Головна

За тих, хто не з Богом, але й не проти Нього

4887Питання віри, все ж, чи не найскладніше. Церква, традиція, обряд та інші обставини — це все значно простіше. А про віру навіть говорити непросто. Складно у тому сенсі, що кожен приходить до неї по-своєму, має свої переживання і аргументи. Але — може трохи наївно — спробую запропонувати не змушувати людину вірити.

1. Є один феномен: коли, наприклад, батьки вашого друга постійно вказують тому другові, що ви кращі від нього, що робите все правильніше, що йому треба бути схожим на вас — це може підсвідомо вплинути на того друга. Він може мати немов би якусь образу. Підсвідомо. Ваші стосунки можуть стати прохолодними, може з'явитися злість. Друзі — це один із варіантів. Таке може статися між братами-сестрами, між будь-ким іншим.

2. Мені пощастило народитися у родині, де знали, що Церква — це не є погано. Ніхто її ніколи не ідеалізував. Я не ходив до церкви щонеділі. Але знав, що про Церкву є багато брехні. Знав, що був Радянський Союз, жорстокість та несправедливість, переслідування, вивезення та підпілля. Деякі мої предки були священиками, дружинами, доньками, синами священиків. Дехто з моїх родичів знався з митрополитами. А дитинство — це така штука, коли ти сприймаєш усі ці речі, усю цю інформацію дуже просто і довірливо. Є бабця. Вона розповідає родинну історію. У ній є священики. Вони — твої предки. Крім того, сюжети цікаві та зворушливі, рідні. Ці отці — твої цікаві та зворушливі предки. Вони — добрі. Бабця — добра. Все сприймається так.

Коли ти дорослий — інформація сприймається через певні фільтри. Якщо би бабця помилилася у якихось своїх розповідях, і я би знав, що вона помилилася, то міг би з нею не погодитися, виправити. З огляду на свої знання, так звані вміння критично мислити та аналізувати. Родина у старшому віці сприймається інакше. Якщо у дитинстві родина — це рай, то у старшому віці родина — це люди. Рідні, але люди. Так само із предками: якщо б виявилося раптом, що предки зробили чи робили щось негідне, то ти би знав, що це негідне. Якщо би Церква помилилася, то ти би знав, що вона помиляється. Хоч і твої предки були священиками. Але ніколи не поміняється одна річ: хоч історії, родина і все інше сприйняття світу перестають бути напівказковими, є „дорослі проблеми“, але ти все це любиш. Бо то твоя бабця, яка розповідала тобі про твоїх прадідів, які були священиками тієї Церкви, твоєї Церкви, що була у підпіллі. Врешті, ти знаєш про свячене яйце у неділю і вчителів, які пантрували під церквами, безглузді недільники на свято, отців-коминярів та вінчання вдома. Як усі ці історії можна не любити?

Але не я вибирав, ким народитися і у якій сім'ї. Те, що я маю ці знання та відчуття — не моя заслуга. Більше — батьків, бабусь, всіх. Але найбільше — Бога. Він вибрав. Але попри те все — попри знання, що Бог є, попри усі історії, попри все це — віра із цих факторів не з'являється. Навіть холодний розрахунок (не дослідження, а умовивід, адже хтось скаже, що не мав від чого відштовхуватися), що Бога не може не бути — віри не додає. Звідки ж вона?

3. Я знаю, що є багато дуже порядних людей, які не вірять у Бога. З тих чи інших причин. Вони — добрі. Вони не показово допомагають жінкам занести та винести візочок у/з автобуса; вони щиро люблять людей, люблять свою працю, дякують долі за різні речі; радіють сонцю; вони не крадуть, не убивають, поважають батьків, не обманюють і часто навіть не лінуються. Вони навіть хочуть (навіть — бо це за людською логікою альтруїзм) зробити щось для ближніх, досягти чогось для них. Але вони не вірять у Бога. І ось їхня найбільша помилка... Так виглядає із тез деяких вірних церкви. Виглядає, що краще було не народжуватися, якщо ти не віриш у Бога і не робиш „найважливішу річ“ - не кажеш усім, як ти віриш у Бога. Бо ти згориш у пеклі.

Відповідно, якщо ти — порядна людина, яка любить людей, яка робить усі ці та/або інші добрі речі, а тобі кажуть, що ти — згориш у пеклі, а кажуть це люто, зверхньо, інколи з певною ненавистю, то ти не розумієш, що ж не так. Ти знаєш, що ти — добра людина. Виходить, погана церква. Бо не кожна людина народилася й жила за таких обставин, як я, не кожна людина вчилася у католицькому вузі, не кожна людина знайома із богослов'ям, з християнством. І вона не повинна знайомитися з ним, „бо інакше згорить у пеклі“. Церква повинна йти і розповідати. Розповідати так, як розповідала мені бабця. Щоб я знав, що це добре. А не що я в інакшому випадку згорю у пеклі.

Бо тоді вмикається парадокс із батьками друга. Тільки у цьому разі активується трикутник „Людина — Бог (друг) — Церква (батьки друга)“. Церква нерозсудливо бере на себе роль батьків друга. Церква, грубо кажучи, каже людині: „будь як твій друг (Бог), будь з ним, роби, як він“ і так далі. У людини, ймовірно, може виникнути підсвідома відраза до Бога. Але винна у цьому церква. І я знаю, що вона не хотіла нічого злого, знаю. Вона хотіла як краще, але помилилася. Бо вона — це люди. А люди помиляються. Можливо, моя мама теж вважала, що буде мені добре, якщо я стану таким, як одна моя одногрупниця. Вона мене постійно порівнювала. Мене це злило. І я злився на свою одногрупницю.

4. Але я все ще не сказав, звідки, на мою думку, береться віра. Нізвідки вона не береться. Її дає Бог. Я ріс у таких обставинах, у яких нібито не міг би не повірити у Бога. Але все це у кінцевому результаті було підґрунтям, фоном, деякими знаннями про Бога і християнство. Це все дрібниці. Віру дає Бог. Раптово. Несподівано. По-різному, мабуть. Мені дав, коли я був у горах, і було дуже добре, і вся та радість і щастя не могли у мені вміститися, і стало зрозуміло, що вся ця видима і невидима велич, присутня тут, дана мені не просто так і не ніким. Хоча що я тепер кажу, що „стало зрозуміло“? Це спроби передати словами непередаване: момент спалаху віри.

Тож якщо Бог дає віру, то хто сміє вимагати від людини повірити? Це вимога до Господа. Іншими словами, якщо хтось вимагає від людини повірити, то це неначе вимога до Господа: „ану, Я сказав, зроби так, щоб ця людина повірила, інакше Я велю, щоб ти відправив її у пекло!“

5. Врешті, що я буду мудрувати? Є святі, які були повіями, я святі, які були убивцями. Чи не апостол Павло переслідував християн і святу Божу Церкву? І якщо у мене були усі підстави вірити, але я повірив по-справжньому лиш потім, колись, завдяки Богу, бо Він так схотів, то які підстави були у римлянина повірити? Бог. І Бог вирішив, що Його така воля, щоб убивця став потім апостолом.

Ми можемо сказати, що то ж Павло. Але хіба сучасники Павла могли про таке подумати? То чому ми не можемо подумати, що хтось із наших сучасників, які не вірять, не стануть колись, згідно із Божою волею, святими? Але ні, ми хочемо, щоб було так, як ми хочемо, а не так, як Бог хоче. Вже. Негайно. Інакше ми тут дияволові команду дамо людину спалити у пеклі.

Цікаво, до речі, якби деякі із перших християн були так засліплені своєю правотою — як тепер деякі сучасні християни — то чи не засудили б Павла, коли б той прийшов і навернувся?

6. Проте Павло, очевидно, мав з ким поговорити, після того, як Господь його благословив вірою. А всі ті, хто зараз не вірить, куди їм піти, коли вони навернуться? До тих, хто їх проклинав? Звісно, що не маю права узагальнювати. Але — наберуся нахабності — зазначу ще один феномен: якщо є дев'ять порядних людей, а одна — непорядна, гнівна, зла, то часто вона кричить найголосніше, вона хоче бути всюди, вона хоче сказати все і про всіх, вона лізе у кожну шпаринку (а у сьогоднішню добу це навіть надто легко). Вона говорить і привертає увагу, вона хоче бути у центрі уваги. Вона, врешті-решт, робить скандали. І так, на жаль, є, що про клопітку тиху працю багатьох людей (чи то отців) часто не чути. Може, це винні ЗМІ, а може така людська природа — говорити, що добрі новини — то не новини. Новини — це про погане. Відтак, у нашому ефірі стільки поганого. А ті крикуни ще й беруть на себе повноваження говорити від усієї Церкви, яка насправді така різна, як і ми всі.

Але — якщо логічно подумати — виходить так, що усі ті люди, які ще не вірять і які навіть не мають тих обставин, які я мав, не можуть знати, що Церква є різна, зокрема добра. Бо часто вони чують не те, що заохотить їх до Церкви. І вони не повинні шукати, ніхто нічого не повинен. Христос не сказав людям із неба, що вони повинні прийти до Нього. Він до них ішов і покликав їх. Бо звідки люди мають знати? Не всі народилися у таких обставинах, як я. А обставини, сім'ю вибирають не люди — Бог.

7. Крім того, люди, скоріш за все, часто ототожнюють християнство і Церкву. Відтак, можливо, звідси і негативне ставлення до християнства — завдяки, почасти, отцям, які забувають одну (а, може, кілька) важливу річ.

Коли я одного разу був у Києві, то розмовляв із отцем. Жалівся на впертість церкви стосовно пам'ятника митрополитові Шептицькому. Казав, що церква спричинилася до того, що багато моїх ровесників відвертається від УГКЦ. Отець сказав одну річ: диявол найбільше любить спокушати священиків, бо на них дивиться багато людей. І якщо диявол спокусить отця, то це може призвести до розчарування багатьох вірних не лише у тому отцю, але й у Церкві та, зрештою, у Бозі.

8. Логіка мого тексту загнала мене у пастку: тепер мені потрібно повчати отців, як їм жити. Трохи некоректно вийшло, але що робити? Інколи окремі отці стоять на дуже пострадянській позиції: „якщо ти не з нами, то проти нас“. Ніде правди діти, таке останнім часом було, хоч нагадаю, що я вірю в те, що це стосується лише частини Церкви. Тож як людина, яка ще не вірить у Бога, але може скоро повірить, має реагувати на таке, як має поводитися? Вона знає, що вона не з Церквою. Ну бо не з Церквою, бо не вийшло ще, ще не склалося, Бог ще не покликав. А тут хтось каже, що можна бути лиш „з нами чи проти нас“. Відтак, якщо людина знає, що вона не „з“, то доводиться обирати „проти“.

Колись Мирослав Маринович розповідав, що комуністична влада йому поставила такий ультиматум: „з нами чи проти нас“. Якщо він не міг бути з ними, а третього варіанту не було залишено, то йому довелося обрати „проти“ й стати тим, ким став — дисидентом. Але нащо схожі тони використовувати якому-небудь отцю? Не варто, на мою скромну думку, наслідувати комуністичний приклад.

Але проблема заходить ще далі. Інколи відбувається ототожнення Церкви і Бога, мовляв, „ти проти Церкви — ти проти Бога“. А це ж взагалі відштовхування людей від Бога руками необачних чи то прихожан, чи то отців. А якщо до цього додати ще формулу „хто сміє казати, що Церква помиляється — той проти Церкви, а хто проти Церкви — той проти Бога“ — взагалі біда виходить. (Якби завжди, коли батьки здорово кажуть дітям, що ті помиляються, діти б нездорово реагували? Хоч я розумію, що часто зауваження теж можуть бути нездоровими).

Врешті, згадаю книгу „Вступ до християнства“ Йозефа Ратцінґера — Папи Римського Бенедикта XVI, який писав про те, що у світі тепер є дуже багато людей, які не „з“ і не „проти“; вони у пошуках. І треба за цих людей боротися. Боротися, очевидно, за зустріч людей із Богом. Я веду до того, що Папа не пропонував ставити гостру альтернативу: „за“ чи „проти“. І дати людям час. Дати час Богові, щоб він встиг прикликати людину на зустріч із собою раніше, ніж хтось відштовхне людину навіть від самої думки про Бога і Церкву.

Маркіян Прохасько

http://zbruc.eu/

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/