Головна

Як українців робили атеїстами: державна політика проти релігії у перші десятиліття радянської влади

6985478Релігійні традиції і практики українців формувалися століттями, вкорінювалися у народну свідомість, становили основу світоглядних уявлень людини про добро і зло, моральні цінності. Православна церква історично утвердилася на етнічних українських землях, які опинилися у складі Російської імперії. Докорінні зміни у її становищі відбулися після жовтневого перевороту і утвердження влади більшовицької партії, в програмних засадах якої не було місця релігійним цінностям. Атеїзація суспільства – як складова антирелігійної стратегії більшовиків – тривала впродовж усіх десятиліть радянської влади, набуваючи різних форм та інтенсивності.

Коли звертаємося до статистики й традиційної формули взаємовпливів «держава – церква», «церква – релігійна громада», здається порушити основи панівної Російської православної церкви на постімперському просторі було неможливо. У 1914 р. у Російській імперії загалом налічувалося 66 тис. храмів, 1100 монастирів, 70% населення сповідували православ’я. На території українських земель, що перебували у складі Російської держави, функціонувало 9 071 церков, найбільше у Подільській (1188) і Полтавській (1 287) губерніях. Їх обслуговували 10 565 священиків, 1 832 диякони, 10 793 псаломщики [1]. Церква не була відділеною від держави, її контролював імператор через світського обер-прокурора. Держава не заважала Православній церкві примножувати багатства, але вимагала оберігати непорушність самодержавства.

Однак уже через два десятиліття на теренах колишньої Російської імперії панувала держава, політика якої ґрунтувалася на засадах атеїзму, а потреби, інтереси і права вірян ігнорували і нехтували.Яким чином це відбулося? У цій статті буде проаналізовано сутність більшовицької політики атеїзму та методи і засоби інтегрування у суспільну свідомість атеїстичних цінностей і постулатів. Спробуємо розкрити ідейні витоки антирелігійної політики більшовицької влади та з’ясувати такі питання: якими були завдання і методи антирелігійної пропаганди; яким був характер і зовнішні прояви антирелігійних заходів; яким був якісний склад ідеологічно-пропагандистських кадрів; як реагувало населення на агітаційно-пропагандистські та репресивні форми втілення антирелігійної політики. Зосередимося на періоді 1920-1930 рр., який є найбільш показовим з точки зору еволюції методів і прийомів атеїзації суспільства, адже влада продемонструвала весь їх спектр – адміністративний, пропагандистський, силовий, агентурно-оперативний.

Проблеми історії державно-церковних відносин за радянської доби в Україні та інших республіках СРСР упродовж останніх десятиліть стали об’єктом глибокого наукового аналізу. Це зумовлено багатьма чинниками, передовсім зміною політичної ситуації, крахом комуністичного режиму, реалізацією конституційного права свободи віросповідання громадян у добу незалежності України, високим суспільним інтересом до становища релігії і Церкви в умовах радянської системи тощо.

Тема державно-церковних відносин має численну історіографію, яка охоплює різні її аспекти: історію окремих конфесій, біографістику, етапи й періоди формування державної політики щодо релігії і Церкви, функціонування державних інституцій з регулювання відносин з церковними громадами і духовенством та ін. Сучасні історики та релігієзнавці подолали упереджений характер радянської історіографії, абсолютна більшість якої мала суто пропагандистський характер. Партійні й державні діячі  В. Бонч-Бруєвич, Н. Лукін, А. Воробйов, П. Красіков, Я. Окунєв, І. Сухоплюєв та ін. доводили «антинародну сутність» релігії та неминучість «розпаду й загибелі церкви». У повоєнний період значна кількість атеїстичної літератури виходила друком у серії «На допомогу лектору». Невеликі за обсягом брошури методологічно роз’яснювати суспільству політику держави у ставленні до релігії, виправдовували її витіснення з суспільного життя й репресії щодо духовенства, оприлюднювали оптимістичну статистику «невпинного скорочення» числа віруючих і діючих церков.

Серед українських дослідників з незаангажованих позицій одним з перших ще наприкінці 1980 - на початку 1990-их рр. до зазначеної теми звернувся В. Єленський [2]. Новаторськими на той час були дослідження В. Пащенка [3]. У 1990-2000-их рр. його праці, присвячені переслідуванням віруючих українських єпархій РПЦ, обновленському рухові, діяльності Соборно-єпископської церкви, Істинно-православної церкви, стали підгрунтям для подальшого осмислення Церкви як об’єкта державного терору в умовах радянської системи, а також сприяли формуванню нових перспективних напрямів вивчення державно-церковних відносин. Глибокий і науково виважений аналіз подій релігійного життя в УСРР – УРСР 1920-1930-их рр. представлений у монографії О. Ігнатуші [4]. Головна увага автора зосереджена на національних особливостях церковно-релігійного життя. Суттєвим внеском у вивчення державно-церковних відносин 1920-1930-их рр. є дослідження А. Киридон, яка ввела у контекст проблеми «держава–церква» третього складника – суспільства. Це дозволяє комплексно осмислити складність і суперечливість релігійних процесів, зокрема в питанні поступового формування суспільного сегменту, який став опорою держави в проведенні політики атеїзації. [5]. О.Тригуб зосередив увагу на історії внутрішніх розколів РПЦ, їх причинах та наслідках [6]. Авторка цієї статті виокремила у своїх дослідженнях тему функціонування інструментарію силової моделі створення безрелігійного, а після корегування більшовицької політики – атеїстичного суспільства. Монографія присвячена реалізації агентурно-оперативних, репресивних, інформаційних, профілактичних технологій радянських органів державної безпеки упродовж 1918 – середини1950-их рр. щодо Православної церкви та її використання  у нищенні Греко-Католицької церкви[7]. Варто зауважити, що різні аспекти державно-церковних відносин, їх епізоди і фрагменти відображені в численних статтях, збірниках документів, мемуарах тощо.

Потужна державна пропагандистська машина вустами лекторів і партійних чиновників розтлумачувала численні партійні документи, у яких релігія оголошувалася першопричиною багатьох негативних суспільних явищ, а атеїзм – єдино правильною системою поглядів, яка звільняє людину від помилок і забобонів, утверджує науковий погляд на природу і суспільство. У таких умовах радянської дійсності пересічний українець, який пережив лихоліття репресій, голодоморів, війни, жадав добробуту, стабільності, зростання сходинками соціальних ліфтів. Не останньою умовою цього було сповідування атеїзму, тобто відкидання релігійних уявлень і релігії в цілому.

Більшовицьке ідеологічне обгрунтування ставлення до релігії і церкви

Ідеологічне підґрунтя трансформацій у духовній сфері криється в еволюції поглядів лідерів більшовизму на питання «ставлення пролетаріату до релігії». Їхні ідеологеми спиралися на «Марксове вчення войовничого атеїзму» з акцентом на хрестоматійних оцінках релігії як «опіуму народу». Зауважимо, що ідея К. Маркса боротьби з релігією не лише заперечувала останню, але й мала чітку соціальну спрямованість. На його думку, «джерела релігії знаходяться не на небі, а на землі», і вона «для нас не причина світської обмеженості, а лише її прояв. Тому ми пояснюємо релігійні пута вільних громадян держави їх світськими путами» [8].

Лідер російського більшовизму В. Ульянов-Ленін вважав ці міркування «…наріжним каменем усього світобачення марксизму щодо питання про релігію». Будучи прагматиком, націленим на формування ідеології політичної партії, котра мала захопити владу, В. Ленін із інтелектуальних досягнень європейських філософів обрав лише тезу про «радикальний атеїзм». Для В. Леніна та його оточення «насилля – це інструмент влади».

Погляди на методи заміщення релігійного світогляду матеріалістичним у практиці більшовицької влади видозмінювалися залежно від політичної ситуації. Так, у лютому 1919 р. під час підготовки проекту нової програми РКП(б) В. Ленін допускав, що політика відокремлення Церкви від держави повинна спиратися на «найширшу науково-просвітницьку та антирелігійну пропаганду», а в процесі утвердження матеріалістичного світогляду слід уникати образ почуттів віруючих. Зокрема більшовицький «Декрет про відокремлення Церкви…» від 20 січня (2 лютого) 1918 р. був правовим актом, який повністю ліквідував юридичні та майнові права Церкви, але не забороняв віруючим громадянам реалізувати власні релігійні потреби [10].

Водночас представники нової влади все ж віддавали перевагу насильницьким методам, за законами «червоного» терору, з огляду на факти участі священиків у підтримці монархічних сил, поминальних служб в пам'ять про розстріляну царську родину тощо. Так, в інформаційних зведеннях ВЧК, починаючи з 1918 р., чекісти виділяли спеціальну рубрику про «контрреволюційні настрої та діяльність» духовенства. Їхній аналіз показав, що в 1918–1919 рр. священики брали активну участь у селянських повстаннях, причому не лише як рядові учасники, але іноді й як керівники. Церкви, монастирі ставали місцями зберігання зброї, продовольства для повстанців, притулком для поранених та втікачів. Священики за рахунок майна церкви фінансували загони повстанців тощо [11]. Наприклад, у розпорядженні ліквідаційного відділу наркомату юстиції УСРР від 21 грудня 1921 р. за підписом І. Сухоплюєва містилася категорична вказівка про негайну передачу матеріалів слідства у справі єлисаветградського духовенства Миколаївському ревтрибуналу. Очільник ліквідкому вимагає від ВУЧК посилити нагляд за «контрреволюціонерами в рясах», які поширюють «заклик колишнього обер-прокурора Самаріна до збройного спротиву при спробі Радянської влади передати церкви за договором та складати описи» [12].

Риторика директив і постанов партійно-урядових органів перших років радянської влади та їх втілення в життя підтверджують доктринальний класовий характер богоборчої політики. Держава спробувала одночасно ліквідувати Церкву, дискредитувати її в очах віруючих як експлуататора, контрреволюційну антинародну силу і нав’язати атеїстичний світогляд найширшим суспільним верствам. Більшовики надто спрощено дивилися на перспективу побудови безрелігійного суспільства. Вони недооцінювали глибину вкоріненості традицій віри, вважаючи, що цілком достатньо революційної волі та енергії пасіонарної меншості на теренах постімперського простору, щоб за допомогою декретів і постанов швидкими темпами досягти мети. Так, постанова Раднаркому УСРР від 10 травня 1921 р. у пунктах 3-4 категорично вимагала: «Доручити НКЮ не пізніше 1 вересня 1921 р. завершити всі роботи по дійсному відокремленню церкви від держави. (…) Для боротьби з релігійними забобонами запропонувати НКЮ використати всі свої слідчо-судові апарати для викриття обманів церкви і розкриття злочинів її служителів» [13]. А в ухвалі політбюро ЦК КП(б)У (протокол № 52 від 28 травня 1921 р.) зазначалося: «ВУЧК доручити вести якнайсуворіше спостереження за контрреволюцією, яка прикривається релігійними питаннями» [12].

Атеїстична пропаганда в арсеналі більшовицьких функціонерів

Більшовицькі лідери усвідомлювали, що насилля над Церквою та духовенством не може бути єдиним засобом боротьби з релігійними віруваннями широких мас населення у загалом православній європейській частині колишньої Російської імперії. Вони неодноразово наголошували на необхідності проведення широкомасштабної антирелігійної пропаганди. Певна формально-пропагандистська схема ставлення більшовиків до Церкви була викладена в «Азбуці комунізму», написаній відомими більшовиками М. Бухаріним і Є. Преображенським у жовтні 1919 р. За задумом вождів РКП(б), вона мала стати «підручником комуністичної грамоти»» [14]. Глава 11 «Релігія і комунізм» присвячувалася ідеологічному протистоянню релігії і більшовизму. На сторінках цього “підручника” на основі вироблених вищим партійно-державним керівництвом Радянської Росії ідеологічних принципів, були виписані моделі й штампи поведінки комуністів в умовах проведення антирелігійної агітаційно-пропагандистської кампанії в усіх радянських республіках.

Автори, покликаючись на «великих учителів К. Маркса та Ф. Енгельса», твердили про несумісність релігії та комунізму через відсутність «можливості надприродних сил впливати на суспільний розвиток», хоча все ж змушені були визнати, що «релігійні забобони бентежили навіть дуже розумних людей». Науковий комунізм у розумінні всіх явищ природи, на думку авторів, спирається на досягнення природничих наук. Автори пропонували таку модель: якщо комуніст, який відкинув релігійні заповіді, діє за розпорядженнями партії, він перестає бути віруючим. Якщо комуніст віруючий, він порушує розпорядження партії заради заповідей релігії, отже, перестає бути комуністом. Невід’ємною рисою поведінки комуніста мала стати активна боротьба з релігійними віруваннями.

У наступному розділі М. Бухарін і Є. Преображенський обґрунтували необхідність відокремлення Церкви від держави. Логіка цього тлумачення базувалася на цілому ланцюгові чинників, пов’язаних з пануванням приватної власності та експлуатації. Церква інтерпретувалася передовсім як опора самодержавства, найбільший землевласник, експлуататор.

Хоча відокремлення Церкви від школи викликало протести батьків, більшовики вважали, що присутність духовенства в навчальних закладах означала б державну підтримку Церкви в поширенні релігійних забобонів. М. Бухарін і Є. Преображенський констатували, що «відокремлення Церкви від держави і школи пролетарська влада здійснила легко», адже сам процес перебував у сфері реалізації адміністративних повноважень. Незрівнянно важче було перебороти вікові релігійні забобони, пов’язані з нерозумінням широкими масами населення не лише природничих законів, а й засад розвитку суспільства та виробництва. Автори пояснювали, що в комуністичному суспільстві у сфері виробництва і розподілу для трудящих не буде ніякої таємниці. Отже, трудящі позбавляться підґрунтя для містичних пояснень економічних та суспільних процесів. Водночас автори наводили статистичні дані про кількість культових споруд, представників духовенства, використання державних субсидій. Послуговуючись мовою цифр, М. Бухарін і Є. Преображенський стверджували, що більшість багатства Церкви уже перейшла в державну казну для розподілу на соціальні потреби, однак духовенство все ще має значні прибутки, спекулюючи на релігійних забобонах пересічного громадянина, то ж треба позбавити його джерел нетрудових доходів. Отже, розрахунок авторів книги з промовистою назвою полягав передовсім у тому, щоб сказати просто про складне і розтлумачити задавленому злиднями і тяжкою працею народу, що не треба прагнути до рай на небі, а будувати його на землі під назвою «комунізм».

Сучасний російський дослідник М. Шкаровський, узагальнюючи окремі положення ленінської теорії, визначив два чинники, які постійно впливали на протистояння між Церквою з більшовицькою державою: по-перше, світоглядна несумісність марксизму з релігією, по-друге, ставлення до Церкви як одного з наріжних каменів царизму й експлуататорського ладу. Вдалим тактичним прийомом більшовиків, яким вони уміло скористалися для атеїзації значної частини суспільства, на думку дослідника, було формування негативного ставлення до Церкви як провідниці російського націоналізму і бюрократичної імперської структури [15]. Розгорнута Леніним та його оточенням широка наступальна антирелігійна кампанія мала на меті якнайшвидше усунення ідеологічного конкурента впливу на свідомість мас. Як наголошував М. Бердяєв, соціальна утопія комунізму мала замінити релігію[16].

Як один з методів боротьби з релігією М. Бухарін і Є. Преображенський пропонували антирелігійну пропаганду – критику релігії через спеціальні лекції, диспути, поширення наукових знань, розвінчування релігійних чудес та нетлінних мощей тощо. Усі заходи пропонували проводити, не ображаючи почуттів віруючих, інакше духовенство відразу скористається «чинником гоніння, переслідування», щоб викликати співчуття. На практиці антирелігійна пропаганда мала б «викривати перед широкими масами класову суть релігії і релігійного руху» та «стати бойовою і пристосованою до всіх запитів мас» [17]. В радянській Україні для її проведення були створені Агітаційно-пропагандистський відділ ЦК КП(б)У (агітпроп) та головний політико-освітній комітет при Наркоматі освіти (головполітосвіта). Координувала антирелігійну діяльність Всеукраїнська антирелігійна комісія (ВАК) – неофіційний таємний орган при ЦК КП(б)У, що проіснував до 1929 р. На місцях створювали агітаційно-пропагандистські відділи при губкомах КП(б)У. Після проведення адміністративно-територіальної реформи у складі окружних комітетів партії також діяли агітаційно-пропагандистські відділи, які керували роботою районних відділів та культурно-просвітницьких організацій.

Антирелігійна пропаганда 1918 – початку 1920-их рр. в українському суспільстві характеризувалася яскраво вираженим лівацьким екстремізмом і викликала протестні настрої замість атеїстичних переконань. У численних тезах доповідей, матеріалах для агітаторів наголошувалося на класовій та експлуататорській суті Церкви, «яка піддавала анафемі борців за народну справу» [18]. Остання теза знайшла свій розвиток у контексті боротьби з голодом 1921–1923 рр.: «Священики діють заодно з білогвардійцями (...), повсюди є натхненниками різних банд, які руйнують наше господарство» [19]. Їх звинувачували в саботажі кампанії вилучення церковних цінностей. Визначивши, що «на Україні масове поширення релігійності має значення головної опори несвідомої культурної контрреволюції», агітпроп закликав вести пропаганду у двох напрямах: «Проти церкви і духовенства – з одного боку, проти всіх форм релігійної свідомості – з іншого» [19].

До першочергових завдань антирелігійної пропаганди входило: «Встановити факт повної непримиренності науки і релігії… і повної тотожності висновків науки і комунізму» [19]. Спрощене трактування релігійної перспективи при комунізмі зумовило передчасний висновок у тезах агітпропу від 7 вересня 1921 р. про те, що більша і важливіша частина роботи вже зроблена: «Основний підхід до антицерковної пропаганди вироблений; централізований апарат церковного насилля розбитий. Залишається наполеглива боротьба з церковними обрядами, таїнствами (хрещення, шлюб), богослужіннями, святкуваннями» [19]. При цьому поки що наголошувалося, що релігійна свідомість може бути «викорінена, але не заборонена». Принципового значення для розуміння набуває домінування в документах цього періоду терміну «боротьба» з релігійними постулатами, а не «виховання» нових світоглядних переконань.

На тлі останнього документа набагато безкомпроміснішими виглядають положення тез «Комуністи і обрядовість» (автор І. Сухоплюєв) у розділі «Агітація і пропаганда» збірника циркулярів наркомату юстиції 1921 р. [20]. Передовсім наголошувалося, що компартія повинна очиститися від віруючих, а комуністи «не мають права здійснювати обряди». У п. 10 зазначено: «Участь комуніста в здійсненні релігійних обрядів або церемоній вважається кваліфікованим злочином для інтелігента і простим проступком для селянина від сохи, робітника від станка, які ще не пройшли партійної школи (підкреслено в тексті документа. – Л.Б.).». Сувора критика толерантного ставлення інтелігенції до релігії зумовлювалася освітніми критеріями: для людини, що володіє знаннями з основ природничих наук, віра в Бога, на переконання комуністів, є «неприпустимою» і передбачала виключення з партії та звільнення з посади. Не менш суворі оргвисновки очікували й на робітників та селян, котрі не дистанціювалися від старого світогляду. «Для поглиблення класової свідомості» вони були зобов’язані пройти повторний курс навчання в партійній школі зі складанням іспитів та звільненням з відповідальних посад.

Зміст і спрямованість антирелігійних заходів

Визнавши пріоритетність антирелігійної боротьби, партійно-урядові структури не шкодували державних коштів на її проведення навіть в умовах тяжкої економічної кризи. На засіданні Президії ВУЦВК 1 жовтня 1921 р. (прот. № 4) розглядалося питання «про відпуск НКЮ кредитів для ведення боротьби з релігійними забобонами і пережитками». В ухвалі констатувалося: «Відкрити кредит в розмірі 200 мільйонів рублів. Терміново провести цей кошторис» [21].

На практиці атеїстичні цінності нав'язували брутально. Антирелігійні заходи часто супроводжувалися крайнощами, які призводили до зворотних, неочікуваних для більшовиків результатів. Пропаганда губилася в адмініструванні й беззаконні. У 1921 р. ЦК КП(б)У надіслав радянським і партійним органам на місцях директиву під грифом «таємно», у якій змушений був визнати, що «заходи проводилися без достатньої обережності й підготовленості», тому вони не завжди мали позитивні результати [22]. Кричущі факти повідомляли органи ВУЧК з місць, де, наприклад, з риз, вилучених з ліквідованого монастиря, незаможники шили штани, у костьолі відкрили більярдну, під час богослужінь або вінчань комсомольці влаштовували під вікнами храму галас і «кошачі концерти», публічно спалювали ікони, нетверезі активісти посеред вулиці чіплялися до віруючих, вимагаючи «сповіді», заходили до церкви під час служби і вимагали від священика забиратися геть зі села тощо. Подібні приклади були типовими для всіх губерній України. Комсомольцям навіть заборонялося без санкції місцевих партійних органів ініціювати масштабні антирелігійні заходи. У 1924 р. ЦК КП(б)У не вперше змушений був визнати, що «підвищену релігійність» спровокувало «викривлення лінії партії в церковній політиці і антирелігійній пропаганді», у такому вигляді вона є «хуліганством і головотяпством» [23].

Разом з тим важливе місце в антирелігійній пропаганді належало матеріалам, що дискредитували духовенство й викривали релігію. Передовсім Церкву й далі продовжували трактувати як експлуататора, хоча в умовах радянської влади ситуація різко змінилася. Позбавлення церковних інституцій традиційних джерел грошових надходжень призвело до зубожіння духовенства. Злидні, в яких жила частина священиків. нерідко штовхала їх до непопулярних у народі економічних заходів – підвищення плати за треби, збір коштів на утримання парафії й себе самих тощо – викликали серед віруючих справедливе обурення. О. Бойко подає приклад, коли в 1925 р. в с. Знаменівка Павлоградської округи священик поставив на вході до церкви сторожа, який не впускав на богослужіння тих, хто не заплатив належну суму. Траплялися випадки привласнення церковних грошей, крадіжки церковного майна [24]. Такі факти широко тиражувала атеїстична періодика, що сприяло зростанню атеїстичних настроїв. Особливо популярною темою критики духовенства були аморальні вчинки в побуті, пияцтво, перелюб тощо. Так, навіть чекісти, характеризуючи якісний рівень кадрового складу «Живої церкви» (обновленці), констатували, що йдеться про переважно про «кар’єристів і п’яниць» [25]. Отже, й само деморалізоване духовенство дійсно давало привід для осуду і критики з боку антирелігійних органів і вірян.

Важливу роль інформаційного каналу антирелігійної пропаганди виконувала центральна і місцева більшовицька преса. Газети постійно друкували критичні статті та фейлетони про віруючих громадян, що працювали в органах виконавчої влади, всупереч суворим вимогам циркулярів за підписом І. Сухоплюєва. Чимало подібних фактів з Чернігівщини оприлюднив О. Топчій [26]. Наприклад, у с. Свидовець на Ніжинщині секретар сільради Скопиченко читав у церкві «Апостол». У с. Горохівське Конотопського округу голова сільради проживав в одному будинку зі священиком. А в с. Карпівка Сновського району голова сільради не наполіг на конфіскації будинку священика під хату-читальню, тому кореспондент назвав його «попівським прислужником». Констатувалося також зростання кількості обрядів хрестин, вінчань дітей комуністів, товариських стосунків зі священиками представників сільського активу. Отже, атеїзація гальмувала там, де партійні органи цього не очікували.

Ліберальне ставлення сільських комуністів до релігії зумовлювалося мало низку причин: небажання конфліктувати з односельцями, дотримання традиційних форм соціальної поведінки, сумніви щодо атеїстичних цінностей, впроваджуваних методами, що не знаходили масової підтримки тощо. Ліквідаційна комісія пояснювала такий стан ще й «властивою сільському населенню інертністю» [21].

Із упровадженням непу з його тимчасовою лібералізацією, вищі та місцеві партійно-радянські керівники змушені були констатувати втрату динаміки, а головне – дієвості антирелігійної кампанії. Так, у доповіді на колегії агітпропу акцентувалася увага на тому, що антирелігійна робота практично завмерла із закінченням кампанії з вилучення церковних цінностей, вкрай слабо пропагуються її ідеї в пресі, у повному занепаді перебуває лекційна робота [27]. Рішення XIII з'їзду РКП(б), який задекларував неприйнятність адміністрування та насильства в галузі релігійної політики, націлювали на підготовку «в наших радпартшколах кадрів працівників, науково підготовлених до боротьби з релігійними віруваннями і забобонами широких народних мас»[22]. Посилюється централізація розробки методичних матеріалів та їх методологічна уніфікація.

Чи вдалося досягти відчутних зрушень в ефективності пропагандистських заходів? На нараді ВАК ще 20 травня 1924 р. наголошувалося, що ситуація катастрофічна: «Наша антирелігійна пропаганда спочатку вела наступальну боротьбу, щоб потім ще далі відступити» [28]. Констатувалося, що з губерній інформація не надходить, тому повного уявлення про стан цієї роботи на місцях скласти не вдалося, що вона й досі має «хаотичний, невизначений характер». На заваді стоять відсутність досвідчених працівників на місцях, погано налагоджений зв'язок центру з периферією, недбалість у надсиланні циркулярів і розпоряджень та ін.

Щоб реанімувати антирелігійну агітацію і пропаганду, Всеукраїнська антирелігійна комісія пропонувала зробити їх методи більш гнучкими і пристосованими до конкретних умов. Зокрема, на найближчий літній період у містах рекомендувалося припинити гурткову й лекційну роботу, натомість розгорнути екскурсійно-виставкову для наочного ознайомлення з питаннями «світогляду і релігії», будинкам відпочинку терміново передплатити журнали «Безвірник» і «Безбожник», популяризувати нові обряди.

Проте антирелігійна кампанія й далі супроводжувалася лівацькими діями, що виявлялося, зокрема, в оголошенні днів релігійних свят робочими, а радянських – вихідними, у спробах вилучення з календаря недільного дня, комсомольських «пасках», карнавальних ходах з «ряженими» та ін. Між тим, реакція населення, навіть робітників Харкова, на великодні «карнавальні» ходи в 1929 р., як повідомляв начальник секретного відділу ГПУ УСРР К. Карлсон, була різко негативною [29].

У чергових тезах ЦК КП(б)У про антирелігійну пропаганду 1925 р. партійні лідери наполегливо радили зосередити антирелігійну пропаганду в стінах шкіл, сільбудів, хат-читалень, а зміст заходів на селі спрямувати на агрономічну освіту. Незадовго до початку суцільної колективізації в доповідній записці в ЦК заступник наркома НКВД України Слинько застерігав, що «приклади неправильного керівництва релігійними питаннями надзвичайно нервують селянство та спричинюють його негативні політичні настрої, що треба враховувати особливо зараз, коли наближаються найважливіші політичні кампанії» [30].

Виконавці державної атеїстичної політики

Однією з найболючіших проблем залишалося кадрове забезпечення реалізації антирелігійної кампанії. Як у Москві, так і в Києві визнавали, що на місцях організацією пропаганди займалися непідготовлені люди, часто безпартійні, в округах «антирелігійники» працювали за сумісництвом. В УСРР антирелігійних «працівників вищої категорії» налічувалося 220 осіб, «другої категорії» – 500. Більшовики змушені були визнати, що «проти церковної вченості наші агітатори були майже беззбройними, оскільки на місцях виявилася велика безпорадність у справі підготовки антирелігійних пропагандистів» [22]. Було чимало активістів, які всерйоз не сприймали антирелігійну пропаганду, як, наприклад, комсомолець з Кадіївки. Він заявив: «Убийте мене, не знав, що боротьба з релігією це ділянка класової боротьби».

Для подолання кадрового дефіциту головполітосвіта взялася за створення семінарів, гуртків «підвищеного типу». Відповідно до постанови ЦК КП(б)У 1925 р. створили антирелігійний відділ на факультеті політосвіти Харківського ІНО, а в Комуніверситеті імені Артема впровадили курс «Основи й методика антирелігійної пропаганди», оформили перший в УСРР навчальний профільний кабінет. В інституті педагогіки над антирелігійною проблематикою працювали три аспіранти. [31].

Великі сподівання більшовицька партія покладала на атеїстичну періодику, яка друкувалася величезними накладами. Так, з 1922 р. виходила газета «Безбожник». У цьому ж році з ініціативи П. Красикова почало діяти наукове товариство «Атеїст», яке видавало однойменний журнал для публікації кращих праць антирелігійного спрямування. Цікавими з точки зору розуміння сутності радянської епохи є журнали «Безбожник» (1923–1941 рр.) та «Безбожник у станка» (1923–1932 рр.). Всесоюзна Спілка войовничих безвірників зініціювала виготовлення та поширення на виробництві, в культосвітніх закладах, громадських місцях сатиричних антирелігійних плакатів. Разом з критичними публікаціями у пресі  сатиричний плакат мав викликати відразу до релігії, сформувати комічно-нікчемний образ представника духовенства, якому немає місця у комуністичному майбутньому. Окрім візуального ряду сатиричних сюжетів плакати наповнювалися вербальним супроводом. Наприклад, один з них вміщував кілька красномовних гасел (мовою оригіналу): «Религия – тормоз пятилетки», «Долой религиозные праздники!», «Религия – средство порабощения трудящихся», «Все религии одинаково мешают и вредят социалистическому строительству», «Огонь – по примиренческому отношению к религии, по благодушию и пассивности в борьбе с классовым врагом», «Все в Общество воинствующих безбожников!». В іншому плакаті гасла були не менш войовничими: «Попы помогают капиталу и мешают рабочему. Прочь с дороги!», «Борьба против религии – борьба за социализм!». Така категоричність і непримиренність пропагандистських матеріалів не залишала сумнівів у ескалації наступу на релігію.

Пожвавлення антирелігійної пропаганди ЦК КП(б)У пов'язував з діяльністю створеної у 1926 р. «Спілки безвірників», реорганізованої в 1929 р. у «Спілку войовничих безвірників». Перейменування одночасно засвідчило і зміну тональності пропаганди, і жорсткість ставлення радянської влади до релігії та Церкви. Як зазначає Л.Дудка, її керівники на місцях включилися в «істеричну гонитву за кількістю безвірницьких товариств та втягування до них якомога більше місцевого населення». Під час огляду безвірницької роботи у грудні 1928 – квітні 1929 рр. один з тижнів був спеціально відведений для «вербування» нових членів Спілки войовничих безвірників [32]. За розрахунком керівників безвірницького руху кількісному зростанню місцевих осередків повинні були сприяти соціалістичні змагання між районними та окружними безвірницькими організаціями. Робота останніх була надмірно забюрократизованою. Їх члени облікували всі види роботи, складали групові та індивідуальні картки і щоденники, були зобов’язані постачати матеріали у газету «Безвірник», а в результаті жива робота підмінялася паперовою. Викликає сумнів достовірність офіційних цифр динаміки зростання: з 20 тис. у 1928 р. до 150 тис. членів у 1929 р. Ймовірно це була типова для більшовиків данина кампанійщині, розрахована на формування громадської думки. Типовим явищем були приписки і «паперові» безвірницькі організації, що дискредитувало безвірницький рух у цілому [33]. Схоже, початок організації цієї спілки, непартійної і недержавної за статусом, був показником кризи всієї державної антицерковної роботи [34].

Падіння якості антирелігійної боротьби потверджувало й неочікуване розростання «релігійного фронту» через збільшення кількості релігійних громад. Так, станом на 1925 р. їх було 12 208 з 7 063 154 членами [29]. У наступні роки документи фіксують ще більше зростання. Наприклад, у Києві тільки за 1926 р. число вірян збільшилося на 7,6 %, у Харкові з 1925 по 1927 рр. зафіксований ріст з 10 676 до 34 597 осіб. Річний прибуток Софіївського собору в Києві зріс на 48,8 % [35]. Серед рядових комуністів, особливо на селі, чимало продовжували дотримуватися релігійної обрядовості, мали в оселях ікони.

Усвідомлюючи низьку ефективність агітаційно-роз’яснювальної роботи, більшовицьке керівництво активізувало використання силових методів ліквідації усіх проявів релігійного світогляду. Починаючи з кінця 1920-х до кінця 1930-х рр. тривав новий етап тотального витіснення Церкви з радянського суспільства. Поряд із цим на всесоюзній нараді в ЦК ВКП(б) 8 червня 1929 р. було ухвалено рішення про обов’язкове включення антирелігійної пропаганди в перелік постійних агітаційно-пропагандистських заходів усіх структурних підрозділів партійних органів. Наступна друга п’ятирічка оголошувалася «безбожницькою».

Зміщення політичних акцентів наприкінці 1920-х рр. у бік репресивної рефлексії уможливилося висновком про те, що «в останній період релігійний апарат являє собою єдину легальну в наших умовах антирадянську організацію, перетворюється на своєрідну партію куркульства. Цю роль у сучасний момент виконують усі місцеві релігійні осередки незалежно від того, до якої релігійної течії офіційно належить цей осередок, (...) яку в ставленні до радянської влади проголошує офіційно політику. Від такої подвійності (...) діяльність релігійних організацій набуває особливо шкідливого характеру» [36]. Цією заявою була задекларована відкрита війна релігії і Церкві, пріоритет у якій належав карально-репресивним органам.

Водночас у 1929 р. була доповнена законодавча база боротьби з Церквою. Постанова ВЦВК і РНК СРСР від 8 квітня 1929 р. «Про релігійні об’єднання» та травневі 1929 р. зміни до Конституції УСРР розширювали трактування поняття «антидержавна діяльність» стосовно духовенства та віруючих і різко обмежували діяльність релігійних громад. Відтепер було заборонено проведення богослужінь та культових дій поза межами молитовних будинків, здійснення релігійними громадами благодійної діяльності, надання в приватному порядку релігійних знань тощо. Дії священнослужителів, пов’язані з порушенням цих вимог, тепер інтерпретувалися як «антидержавна діяльність» [37].

Репресії проти духовенства і віруючих та закриття церков

Силовий натиск на Церкву чинили в контексті загального спрямування політики Й. Сталіна та його оточення на ліквідацію окремих соціальних груп, які, на їх думку, заважали соціалістичній перебудови економіки країни. Напередодні колективізації політична ситуація в українському селі була надзвичайно напруженою, а «соціалістичні перетворення» відбувалися дуже повільно. Й. Сталін та його оточення були впевнені, що причиною такого становища є «дрібнобуржуазна стихія», керована місцевими куркулями та духовенством. Водночас обережніші партійні чиновники вимагали від агітаторів розуміння того, що «для селянських мас релігія заміняє майже всі форми культурної свідомості та побуту», пряме ж «руйнування релігії озлоблює маси», «допомагає утвердитися в думці про радянську владу як владу антихриста» [19].Наруга сільських активістів над релігійними віруваннями боляче зачіпала як внутрішній психологічний світ селянина (віра в Бога, потойбічний світ як перспектива «вічного радісного життя», уявлення про справедливу побудову «світу на основі божих заповідей»), так і святі символи (ікони, хрести, церковні будівлі, священні могили) [38].

Серед більшовицьких методів боротьби з релігійними віруваннями селян чи не найбільше обурювало закриття церков в адміністративному порядку. На початку 1930-их рр. закриття церков набуває масового характеру. Однак, не маючи масової громадської підтримки, місцеві партійно-державні керівники намагалися максимально приховати реальні результати. Наприклад, журнал «Безвірник» повідомляв, що впродовж 1929 р. було закрито 136 церков, у 1930 – 234. Однак за підрахунками О. Ігнатуші за архівними документами тільки у період з 1 жовтня 1929 р. по 1 жовтня 1930 р. число закритих церков становило 379 [39]. Найбільше фактів порушення радянського законодавства у процесі закриття церков і молитовних будинків, у тому числі без санкції ВУЦВК було у Центральній і Правобережній Україні. Траплялися випадки, коли навіть окружне партійно-державне керівництво не було поінформоване про закриття культових споруд. Зокрема, Бердичівський окружком довідався про незаконне закриття 27 церков у селах лише тоді, коли почалися так звані «куркульські волинки» [40].

Подібні методи антирелігійної політики в контексті операції з розкуркулення ще більше загострили конфлікт між українськими селянами та представниками місцевих партійно-радянських апаратів. Голова ГПУ УСРР В. Балицький у доповідній записці секретареві ЦК КП(б)У Л. Картвелішвілі типову вимогу повсталих селян окреслив гаслом «Не чіпайте церкви». 3 березня 1930 р. у телеграмі на ім’я генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора, інформуючи про виступи у Бердичівському окрузі, він вказував, що селяни вимагають «повернення дзвонів й у подальшому не втручатися в церковні справи села». У Тульчинському окрузі в лютому–березні 1930 р. лунали такі категоричні вимоги: «Повернути будівлі попам», «Ввести вивчення в школах слов’янської мови, щоб краще розуміти церковну службу». У с. Куренівці Чечельницького району на Вінниччині 18 березня 1930 р. загальні збори вимагали виселити вчителя, а в його будинок вселити священика. Були зафіксовані навіть бійки між віруючими та вчителями за звільнення житлових приміщень [41]. Ці та інші документальні дані спростовують псевдокартину радянських офіційних повідомлень про майже повну перемогу над релігійним світоглядом громадян. Влада трактувала обурення практикою вульгарної атеїзації суспільства як окремі прояви спротиву «відсталих темних сил», особливо жінок та людей поважного віку.

Формально вище партійно-державне керівництво засуджувало силовий метод ліквідації релігійних осередків та насадження атеїзму. Так, С. Косіор у листі до окружкомів і райкомів КП(б)У від 20 березня 1930 р. акцентував увагу на шкідливості спроб місцевих керівників у ході суцільної колективізації заодно максимально швидко вирішити проблему завершення антирелігійної боротьби [42]. На практиці ж силові методи викорінення релігії вище партійно-державне керівництво СРСР та УСРР зробило нормою. Ключову роль у доведенні українському суспільству доцільності репресій відіграв широкомасштабний процес у справі «Спілки визволення України» [43]. Голова ДПУ УСРР В. Балицький у доповідній записці ЦК КП(б)У робив висновок про наявність контрреволюційних елементів в усіх верствах українського суспільства та їх спільну антирадянську платформу: «Організація об’єднувала антирадянськи налаштовану інтелігенцію, колишніх визначних учасників петлюрівського руху, діячів автокефальної церкви та представників куркульства» [44]. Фактично Й. Сталін, С. Косіор, В. Чубар «обрали» винуватців провалу більшовицької економічної політики. Координація судового процесу проходила на рівні політбюро ЦК ВКП(б) та політбюро ЦК КП(б)У. Наприклад, 24 жовтня 1929 р. політбюро ЦК КП(б)У доручило В. Чубарю погодити з ЦК ВКП(б) навіть публікацію повідомлення в пресі про «справу СВУ» [45].

Невід’ємною складовою боротьби з Православною церквою, релігійним життям у цілому були радянські спецслужби. Вони фактично контролювали церковно-релігійні процеси, моделювали й реалізовували оперативно-агентурні технології щодо ослаблення й ліквідації релігійних громад, усунення від виконання пастирського служіння найбільш авторитетних ієрархів та священиків. Передовсім органам ДПУ потрібні були інформатори та секретні співробітники (сексоти) у середовищі духовенства. Вербування надійної агентури потребувало значних зусиль і оперативної майстерності. Чекісти визнавали, що «питання агентів-інформаторів стосовно духовенства є найбільш болюче питання в ЧК за складністю його виконання». Найчастіше чекісти застосовували шантаж до особи, що їх цікавила, використовуючи компрометувальні матеріали, залякування кримінальною відповідальністю та «в’язницею і табором із незначних приводів». Особливий інтерес становила церковна ієрархія, оскільки співробітники ЧК – ДПУ змушували її представників «під загрозою суворої відповідальності видавати щодо духовенства ті чи інші розпорядження, які можуть бути нам (органам держбезпеки – Л.Б.) корисними». Ще в 1921 р. на нараді співробітників Таємного відділу ВЧК у Москві рекомендувалося «після деякого ознайомлення з духовним світом і з’ясування рис характеру кожного служителя культу» робити ставку на такі риси як марнославство, жадібність, порушення моральних норм поведінки духовної особи. Володіння інформацією про особисте життя священика дозволяло чекістам маніпулювати ним.

Водночас органи держбезпеки орієнтувалися на використання одного з найдієвіших, на їх погляд, прийомів – матеріальної зацікавленості агентів із середовища духовенства: «При цьому субсидії – грошові та натурою – без сумніву, будуть зв’язувати їх з нами і щодо іншого, а саме того, що він буде вічний раб ЧК, який боїться розконспірувати свою діяльність» [46]. Чекісти постійно наголошували на недостатньому фінансуванні на утримання агентури та на жадібності агентів-священиків. У пояснювальній записці до кошторису витрат на агентурну роботу 1926 р. зазначалося: «Жодна сфера чекістської роботи не потребує так багато матеріальних витрат як релігійні угрупування. (…) Попів різних мастей не важко вербувати, але досить важко використовувати, не купуючи їх грішми. (…) У комуністичну ідеологію вони не вірять; у партію знають, що навіть за умови зречення сану не приймуть; застосування у [19]26 році репресій попи не допускають; у надання їм державної служби після зняття сану не вірять. (…) єдиним солідним для них аргументом є гроші» [47]. Цинічно звучить висновок начальника Секретного відділу ГПУ УСРР В. Горожанина у 1928 р.: «Вербування попів особливих труднощів не становить, але їх використання можливе лише за умови виплати грошової компенсації». Згідно з кошторисом цього року на утримання 378 агентів із щомісячною виплатою кожному 20 руб. на шість місяців виділялася сума 45 360 руб. Перелік релігійних конфесій, де діяли агенти, чітко окреслювало керівництво ДПУ УСРР: «обновленці, тихонівці, автокефалісти, Діяльно-Христова церква, Собор єпископів, сектанти» [48]. За архівними документами ГДА СБУ вдалося фрагментарно встановити динаміку вербування агентури упродовж певного періоду 1927 – 1929 рр. Так, Таємний відділ ДПУ УСРР зафіксував, що в 1927 р. по «церковній лінії» було завербовано 266 осіб, з них у липні – вересні 121 особу, у жовтні – 26, листопаді – 43, грудні – 22 особи. Протягом 1928 р. у січні – 39, лютому – 24, березні – 36, квітні – 30; у першому півріччі 1929 р. – 88 осіб [49].

З початком суцільної колективізації в Україні ДПУ отримала завдання, викладене в циркулярному листі № 37 «Про стан і перспективи церковного руху і чергові завдання органів ОДПУ» від 22 березня 1930 р. Його суть полягала в «очищенні» території республіки від впливу релігії. В очах вірян цей процес мав виглядати як природний наслідок втрати довіри до Церкви та зменшення релігійних настроїв, а репресивним заходам слід було надати вигляду добровільності: «добровільне» виселення священиків з районів суцільної колективізації, «добровільне» зречення сану, закриття церков через розвал церковних громад тощо. У цьому ж документі зроблений важливий узагальнюючий висновок, який дає можливість оцінити реальне становище Православної та інших церков: «У період утворення нових церковних течій наші органи добивалися такого становища, щоб жоден захід церковників, який має хоч якесь принципове політичне значення, не проходив без нашого негласного керівництва (…) Врешті решт, ми виявилися господарями становища в церкві настільки, що змусили церковників провести низку заходів, засадничо їм невигідних». Автори документа об’єктивно констатують, що більшовицька партія повинна була рахуватися з релігійністю селянства, рівень якої не дозволяв ліквідувати Церкву адміністративним шляхом. Тому й були використані конформістські настрої частини православного духовенства «з метою внесення розколу в церкву, щоб таким чином ослабити її, підкорити нашому впливу, зменшити її міць, підірвати авторитет і значення для віруючої маси» [50].

У другій половині 1930-х рр. політичні репресії стосовно духовенства та віруючих лише посилилися. Масові операції в 1937–1938 рр., за задумом Й. Сталіна та його оточення, мали завершити двадцятилітню боротьбу з «соціально-ворожими елементами» та потенційною «п’ятою колоною» в СРСР. Більшовицькі лідери не змогли чітко окреслити ознаки «ворога» - вони протягом 1930-х рр. постійно змінювалися з огляду на тактичні, політичні та економічні чинники. Тому до радянських концтаборів потрапляли різні соціальні й національні групи населення, частину громадян розстрілювали [51].

Ставало все очевиднішим, що духовенство й віруючі були поставлені поза радянським суспільством. Лише в 1937 р. в Україні за неповною інформацією органами державної безпеки було репресовано 3 970 осіб за звинуваченням у «церковній та сектантській контрреволюції» [52]. Згідно з даними про оперативно-слідчу роботу органів НКВД УРСР з 2 червня 1937 р. по 15 січня 1938 р. було арештовано 8 246 осіб «церковників», у слідчому провадженні знаходилася 141 особа [53]. У таборах ГУЛАГу НКВД СРСР загинули визначні церковні діячі – архієпископ Чернігівський Пахомій (Кедров), єпископ Ніжинський Дамаскін (Цедрик), єпископ Прилуцький Василій (Зеленцов), архімандрит Георгій (Смільницький), ігумен Смарагд (Чернецький), ігумен Єфрем (Кислий), ігумен Савватій, ієромонах Михаїл (Корма), ієромонах Іннокентій (Козько), священики Гавриїл Павленко, Іоан Смоличев, Іоан Лабунцов, ієродиякон Місаїл (Стішковський) та величезна кількість як православних ієрархів, так і парафіяльних священиків, про долі яких ідеться в обласних томах науково-довідкового видання «Реабілітовані історією». Узагальнюючої статистики різних категорій священнослужителів загалом по Україні на сьогодні, на жаль» немає.

Віруючі не могли не помічати трагічних наслідків силової ліквідації релігійних осередків, тобто тих обставин, що безпосередньо зачіпали інтереси та безпеку пересічних громадян. Як визнають сучасні дослідники радянської тоталітарної системи, значною мірою репресії мали превентивний характер, були покликані запобігти можливому спротиву, створити атмосферу страху за власне майбутнє. В такий спосіб держава нейтралізувала ті суспільні групи, які не вдалося атеїзувати методами пропаганди.

Але чи вдалося змінити вікові релігійні традиції та внутрішні переконання пересічних громадян? На це питання важко відповісти, адже неупереджених соціологічних досліджень органи радянської влади не проводили. Проте дослідники, аналізуючи комплексно різні за походженням джерела, зробили певні висновки. Так, Ю. П. Зуєв писав, що в середині 1930-их рр. більше половини населення відійшло від релігійних традицій, інша продовжувала сповідувати обрану релігію. Дослідник так ранжував віруючих: переконані віруючі, формально віруючі, і ті, хто вагалися. Критеріями такої класифікації стали міра релігійності, зумовлена власною самооцінкою, повнота визнання релігійних ідей, глибина віри/переконання, послідовність у дотриманні культових норм та виконання обрядів, наявність релігійної мотивації в поведінці [54]. О. Ю. Васильєва стверджувала, що найбільш чисельною групою в масштабах СРСР були формально віруючі, а кількість осіб, що поділяла релігійні погляди, але не афішувала їх становила не менше половини від загальної кількості населення країни. Такий поділ, як пояснює дослідниця, спричинений масовими переслідуваннями віруючих, котрі через побоювання арешту приховували свою віру [55].

О. М. Ігнатуша, аналізуючи офіційну статистику щодо структури релігійних вірувань населення у регіональному та соціальному розрізах за архівними даними, зробив кілька важливих висновків. По-перше, за його оцінкою, станом на початок 1930-х рр. понад 85 % сільського населення були віруючими, із них майже 52 % – жінки, третина віруючих – особи віком від 21 до 30 років, 45-50 % – неписьменні чи особи з початковою освітою (при зростанні рівня освіти скорочувалася кількість віруючих – авт.) [39]. Серед робітників частка віруючих значно нижча: на кінець 1930-х рр. від 13 до 27 % у віковій категорії від 18 до 40 років, 47% у віці понад 60 років - мали стійкі релігійні вірування (дослідження О. Ігнатуші [39] та Н. Лебіної [56] на прикладі м. Ленінграда). Однією з причин збереження стійких релігійних симпатій був тісний соціальний зв'язок робітничого класу України з селом: здебільшого це були робітники у другому або й першому поколіннях, все ще пов’язані з селянською культурою і релігійними поглядами.

Перепис населення 1937 р., в опитувальні листи якого було внесене питання про віросповідання, теж підтвердив низьку ефективність антирелігійної кампанії в контексті атеїзації по більшовицьки. Так, із 30 млн. неписьменних громадян СРСР віком понад 16 років, 84 % (або 25 млн.) визнали себе віруючими, а з 68,5 млн. письменних – 45 % (або більше 30 млн.) [57].

Отже, можна стверджувати, що більшість сільського населення України наприкінці 1930-х рр. так чи так дотримувалася традиційних релігійних норм. Рівень релігійності мешканців міста залежав від рівня освіти і залучення в радянсько-партійне середовище. Тому основна мета Й. Сталіна та його оточення – позбутися релігійного світобачення через державний терор і сформувати нову атеїстичну свідомість радянського суспільства – не була повністю реалізована.

Період 1920-1930-их рр. містив важливі за своїми трансформаційними впливами етапи формування силової моделі державно-церковних відносин, котрі еволюціонували від спрощеного уявлення про швидку побудову безрелігійного суспільства до атеїстичного. Теорія і практика комуністичного будівництва в УСРР – УРСР не передбачала збереження права свободи сумління і релігійного світогляду в суспільстві, трактуючи його як альтернативну, навіть ворожу, систему цінностей. У програмних положеннях антирелігійної боротьби, обгрунтованих у працях більшовицьких лідерів, з класових позицій оцінювалася роль Православної церкви як оплоту експлуататорського монархічного ладу, а духовенство і віруючі зараховувалися до табору контрреволюційних сил.

Однак ігнорування високого рівня релігійності населення України, передовсім селянства, особливостей національної специфіки релігійного життя в республіці, спроба побудувати безрелігійне суспільство воєннокомуністичними методами відкритого терору призвели до суттєвого ускладнення становища більшовиків. Це змусило владу вдатися до більш гнучких і дієвих методів антирелігійної політики. Одним із них стала всеохоплююча антирелігійна пропаганда, якій були властиві лівацькі, авантюрні риси, примітивний зміст, кампанійщина. Загалом низький рівень підготовки пропагандистів робив антирелігійні заходи малоефективними, що визнавали й самі партійні й державні органи влади. Оскільки пропаганда не впоралася з завданням швидкого усунення релігійних настроїв у суспільстві, вище партійно-державне керівництво змобілізовує  апарати спецслужб у центрі й на місцях до боротьби з «релігійним фронтом». Партійно-державне керівництво СРСР та радянської України маскувало антирелігійну стратегію толерантними деклараціями, тоді як спецслужби здійснювали руйнування релігійних громад і цілих конфесій негласними методами з використанням агентурно-оперативних технологій.

У грудні 1929 р. у передовій статті газети «Правда» йшлося про завершення так званого мирного співіснування з релігією і Православною церквою, відтак спостерігається ескалація репресій. У другій половині 1930-их рр. в період «великого терору» 1937–1938 рр. вони посилилися, але повної перемоги над релігійним світоглядом так і не вдалося досягти.

Цю статтю підготовано на основі публічної лекції “Як українців робили атеїстами: державна політика проти релігії 20–30-их рр. ХХ ст.”,  прочитаної 1 червня 2017 р. у рамках програми «Полтавського історичного товариства» при Полтавському національному педагогічному університеті імені В.Г. Короленка. Всі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Авторки та редакції сайту “Україна Модерна”. © Людмила Бабенко.

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою та запозичені з відкритих джерел.

Людмила Бабенко – докторка історичних наук, завідувачка кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, членка Української асоціації релігієзнавців, Національної спілки краєзнавців України. Сфера наукових інтересів охоплює державно-церковні відносини в радянській Україні, діяльність радянських органів державної безпеки, політичні репресії, історико-краєзнавчі студії. Авторка та співавторка монографій “Радянські органи державної безпеки в системі взаємовідносин держави і Православної церкви в Україні (1918 – середина 1950-х рр.)” (Полтава, 2014); “Органи державної безпеки на Полтавщині (1919 – 19910) (Полтава, 2005); “Ліквідація небільшовицьких партій на Полтавщині в першій половині 1920-х років” (Полтава, 2009) та ін. Новіші статті дослідниці: Технологія боротьби з Церквою (1920-початок 1950-х рр.) : чекістський сегмент // Радянські органи державної безпеки в Україні (1918-1991): історія, структура, функції. – К.: Ін-т історії України НАНУ, 2014. – С. 248-300; Мотиви зречення духовного сану православних священиків у контексті суспільно-політичних трансформацій 1920-х рр // Емінак. науковий щоквартальник. - № 2 (14). Т. 1. – Київ – Миколаїв. 2016. – С. 44-50; особливості інтерпретації діяльності церковно-релігійного підпілля 1930-их рр. співробітниками спецслужб радянської України // Scientific letters of Academic Society of Michal Baludansky. – Vol. 5 (3). - 2017. – P. 13-16. Живе і працює у Полтаві.

_________________________

[1] Киридон А. Час випробувань. Держава, церква, суспільство в радянській Україні 1917 – 1930-х років / А. Киридон. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2005. – С. 239. [2] Єленський В.Є. Державно-церковні взаємини на Україні (1917 – 1990) / В.Є.Єленський. – К.: Республ. центр духовної культури, 1991. – 72 с.

[3] Пащенко В.О. Держава і православя в Україні. 20 – 30-ті роки ХХ ст. / В.О. Пащенко. – К.. 1993. – 188 с.; його ж: Православна церква в тоталітарній державі. Україна 1940 – початку 1990-х років. – Полтава : АСМІ, 2005. – 631 с.

[4] Ігнатуша О.М. Інституційний розкол православної церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст. – 30-ті рр. ХХ ст) / О.М. Ігнатуша. – Запоріжжя : Поліграф. 2004. – 440 с.

[5] Киридон А. Час випробувань. Держава, церква, суспільство в радянській Україні 1917 – 1930-х років / А. Киридон. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2005. – 384 с.

[6] Тригуб О.П. Розкол Російської православної церкви в Україні (1922 – 1939 рр.): між державним політичним управлінням та реформацією / О.П. Тригуб. – Миколаїв : Вид-во МДУ імені Петра Могили, 2009. – 300 с.

[7] Бабенко Л.Л. Радянські органи державної безпеки в системі взаємовідносин держави і Православної церкви в Україні (1918 – середина 1950-х рр.) / Л.Л. Бабенко. – Полтава : ТОВ АСМІ, 2014. – 549 с.

[8] Маркс К. К еврейскому вопросу / К. Маркс, Ф. Энгельс // Сочинения : [в 50 т.]. – 2-е изд. – М. : Гос. изд-во полит. литературы, 1955. – Т. 1 : (1839 – 1844). – 1955. – С. 388.

[9] Философские взгляды на религию К. Маркса, Ф. Энгельса, В. И. Ленина / А. С. Попов // Лекции по религиоведению : учеб. пособ. – М. : Изд-во МГУ : Изд-во ЧеРо, 1998. – С. 87–97.

[10] Див. докладніше: Рассыльников И. А. Принцип «отделения школы от церкви» как необходимый признак светского государства и его значение в условиях правовой реформы / И. А. Рассыльников // Правовые реформы в России. – Ростов н/Д. : Изд-во СКАГС, 2004. – С. 124–129.

[11] Советская деревня глазами ВЧК–ОГПУ–НКВД. 1918–1939. Документы и материалы : в 4 т. Т. 1. 1918–1922 гг. / под ред. А. Береловича, В. Данилова. – М. : РОССПЭН, 2000. – С. 34, 79.

[12] Центральний державний архів вищих органів влади України (далі ЦДАВО України), ф.8, оп.1, спр. 819, арк. 13.

[13] ЦДАВО України, ф.8, оп.1, спр. 1223, арк. 50.

[14] Бухарин Н., Преображенский E. Азбука коммунизма

[15] Шкаровский М. Православная Церковь при Сталине и Хрущеве : (государственно-церковные отношения в СССР в 1939–1964 годах) / М. В. Шкаровский. – М. : Крутицкое Патриаршее подворье, 1999. – С. 72.

[16] Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. – М., 1990. – С. 129.

[17] Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України), ф.1. оп.20, спр.1839, арк. 97.

[18] ЦДАГО України, ф.1. оп.20, спр.216, арк. 19.

[19] ЦДАГО України, ф.1. оп.20, спр.749, арк. 68 зв.; 99-100; 102; 101.

[20] ЦДАВО України, ф.8, оп.1, спр.768, арк. 14 зв.-15 зв.

[21] ЦДАВО України, ф.8, оп.1, спр.818, т.2, арк. 18; 32.

[22] ЦДАГО України, ф.1. оп.20, спр.748, арк. 92; 92; 50.

[23] Держархів Вінницької обл.(далі ДАВО), ф.П-30,оп.1, спр.492, арк. 31.

[24] Бойко О. Економічний тиск як один з елементів антицерковної політики радянської влади в Україні у 20 – 30-х роках ХХ століття// Ковчег. Науковий збірник із церковної історії, число 6 : Насилля влади проти свободи сумління / відп. ред. Олег Турій. – Львів : Вид. Українського католицького університету. 2012. – С. 333, 334.

[25] Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі ГДА СБУ), ф. 13, спр. 254, арк. 60-61; Бабенко Л.Л. Радянські органи державної безпеки… - С. 69.

[26] Топчій О.С. Сільська інтелігенція Чернігівщини в антирелігійній кампанії 20 – поч.. 30-х рр. ХХ ст. // Інтелігенція і влада. Серія : Історія. – Одеса, 2011. – Вип. 21. – С. 182, С. 172–185.

[27] ЦДАГО України, ф.1. оп.20, спр.1450, арк. 22.

[28] ЦДАГО України, ф.1. оп. 20, спр.1842, арк. 2.

[29] ЦДАГО України, ф.1, оп. 20, спр. 2006, арк. 6-6 зв.; 23-23 зв.; 83.

[30] ЦДАГО України, ф.1. оп. 20, спр. 2684, арк. 23 зв.

[31] ЦДАГО України, ф.1. оп.20, спр. 2917, арк. 82.

[32] Дудка Л. Особливості становлення та поширення безвірницького руху на Ніжинщині у 1920-х роках // Держава і церква в новітній історії України / Зб. ст. за матеріалами ІУ Всеукраїнської наукової конференції «Держава і церква в новітній історії України» (21-22 листопада 2012 року). – Полтава : ПНПУ імені В.Г. Короленка, 2013. – С. 109.

[33] Дудка Л. Особливості становлення та поширення безвірницького руху на Ніжинщині у 1920-х роках  // Держава і церква в новітній історії України / Зб. ст. за матеріалами ІУ Всеукраїнської наукової конференції «Держава і церква в новітній історії України» (21-22 листопада 2012 року). – Полтава : ПНПУ імені В.Г. Короленка, 2013. – С. 112.

[34] Ігнатуша О. Характер і динаміка розвитку Спілки войовничих безвірників України (1926–1941 рр.)  // Історія релігій в Україні : праці XIII Міжнар. конф. Кн. 1. – Львів, 2003. – С. 264.

[35] ЦДАГО України, ф.1, оп. 20, спр. 2494, арк. 17.

[36] ЦДАГО України, ф.1. оп. 20, спр. 2917, арк. 75.

[37] Конституція (Основний закон) УСРР // Збірник законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. – 1929. – С. 515.

[38] Лисенко О. В. Діяльність сільських активістів як один з факторів виникнення селянських повстань весною 1930 р. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти : зб. наук. статей. – К., 2011. – Вип. 37. – С. 176.

[39] Ігнатуша О. Інституційний розкол православної церкви в Україні: гнеза і характер (XIX ст. – 30-ті рр. ХХ ст.). – Запоріжжя : Поліграф, 2004. – С. 234; 418-420.

[40] ДАВО, ф. П-29, оп.1, спр. 577, арк. 147.

[41] ДАВО, ф. П-33, оп.1, спр. 1012, арк. 82-85..

[42] ДАВО, ф. П-29, оп. 1, спр. 577, арк. 141-148 зв.

[43] Див. докладніше: Спілка визволення України. Стенографічний звіт судового процесу. – Харків, 1931 ; Опера СВУ – музика ГПУ. Спогади свідків. – Кам’янськ-Шахтинський, 1992. – 152 с. ; Пристайко В. Жертви терору. Як ДПУ боролося з українською академічною наукою // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1994. – № 1. – С. 70–82 ; Болабольченко А. СВУ – суд над переконаннями. – К., 1994. – 114 с. та ін.

[44] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2994, арк. 185-186.

[45] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 7, арк. 58.

[46] Бабенко Л.Л. Радянські органи державної безпеки в системі взаємовідносин держави і Православної церкви в Україні (1918 – середина 1950-х рр.). – Полтава : ТОВ АСМІ, 2014. – С. 213.

[47] ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20. , спр. 2318, арк. 39; Бабенко Л.Л. Радянські органи державної безпеки… - с. 215.

[48] Бабенко Л.Л. Радянські органи державної безпеки… - С. 216.

[49] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 370, т. 15, арк. 199, 219 зв., 260 зв; Бабенко Л.Л. Радянські органи державної безпеки… - С. 216.

[50] ГДА СБУ, ф. 13, спр. 1021, арк. 1-9; Бабенко Л.Л. Релігійне життя в архівних джерелах радянських спецслужб : особливості відображення // Релігія і церква в історії України / Збірник матеріалів Міжнародної наукової конференції. – Полтава : АСМІ, 2006. - С. 9.

[51] Див.: Україна в добу «Великого терору». 1936–1938 рр. / авт-упор. Богунов С., Золотарьов В., Рафальська Т., Радзивіл О., Шаповал Ю. – К. : Либідь, 2009. – 544 с.

[52] Нікольський В.М. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні // Укр. іст. журнал. – 2001. – № 2. – С. 84.

[53] Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі ГДА СБ України), ф. 16, оп. 31, спр. 105, арк. 11, 22.

[54] Зуев Ю.П. Состав и характер религиозности в социалистическом обществе / Ю. П. Зуев // Религия в советском обществе: причины сохранения и проблемы преодоления. – М. : Изд-во АОН при ЦК КПСС, 1984. – С. 4–5.

[55] Васильева О.А. Советское государство и деятельность православной церкви в период Великой отечественной войны : дис. … канд. ист. наук. – М, 1990. – С. 7.

[56] Лебина Н. Б. Повседневная жизнь советского города: Норма и аномалии. 1920–1930 годы. – СПб. : Нева : Изд-торг. дом «Летний сад», 1999. – С. 142.

[57] Жиромская В.Б. И. Н. Киселев, Ю. А. ПоляковаПолвека под грифом «секретно»: Всесоюзная перепись населения 1937 года. – М., 1996. – С. 98.

Цілковиту відповідальність за точність наведених у публікаціях фактів та коректність цитат несуть автори текстів.

http://uamoderna.com/md/babenko-atheism

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/