України визнала мене психічно здоровим. Звертався я й до прокуратури з вимогою реабілітації. Однак по закону репресованими вважаються тільки засуджені. Потім працював я ще помічником народних депутатів: Чорновола, Лук’яненка, Козака, Чорняка.

- Розкажіть трохи про своє духовне життя, та яке місце в ньому посідає Бог?

- Можу сказати, що я не так сильно ношу Бога в серці, однак, в мене вдома висять ікони патріарха Володимира, який перший відділився від Москви, Андрея Шептицького. Я вважаю, що ці дві гілки повинні якось об’єднатися. Василь Стус у своїх таборових зошитах, наскільки мені відомо, колись писав так: «Не люблю християнство, але я увів би католицьку віру».

Чому мені імпонує греко-католицька церква? А тому, що це церква націоналістів, яка користується національною мовою, і навіть Андрей Шептицький завжди підтримував державність українського народу. Тому, це наша церква, а народ повинен, своєю, рідною мовою, молитися до Бога.

- Розкажіть, будь ласка про відкриття греко-католицької церкви у Вашому рідному селі Вербівка, та яку роль зокрема, відіграли Ви у цьому процесі?

- Ця ідея виникла завдяки Ростиславу Нищаку. Ми з ним колись разом працювали, сам він греко-католик. Зараз перебуває на фронті. Дай Боже йому здоров’я і всього найкращого. Так, одного разу, він каже до мене: «Михайле, ти можеш організувати у своєму селі Вербівка, греко-католицьку церкву?». Я кажу: «Можу». – «То давай позбирай підписи по селі».

Це було літом 2008 року. Я тоді в кожну хату заходив, і це по часу тривало не день, і не два, адже село не мале. Люди сприйняли таку ідею добре. Зі всіх лише двоє людей відмовилось. Саме з того часу, почала діяти там УГКЦ – церква Різдва Пресвятої Богородиці. Спочатку богослужіння проходили у приміщенні сільського клубу, а потім, зайняли приміщення в дитячому садочку. Зараз на парафії служить отець Олег Лучка.

Ольга Мельникович, спеціально для газети «Оранта»

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/