Головна

Отець Андрій ЗЕЛІНСЬКИЙ, священик УГКЦ, військовий капелан: «Для мене великим дивом є, коли із хлопчаків-курсантів виростають командири»

21zelinskiyНещодавно у Львові відбулася презентація книги отця Андрія Зелінського «Соняхи. Духовність на час війни». Сама книга є збіркою духовних рефлексій на основі пережитого під час перебування на передовій, до того ж видання присвячене молодим загиблим офіцерам, друзям священика, тому на цих майже 124 сторінках присутній синтез нашого життя. Отець Андрій Зелінський — священик УГКЦ, член черничого згромадження «Товариство Ісуса», військовий капелан. Людина з блискучою освітою — філософську освіту здобув у St. Basil College (Стемфорд, США), богословську — у Pontificia Universita Gregoriana (Рим), політологічну — у Національному університеті «Києво-Могилянська Академія». Своє капеланське служіння розпочав у 2006 році в Академії сухопутних військ у Львові, а з червня 2014 року бере активну участь у забезпеченні духовною підтримкою українських військових у зоні АТО, здійснюючи капеланське служіння у підрозділах ЗСУ під Слов’янськом, Краматорськом, у Пісках, Дебальцевому та під Маріуполем. З отцем Андрієм говоримо про духовний вимір війни, вміння любити і продовжувати боротьбу.

«ВІЙНА ЗАВЖДИ НАПРАВЛЕНА ПРОТИ КОНКРЕТНОЇ ЛЮДИНИ ТА ЇЇ ГІДНОСТІ»

— Отче, що для вас війна?

— Війна — це насамперед хаос, деструктивний процес. Коли людина знаходить себе у контексті радикально зруйнованого простору і часу, відповідно знищуються якісь фундаментальні засади її особистості. Вона втрачає відчуття безпеки і спокою. Війна завжди направлена проти конкретної людини та її гідності, тому що це насилля і жорстокість. А отже людина піддається духовному руйнуванню в контексті війни. Тому важливо, аби у моменті цієї руйнації, коли зникають будь-які звиклі орієнтири, зуміти відновити систему цінностей. Для того, щоб залишитись людиною під час війни, потрібно не втомлюватись любити, у контексті темряви не стати темрявою. Відтак, для тих, хто воює, важливо пам’ятати про любов до близьких і рідних, що залишаються за плечами,  любов до України. Бо тільки любов наближує світанок у, здавалося б, непроглядній темряві.

— Ми живемо вже понад два роки у стані важкого психічного навантаження. Як позбутись цього звикання до війни і водночас долати байдужість  та шанувати пам’ять про героїв?

— Моя книга «Соняхи. Духовність на час війни»  — це збірка коротких рефлексій, інтерпретація того, що переживаємо зараз, духовними категоріями і, власне, у цьому здавалося б безнадійному просторі варто шукати надію, а отже починати змінювати світ з людського серця, адже запалене надією серце здатне перемінювати інших. Коли розпочалась війна, країна та армія були неготові. Саме молодому поколінню наших офіцерів випало зайняти лінію оборони, стати попереду вірним і надійним щитом. З багатьма з них був ще знайомий з Академії сухопутних військ у Львові, ми часто бачились, підтримували стосунки, згодом перетинались на передовій. На жаль, чимало з них назавжди залишилось сторожами вічності на одному з полів українського Сходу. У той час, коли армія була збіднілою, вони, перебуваючи на посадах командирів бойових підрозділів, зустрілись обличчя до обличчя з ворогом. Все, що вони мали, — це відчуття жертовної вірності обов’язку. Вірність — одне з імен любові! Їхній приклад має сьогодні підтримувати нас, оскільки вони цією щирою і безкорисною любов’ю стримали потугу агресора, аби життя тривало! Публікація моїх роздумів — не лише щира спроба привернути увагу до постатей, які заслуговують на пам’ять і вдячність, пошану і щиру любов свого народу. Це — звернення до нас самих. Ці хлопці своєю вірністю і жертовністю навчають нас, як жити так, аби безупинно наближувати світанок. Коли ми любимо — ми справжні, коли любимо по-справжньому — ми нездоланні. Ці молоді хлопці дивились в очі смерті, проте не зневірилися, йшли до кінця, бо мали відчуття відповідальності перед своїм народом, офіцерську гідність і честь. І їх приклад надзвичайно важливий для нас, бо коли робимо щось у суспільстві і для нього, маємо бути щирими, щедрими і до кінця вірними, не можемо втомитись, оскільки любов — це багатогранний і творчий процес; уміння дарувати життя іншому, не покидати його у стані самотності. Одвічна проблема людства — занадто велика кількість самотніх людей. А коли людина стає самотньою, ризикує стати жорстокою, аби захистити себе від болю самотності. Соняхи вірно повертають свої голівки за сонцем і таким чином стають ніби втіленням його сяйва. Так само і ми повинні бути зверненні серцем у напрямку добра, підтримувати одне одного, шукати отих творчих і світлих шляхів змінити наш світ на краще, щоб своєю вірною любов’ю розсіювати темряву.

«ЛИШЕ СПРАВЖНЯ ЛЮБОВ ЗДАТНА ОКРИЛЮВАТИ І БУТИ ЖЕРТОВНОЮ»

— Якщо перегортати сторінки «Соняхів», як ви вже казали, ми бачимо обличчя молодих офіцерів, які були вашими друзями. Як це писати про померлих товаришів?

— Військовий капелан, який перебуває в зоні бойових дій і безпосередньо втрачає близьких товаришів, потребує духовної реабілітації. Тому текст — це спроба переосмислити, виразити свої почуття, з метою збереження цілісності. Було важко не стільки писати, як переживати ці події. Коли ми вербалізуємо, рефлектуємо, позбавляємо себе цієї деструктивної сили відчуттів. Упродовж останнього року у моєму житті були особливі миті, скажімо постдебальцівський період, коли чимало друзів і знайомих раптом зникли. Його було складно подолати. Інколи думаю, що існує два мене: один — це той, який весь час у бігах, діяльності, бо ж повернутись до Києва, не означає повернутись із фронту. Інший — ніби прихований у тіні.. У будь-які стосунки ми вкладаємо свій час і зусилля, інвестуємо себе. Коли ці люди зникають, відчуваєш спустошення; зрештою відчуваєш себе тінню.

— Чи були такі ситуації під час вашого перебування у зоні АТО, за умови яких ви скріплювались  у вірі і навпаки — втрачали надію?

— На фронті у мене ніколи не було повної зневіри. Часто мене запитують, чи бачив я якісь дива на війні? Відповідаю, що так. Кожне з цих див мало два ока і було вдягненим у військовий однострій (Усміхається.) Для мене великим дивом є побачити оцю метаморфозу, коли із хлопчаків-курсантів, якими я знав їх ще вчора, скажімо з Академії сухопутних військ, виростають командири, які ведуть за собою інших у бій. Оце найбільше чудо, радість і піднесення! І тут ми знову-таки говоримо про контекст любові. Лише справжня любов здатна окрилювати і бути жертовною.

«ПЕРЕМОГУ ЗДОБУДЕМО ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ НАША ДЕРЖАВА СТАНЕ ЯКІСНО ІНШОЮ»

— Сьогодні чимало військових, повертаючись додому, не можуть ввійти у мирне життя. Як ви адаптовуєтесь?

— Найважче хлопцям адаптуватись тоді, коли вони бачать, що система цінностей, якою вони користувались у зоні бойових дій, є діаметрально протилежною у цивільному житті. Там вони жили без фальші, боролися за гідність, Батьківщину, людину! Тут — багато нещирого і несправжнього, чого нема на передовій, бо там все відфільтровується і залишається найважливіше. Тому, по-перше, маємо поставити питання перед собою, якими цінностями ми керуємось у сучасному суспільстві, що є для нас орієнтирами? По-друге, маємо бути більш уважними до тих, що повертаються з фронту. Моя порада —  допоможіть їм відчути себе любленими і допоможіть їм знайти спосіб проявити свою любов до інших. Тоді не буде жодних перепон на шляху їх повернення, можна буде подолати будь-які труднощі. Коли людина помічає, що її люблять —  відчуває себе корисною у суспільстві. Не забуваймо про родини, які втратили чоловіка, батька, сина. Не маємо жодного морального права забути про це, бо це — наші родини. Любити сьогодні — це також скеровувати усі свої зусилля на побудову справді нової України. Хоча сьогодні над нашими головами не літають кулі, це не означає, що фронтів поменшало. Перемога ж полягає не лише у тому, щоб припинити використання зброї та повернути окуповані території — це небезпечноскромна уява про перемогу. Перемогу здобудемо лише тоді, коли наша держава стане якісно іншою. Якщо вибудовуватимемо відносини у державі на страху, приниженні, ненависті, придушуючи ініціативу та втікаючи від відповідальності, помножуючи корупцію та забуваючи про гідність людини-українця, Росії стане вдвічі більше, тільки одна з них, у такому випадку, називатиметься Україною. Не можемо залишати наших захисників на самоті зі своїми проблемами: це наші проблеми також! Не маємо права забувати сьогодні про людей, які внаслідок війни змушені були залишити власні домівки. Не можемо дозволити собі сьогодні суспільства самотностей, оскільки відчуття самотності має надзвичайну руйнівну.

— У сьогоднішніх умовах навіть у медіа дещо змінився образ чоловіка. В країні вважаються героями лише ті чоловіки, які на передовій. Натомість та частина чоловічої статі, яка є у цивільному житті, щоденно виконує свою роботу відчуває себе дещо некомфортно. Як збалансувати феномен чоловічої гідності у суспільстві?

— Фронти бувають і є різними. Залишатись поза фронтом сьогодні ніхто не має права. Якщо хтось не має змоги вдягнути військовий однострій і зі зброєю у руках захищати Батьківщину, має великі можливості реалізовувати себе в інших сферах, де також існує можливість брати на себе відповідальність за долю свого народу. Війна має дуже багато вимірів — інформаційний, соціальний, економічний, політичний. Треба намагатися інвестувати себе жертовно та беззастережно для побудови нового суспільства. А реформа суспільства розпочинається з реформи власного серця.

— У своїй книзі «Соняхи» ви пишете, що є щасливими у своєму служінні. Якщо підсумувати, то що для вас є найбільшою радістю?

— Найбільш щасливим я відчуваю себе тоді, коли розумію, що знаходжусь на своєму місці. На фронті були моменти, коли здавалося б все — темрява густа і непроглядна; майбутнього не видно, зникають будь-які горизонти. І тут оце розуміння присутності на своєму місці дає сили йти далі: я поруч із тими, кому покликаний служити! Все, що потрібно, — любити вірно, творчо, по-справжньому. Наша сьогоднішня боротьба — за ту Україну, про яку мріяли усі, хто склав своє життя на одному з полів українського фронту.

Юліана ЛАВРИШ

http://m.day.kiev.ua/

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/