Головна

Свідчення про чудо за заступництвом о.Владислава Буковинського

bukow_0111 вересня в Караганді буде зарахований до лику блаженних о. Владислав Буковинський, проповідник і апостол Середньої Азії в радянські часи. Беатифікація стала можливою завдяки чуду зцілення за заступництвом о. Владислава, офіційно визнаному Ватиканом. Людиною, якій допоміг Слуга Божий, був о. Маріуш Ковальський, настоятель парафії св. Андрія в Теміртау.

— Отче, якщо це можливо, чи не могли б Ви розповісти про чудо, яке сталося з Вами за заступництвом о. Владислава Буковинського?

— Для початку я би хотів відзначити, що відтоді, як це чудо сталося, минуло вже чимало часу, тому, можливо, я не все з точністю пам’ятаю, як усе тоді було; але основні факти, що залишилися в моїй пам’яті, такі.

Чудо сталося вісім років тому, 2008 року, в Караганді. Це було через два роки після мого висвячення на священика. Я служив тоді вікарним священиком у селі Чарську (східно-казахстанська область). У цей час я саме перебував у Караганді, бо ж там тривала зустріч усіх священиків дієцезії, пов’язана з нашою постійною священицької формацією. У перервах між заняттями, щоби трохи відпочити, ми грали в футбол на спортмайданчику в нашій Духовній семінарії. І під час гри (я цього вже не пам’ятаю, знаю з розповідей інших свідків) я впав на майданчику і знепритомнів. Одразу викликали швидку допомогу і відвезли мене в лікарню, в реанімацію. Оскільки все виглядало дуже погано, відразу почалася молитва в моєму намірі. Інформація про серйозність ситуації швидко поширилася по всіх парафіях і монастирях Казахстану й не тільки.

Тим часом стан мого здоров’я не поліпшувався; навпаки, поставлений діагноз — інсульт, кома — фактично не давав надії на моє одужання. Як говорив один із головних лікарів — понад 90% таких випадків закінчуються смертю. Дехто виживає, але вони залишаються інвалідами на все життя. Тим часом, у лікарні єпископ уділяє мені Таїнство Єлеопомазання, благословляє реліквіями о. Владислава Буковинського, залишає ці реліквії біля мого ліжка і йде.

У цей час, у постійному поклонінні Святим Дарам моляться сестри босі кармелітки в Караганді. Вони почали новенну до о. Владислава Буковинського, після чого я прокинувся в лікарні, встав із ліжка й вийшов у коридор, не усвідомлюючи, де я, як сюди потрапив і що тут роблю. Лікарі, здивовані тим, що діється, констатують моє повне одужання. Я залишаюся ще трохи в лікарні під наглядом, і повертаюся до нормального життя.

— Чому для молитовної допомоги вирішили звернутися саме до о. Владислава Буковинського?

— Як я вже згадав, багато людей, кожен по?своєму, просили в молитві Бога про Його втручання в цю важку справу. Але, як довів процес беатифікації о. Владислава, вирішальним моментом із чудовим результатом була молитва сестер босих кармеліток із Караганди. Як розповідали потім сестри, вони спочатку молилися про сповнення Божої волі, в сенсі, що як уже настав мій час, то не варто опиратися Божим планам, а якщо Бог хоче залишити мене в живих, то нехай буде так. Але потім одна з сестер запропонувала зосередитися на молитві про моє зцілення. І, погодившись, сестри в цьому намірі почали новенну до о. Владислава Буковинського. І виявився достатнім перший день цієї новенни, аби я був зцілений.

Чому саме о. Владислав — не знаю. Думаю, що Боже Провидіння, використовуючи цей випадок, поставило тут саме його і надихнуло молільників звернутись у своїх молитвах до нього. А все це заради того, щоб о. Владислав став блаженним (в подальшому також, сподіваємося, святим), і щоб він як наш небесний покровитель «повернувся» до нас у Казахстан, туди, де з такою ревністю раніше служив, і щоб тут своє служіння продовжив, допомагаючи нам усім іти до Бога.

— Яку роль у Вашому житті відіграє Слуга Божий о. Владислав Буковинський?

— Коли 14 років тому я приїхав у Казахстан, то нічого не знав про о. Владислава. І, думаю, що в Польщі тоді взагалі мало хто його знав. Не можу сказати, що після мого приїзду сюди його особистість почала цікавити мене більше і що я намагався молитися за його заступництвом. Ні. Швидше за все, моє ставлення до о. Владислава було байдужим. І тільки після того, що сталося зі мною тоді, 8 років тому, о. Владислав трохи привернув мою увагу до себе — але все ще тільки трохи.

Для мене, звісно, дуже важливим було те, що сталося тоді в моєму житті. Я з усією впевненістю знав, що це була Божа дія, чудо, яке не тільки принесло мені фізичне зцілення але, насамперед — духовне. Але я пов’язував цей факт безпосередньо з Богом. Заступництво о. Владислава все ще залишалося на другому плані й чекало на своє підтвердження Церквою. Всі навколо одразу почали говорити, що це Буковинський, але процес беатифікації мав це підтвердити. І підтвердив.

Відтоді я почав знайомитися з життям о. Владислава, звертатися до нього в душі та молитися. Все більше усвідомлюю, що тепер ми пов’язані один з одним особливими відносинами, які поступово поглиблюватимуться. З деяким хвилюванням я чекаю на момент його беатифікації, як той, хто більше всіх «замішаний» у дивовижну Божу справу, «справу Буковинського».

— Отче, а як Ви опинилися в Казахстані?

Це довга історія. Якщо коротко, то починав я шлях до священства в Польщі, в кармелітському ордені, але сталося так, що не був допущений до довічних чернечих обітниць і був змушений покинути орден. Оскільки був на зв’язку з босими кармелітками (листувалися по інтернету), вони, дізнавшись про мою ситуацію, покликали мене в Казахстан, у Духовну семінарію в Караганді, щоб тут закінчити священицьку формацію. Я так і зробив. Приїхав, повчився ще три роки в семінарії, потім єпископ Йоан Павло Ленга висвятив мене на священика, і я залишився тут, у Карагандинській дієцезії, і служу до сьогоднішнього дня.

— На Ваш погляд, чого може навчити приклад життя о. Владислава Буковинського нас, людей, які живуть в абсолютно іншу епоху?

— Складне запитання. Мені здається, що о. Владислав, приклад його життя, даний насамперед нам — священикам, які служать сьогодні в Казахстані (і, можливо, не тільки в Казахстані). І хоча ми живемо та служимо сьогодні в зовсім інших умовах: у свободі, відкрито, без страху, але чесноти о. Владислава — універсальні, позачасові, актуальні і в наш час. Ідеться про такі священицькі чесноти, як відданість священицькому служінню, жертовність, вірність, відвага, постійний і живий зв’язок із Богом та Дівою Марією, любов до людей, яким служиш, ревність у душпастирстві… У цьому плані, ми, священики, — спадкоємці служіння о. Владислава, можемо багато чого в нього навчитися.

Одночасно усвідомлюємо потребу в його допомозі, тому розраховуємо на те, що наш блаженний побратим у священстві буде в нашій священицькій праці з нами, підказуватиме, як і що робити, адже він дуже добре знає Казахстан, знає людей, які живуть тут.

Що стосується всіх віруючих людей — думаю, що в о. Владислава буде багато справ. Оскільки він буде поки що єдиним нашим блаженним, ми всі будемо вдаватися саме до нього в наших молитвах із проханнями про всі наші потреби, турботи, труднощі, розраховуючи на його щедру допомогу і заступництво перед Богом. Будемо чекати від нього продовження його служіння нам, але тепер, звісно, служіння іншого: зі ще більшою силою, з силою чудотворною.

Фотографії з особистого архіву о. Маріуша Ковальського і о. Євгенія Зіньківського

Михайло Фатєєв, Gaudete.ru

Джерело: CREDO

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/