Головна

Порядність замість справедливості

z1510124753a237iПопри те, що справедливість є омріяною метою, існують нагальніші питання у людських стосунках. Наприклад, співжиття без приниження. Так вважає політичний філософ Авішай Маргаліт, автор книжок «Порядне суспільство» (1996), «Етика пам’яті» (2002), «Про компроміси та гнилі компроміси» (2009).

Авішай Маргаліт народився в Ізраїлі, здобув вчений ступінь із філософії в Єврейському університеті Єрусалима. Багато подорожував світом, був запрошеним професором у європейських та американських університетах. Наприкінці жовтня відвідав Львів — взяв участь у конференції «Життя у світі постправди: демократичні виклики, особистий вибір і соціальна стійкість», що відбулася в УКУ.

У 2012 році Авішай Маргаліт отримав Премію імені Ернста Блоха. Комітет премії, обґрунтовуючи свій вибір, назвав його теоретичні доробки «реалістичною утопією в прагненні до людяного суспільства». Ернст Блох, німецький філософ і соціолог, на чию честь названо премію, вважав, що утопія не є віддаленим ідеальним станом, а частково реалізується через кожну людську дію. Авішай Маргаліт теж прагне утопії — якщо не тут-і-тепер, то принаймні втілюваної поступово. Його вимога проста і складна водночас: досягти порядного суспільства (decent society), де людина не зазнаватиме приниження.

— Остання революція, яка відбувалася в Україні в 2013-2014 роках, звалася Революцією гідності. Ви пишете, що ми маємо прагнути до так званого порядного суспільства, а не справедливого. Яке місце гідності у порядному суспільстві?

— Я не пропоную замістити ідеал справедливого суспільства ідеалом порядного. Просто досягнути справедливого суспільства складніше і потребує більших зусиль. А порядне суспільство — це таке, що є досяжнішим і нагальнішим. Бо це суспільство, яке не принижує людини. Замість того, щоб розбиратися з позитивною ідеєю гідності, я концентруюся на негативній — не як цю гідність забезпечити, а як її не порушувати. І завдання порядного суспільства — створити такі інституції, які б не принижували людей. Інший вимір порядного суспільства — це коли громадяни не принижують одні одних. Таке суспільство я називаю цивілізованим.

— Чого досягти складніше — щоб люди не принижували одні одних чи щоб інституції не принижували людей?

— Інституційні зміни просто легше побачити, зафіксувати і виміряти. А коли йдеться про цивілізоване суспільство, то це питання зміни у сприйнятті певних речей. Іноді такі зміни можуть бути успішними, як от, наприклад, у випадку з фемінізмом. Принаймні в деяких країнах. Сприйняття і усвідомлення гендерної нерівності і таке інше. Я думаю, що зазвичай важче змінити свідомість, ніж інституції. Але зміна свідомості не є неможливою. Перше покоління людей, які поширюють певні ідеї, зазвичай є активістами, які іншим можуть здаватися ледь не божевільними. Ніхто не любить першого покоління активістів. Вони і справді не завжди приємні люди.

— І що в такому разі лишається робити? Чекати?

— Ні. Організовуватися. Жіночий рух не був інертним утворенням і не міг виникнути нізвідки. Жінки писали книжки, виходили на демонстрації і змогли спричинитися до змін. Наприклад, неможливо уявити, щоб у 50-ті роки жінки відкрито розповідали про сексуальні домагання, спрямовані на них, так, як сьогодні це трапилося у ситуації із американським продюсером Гарві Вайнштайном. Одна з причин, чому жіночий рух був порівняно вдалим, — те, що у кожного є дружина, мати чи сестра. Половина людства — це жінки. Близькість цього питання для кожної людини є ключовою. На противагу, важче змінити сприйняття, якщо йдеться про меншини, про людей, яких є порівняно мало. Я вважаю, що фемінізм був дуже успішним. І немає причин це заперечувати.

— Чи варто боротися за гідність?

— Так, звичайно. Першою статтею німецької конституції після Другої світової війни стала стаття про людську гідність. І ця стаття має перевагу над усіма іншими. Яка б не була сутичка між чимось і людською гідністю, гідність завжди повинна мати перевагу. Цього можна досягти на юридичному рівні, через законодавство.

— В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що порядність визначається культурою. Але чи не варто боротися за уніфіковану ідею порядності, яка би не залежала від культурного контексту?

— Я визначаю порядність як не-приниження. А не-приниження має свій історичний контекст. Наприклад, колись корінні американці піддавали тортурам тільки тих людей, яких поважали через те, що ті могли тортури витримати. Усіх інших — жінок, слабких — вони вбивали одразу. Тобто в цьому випадку те, що для нас є крайнім випадком приниження, — вбивство, — тут раптом стає вираженням своєрідної поваги. Загалом ми всі однаково розуміємо, що можна вважати приниженням. Але інколи це залежить навіть від етикету. В деяких суспільствах немає нічого принизливішого за те, коли хтось змусив тебе одягтися як жінка. Звісно, позитивна ідея гідності — проблематична. І порядність не є цілком відносною. Є універсальне ядро, яке всюди розуміють однаково. Гадаю, що в усіх культурах плювок в обличчя є крайнім виразом приниження.

У своїй книзі «Етика пам’яті» (2002) Авішай Маргаліт міркує про те, чи зобов’язана людина пам’ятати. Такий обов’язок виникає лише тоді, коли люди перебувають у «насичених» стосунках — є одні для одних друзями, рідними, походять з одного міста чи належать до однієї нації. Натомість у «ненасичених» стосунках — із людьми, які є випадковими, незнайомими і не залученими у спільний контекст, — обов’язок пам’ятати зникає. Але якщо розглядати пам’ять не як формальну функцію, а як змістовну множину спогадів та їхніх інтерпретацій, виникає ситуація, коли однакові події інтерпретуються у пам’яті різних людей і спільнот по-різному.

— Ви вважаєте, що пам’ять є основою для утворення спільноти. А якщо національна спільнота сформована з декількох менших спільнот пам’яті, як такій нації вижити?

— Людина може бути одночасно залучена до багатьох спільнот пам’яті. Свого села, містечка або й цілої української нації. Інколи ці спогади суперечать одні одним, і тоді треба якось дати із цим раду.

— Але ж парадокс в тому, що минуле може бути одне й те саме, а спогади про нього різні у різних спільнот.

— Справді, різні події можна по-різному пам’ятати, з різними наголосами. Однак, щоб створити спільноту, яка базується на спогадах, зовсім не обов’язково пам’ятати минуле однаково. Ви ж зовсім по-різному цікавитесь тим, що трапилося в Україні в 20-х, 30-х, 40-х роках, і тим, що трапилося у той самий час у Болгарії. Болгарський наратив практично не стосується вас, оскільки ви належите до спільноти українців. Коли ж виникає якась невідповідність у спогадах, ви повинні критично оцінити, які з них мають для вас більший сенс. І люди роблять це постійно. Інколи вони можуть поєднати дві різні перспективи щодо минулого. Це те ж саме, що жити в одній сім’ї зі своїми братами чи сестрами, які пам’ятають історію зовсім по-іншому. Ви можете мати сестру, яка пам’ятає те, чого не пам’ятаєте ви, або навпаки, або сестра може із вами не погоджуватися. Ви можете вести перемовини про свої спогади. Але ви всі належите до однієї родини і цікавитеся минулим саме цієї родини. Це і означає належати до однієї спільноти пам’яті.

— А як можна врегульовувати конфлікти спогадів?

— У цьому немає потреби. Це варто лишати на розсуд самих спільнот і критичних істориків. Політики користаються цим тільки з метою маніпуляцій. Вони не найкращі вартові пам’яті народу. Все, що вони можуть робити зі спогадами, це намагатися контролювати їх.

— Письменник Мілан Кундера одного разу написав таке: “Боротьба людини із владою — це боротьба пам’яті із забуванням”. Чи ми маємо розуміти це так, що людина прагне пам’ятати, а держава змушує забути?

— Кундера писав про це у контексті подій у Чехословаччині під час епохи комунізму, коли пропонували викреслити з пам’яті певних людей, їхні прізвища. Але це не завжди про те, що одна сторона намагається пам’ятати, а інша змушує забути, просто часом вони намагаються пам’ятати чи забувати неоднакові речі, імена чи події. Але в цілому Кундера говорить про те, що спогади не треба приховувати, треба говорити про все так, як воно відбувалося.

— В Україні існує така установа, Український інститут національної пам’яті. Він “здійснює державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам’яті українського народу”. Як узагалі можливо, щоб якась конкретна інституція відповідала за відновлення пам’яті?

— Це не є питання про абстрактне добро чи зло. Залежить від природи такої установи та від ідеології, що стоїть за нею. Якщо через неї владний режим намагається використати свою монополію на пам’ять, якщо основна причина існування такої інституції — підтримати державну ідеологію, це одна річ. Якщо ж це просто централізоване зусилля, спрямоване на досягнення певної мети, то це інша річ. Як от у моїй країні є центр пам’яті Голокосту, і, звичайно, щоб його організувати, потрібні величезні ресурси. Якщо це історичний центр, центр історії, де, наприклад, прагнуть повідшукувати імена загиблих під час голоду, то це є величезний проект, на який часто потрібні інституційні зусилля.

— Пропаганда пов’язана із практиками пам’яті і забування?

— Безумовно. Значною мірою пропаганда і складається з відсилань до минулого. Когось називали “куркулями”, але насправді це були українські селяни. Їх знищили як куркулів, щоб, мовляв, модернізувати Росію, але насправді просто знищили селянство. Минуле використовують у сучасних битвах ідеологій. Але це трапляється повсякчас. Пам’ять і забування — це частина політики.

— Як можна боротися з монополією на право визначати, що потрібно забути, а що пам’ятати?

— Потрібно гуртуватися, видавати газети, намагатися сказати про правду так, як бачите її ви. Це впливає на людей. Насамперед варто піклуватися про інтелігенцію, бо саме її представники зазвичай є носіями пам’яті.

— А коли спогади стають історією?

— Одне із грубих розмежувань полягає в тім, що спогади усні, а історія писана. Але я думаю, що історія — це критичний спогад, це спогад, який спирається на докази. Історія намагається відповісти на запитання, чи спогади є правдивими і яка імовірність цього.

— Повертаючись до питання про пам’ять і забування. Чи є щось таке, про що ви хотіли б забути?

— Є речі, за які мені соромно і про які я не хочу чути від інших. Але я не хочу ні про що забувати. Все це є частиною мене, моєї моральної біографії. Ніколи не можна

Розмовляла Людмила СМОЛЯР

Знимки  Данила Тюріна

https://zbruc.eu/

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/