Головна

Здобуваючи Незалежність (частина ІV)

Перша Світова Війна, була для нас шансом вибити в своїх імперії більшу свободу і спробувати стати самостійними гравцями на політичній арені. Саме так мислили галицькі українці, які у 1914 році вступали до лав Українських Січових Стрільців. Це був український легіон в складі айстро-угорської армії, проте ніхто з стрільців не збирався вмирати за цісаря Франца-Йосифа. Розрахунок був простий: австрійці обіцяли нам що в разі перемоги над Росією вони заберуть українські землі і дадуть нам створити на них свою державу. І навіть, думали вони, якщо Австрія нас зрадить, в нас вже буде боєздатна армія і ми зможемо воювати самі за себе.

І ось за це, як вважали тисячі молодих людей з Західної України, варто було і боротись і вмирати. Легіон Українських Січових Стрільців або усусуси, як самі вони себе називали, складався з добровольців, яких було значно більше ніж австрійське командування дозволило включити до складу. Якимось дивом тули прийняли навіть кількох дівчат, які воювали пліч о пліч з хлопцями. І ще більше людей жертвували на легіон свої заощадження. Наприклад, Роман Дашкевич, один з засновників січового руху, юрист і як наслідок людина небідна, на власні кошти закупив для стрільців мундири і озброєння.

Січові стрільці добре проявили себе в боях проти російської армії – взяти хоча б битви на Маківці і Лисоні. Не менш успішно завойовували вони дівочі серця – від Закарпаття до Кіровограду і від Києва до Одеси.

Під час затяжної окопної війни усусуси прославились також тим що одного разу влаштували перемир’я і братання з російськими військами, які стояли по іншу сторону фронту, коли виявилось що царські підрозділи складаються переважно з українців. Не обходилось звісно і без народних шкіл в селах де стрільці довго стояли, та інших просвітницьких заходів. Ці хлопці (ну, і кілька дівчат) відкрили нову сторінку в історії боротьби за українську державність – яскраву і світлу сторінку. Мало яке військо в історії мало такий високий бойовий дух, культурний рівень, патріотизм і почуття гумору!

А тим часом Росія не витримала затяжної війни. Цар відрікається від престолу, проголошується республіка. Скориставшись нагодою, в Києві патріоти проголосили Українську Народну Республіку. Дізнавшись про це, багато полонених галичан (серед них – той самий Роман Дашкевич, який купував для стрільців кріси й мундири) почали тікати з таборів для полонених в Сибіру та Середній Азії і пробиратись в Київ – служити у війську новоствореної Української держави. З таких добровольців був створений полк Січових Стрільців (не плутати з легіоном), який став найбільш боєздатним і дисциплінованим підрозділом армії УНР. Роман Дашкевич згадував:

На жаль, в новоствореної Української Народної Республіки, як і в Галицько-Волинського королівства, були дві проблеми: нахабні сусіди і місцеві жителі, які не дуже поспішали грудьми вставати за батьківщину. В Росії в жовтні 17 року до влади прийшли більшовики, і вождь їхній, Володимир Ленін, хоча і декларував право націй на самовизначення, але на ділі не збирався нікому віддавати жодного клаптика колишньої Російської імперії. Більшість солдат за винятком полку Січових Стрільців мріяли скоріше повернутись додому, і їх не дуже турбувала наявність під оком сильного ворога. Армію треба було розпускати і збирати наново. І ось в якийсь момент уряд УНР повірив обіцянкам Леніна що радянська Росія не стане нападати і розпустив армію. І звісно, червона армія одразу рушила на Київ. Більш того, в самій українській столиці, на військовому заводі «Арсенал», підбурені радянськими агітаторами робітники розпочали повстання проти українського уряду. Столицю було не втримати, і навіть уряд, а з ним і сама ідея української держави були в небезпеці. І Євген Коновалець, комендант Січових Стрільців, приймає рішення: головні сили кинути на штурм Арсеналу, евакуювати уряд, і водночас відправити три сотні добровольців на станцію Крути щоб затримати Червону армію хоча б на день.

Чотири місця в нашій столиці і коло неї нього варто було б відвідати киянам що пригадати собі ті трагічні дні. Це завод «Арсенал», де засіла, як сказав би Кісельов, «стихійно вознікшая самооборона кієва». Це станція Крути, де є душевний музей героїв Крут в старовинних вагонах і пам’ятник нашим добровольцям що стримували ворожий наступ. До речі, більше двох третин з цих спартанців 20 століття вийшли з бою і потім ще воювали за свободу України. Пам’ятник збудований у вигляді колони київського університету, чиї студенти виступили на захист України. Це могила генерала Якова Гандзюка у Видубицькому монастирі. Генерал, який не встиг виїхати, був закатований більшовиками коли вони вдерлись до Києва – разом з десятками тисяч інших киян. І нарешті, це Аскольдова Могила, де урочисто перепоховали загиблих під Крутами коли ми разом з німецькими союзниками вибили більшовиків з Києва, і українська столиця знову стала українською столицею.

Не менш драматично розвивались події і на Заході України. Австро-угорська імперія тріщала по швах, і ребром стояло питання за ким залишиться Галичина – за українцями чи поляками. Австрійське командування вирішило передати цей край полякам, і щоб усусуси не оспорили це рішення, спеціально відправили їх на Буковину, подальше від Львова. Та ще й поставило слідкувати за ними ерцгерцога Вільгельма Габсбурга. Але Вільгельм Габсбург давно був своїм серед українців, пиав українською непогані вірші і навіть носив вишиванку, за що отримав прізвисько Василь Вишиваний. Звісно, він не заважав стрільцям їздити куди їм треба. І ось, стрілецький командант Дмитро Вітовський спланував операцію, яка назавжди увійшла в історію військового мистецтва. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року українці захопили владу майже в усіх містах Галичини – зайняли ратуші, вокзали, відділення пошти і телеграфу, роззброїли усі польські і австрійські формування і проголосили Західноукраїнську народну республіку. Здаючи зброю, австрійський комендант Львова потиснув Вітовському руку зі словами «гратулюю вам за зразково виконаний переворот».

Проте радіти було зарано. Так, в усіх містах Галичини проголошення Української держави сприйняли радісно. Але у Львові в ті часи жило досить багато поляків, і для них місто Лева було невід’ємною частиною Великої Польщі. Скориставшись тим що більшість боєздатних українських військ ще не доїхали до Львова, поляки почали проти нас війну – спочатку партизанську, а потім підтягнулись регулярні сили з Польщі. Польсько-українську війну інколи називають останньою лицарською війною. Дійсно, під час вуличних боїв у Львові ми з ворогом домовлялись не стріляти по храмах та історичних памятках, влаштовували перемиря, під час яких грали у футбол і пили разом. але потім поляки відкрили вогонь під час перемиря, потім, знов-таки під час перемиря, збили літак в якому Дмитро Вітовський вертався з переговорів. А потім за поляків вступились Англія і Франція – заблокувала нам продаж ліків і допомогла Польщі створити сучасну армію – з танками,  найновітнішими гарматами та амуніцією. Ми змушені були відступити від Львова

Не краще одстояли справи і в Києві. Союзники-німці поводились тут як господарі, по-хамськи вилучали злі в селян, скинули Центральну Раду і проголосили гетьманом Павла Скоропадського, який почав роззброювати українські військові частини, групувати навколо себе царських офіцерів, а потім взагалі оголосив що Україна входить до складу денікінської Росії. Січові Стрільці і Симон Петлюра повстали, і цим розбратом миттєво скористались більшовики які знов захопили Київ. Почалась довга череда поразок і невдач.

На захисників Києва і Львова чекали безкінечні наступи і відступи, короткотривалі тріумфи і болючі поразки, нетривалі союзи і підступні зради. Були масові повстання коли більшовики почали забирати в селян хліб, і було жорстоке придушення цих повстань. І в цьому був урок історії: той хто не хоче захищати свій прапор і думає лише про шмат хліба на столі – той позбудеться і хліба.

Але поразки нас не зупиняли. Кожен невдалий крок, кодне падіння наближали нас до мети. Недарма 22 січня 1919 року  УНР і ЗУНР проголосили Акт Злуки – перше за багато століть символічне єднання Східної і Західної України, декларування того що ми, від Сяну до Дону, прагнемо своєї держави, спільної для киян, львів’ян і харків’ян.

І коли ми були розбиті остаточно, Євген Коновалець, командир київського полку Січових стрільців, створює Українську Військову Организацію, яка пізніше була перейменована на Організацію Українських Націоналістів. З ОУНівців вийшли майже усі провідники Української Повстанської Армії.

З однієї сторони, боротьба УПА проти радянського поневолення була приречена – занадто нерівними були сили. Але так буває завжди – в історії прірву можна перейти лише двома кроками, і дійти до перемоги можна лише через поразки. Та й навряд чи можна вважати що УПА була розбита. Останній бій повстанці прийняли у 1960 році неподалік Бережан. Один з повстанців партизанив аж до 1991 року. Завдяки повстанцям на Західній Україні у 1946 році провалилися спроби влади влаштували черговий голодомор. Та й взагалі, воювати 15 років без жодної надії на перемогу – це був Вчинок з великої літери. Навіть полонені повстанці не давали генсекам і наркомам спати спокійно – недарма бандерівці були провідниками повстань в концтаборах у Кенгірі чи Норільську. А головне – воїни УПА створили легенду, правдивий міф навколо якого об’єднувались українські патріоти 60-х, 70-х, 80-х років.

Українські повстанці надихнули українських дисидентів, а ті – масові патріотичні виступи під час перебудови. Вихід з підпілля греко-католицької церкви, викриття правди про голодомор, репресії і УПА, ланцюг єднання між Києвом і Львовом, студентські голодування, мітинги по цілій Україні – що і привело до проголошення автономії у 1990 році і Незалежності у 91-му.

Але навіть це здобуття, річницю якого ми святкуємо як найбільше свято, не можна порівняти з тим що ми переживаємо зараз. Все ж таки, у 91-му за незалежність України голосували не лише патріоти, а й ті хто втомився від усіх негараздів пізнього СРСР. Голосували, протестували не за Україну, а проти черг, проти дефіциту, проти ідеологічного маразму. І через це усі 23 роки Незалежності в нас залишались старі проблеми – брак єдності серед українців, проблема Сходу і Заходу, проблема мови, ставлення до історії і до шляху майбутнього розвитку. Одній половині країни хотілося назад, до СРСР, до дешевої ковбаси і безкоштовних квартир, а іншій – до Європи, до чистих вулиць і чесної влади. Хтось клав квіти до Леніна, хтось – до хрестів на честь УПА і Січових Стрільців. Хтось був готовий піти на смерть щоб зробити Україну кращою, а комусь легше було сидіти на дивані перед телевізором і врити кремлівській брехні. Події осені 2004 року і навіть осені 2014-го це яскраво проявили. Як і Галицько-Волинське королівство, і козацька держава, і Українська народна Республіка, сучасна Україна здавалась штучним проектом, який підтримує лише кілька тисяч фанатиків. Такою вона здавалась і межигірському любителю золотих батонів, який думав розігнати пару сотень студентів, а врешті-решт сам змушений був тікати, і безголовому голові сусідньої держави, який вирішив що Південний Схід України сам впаде йому в руки, варто лише помахати триколором і підкупити кількох високопосадовців. Але не вийшло. Спочатку українські солдати і матроси в Криму відмовились зраджувати присязі, а потім по всій Україні почались патріотичні виступи і молоді хлопці почали штурмувати воєнкомати щоб йти захищати Україну від російської навали. І диво – той самий Південний Схід, який здавався росіянам оплотом русскаго міра, одразу пофарбувався в синьо-жовті кольори. На мітинги за Україну в Харкові, Одесі, Луганську і Донецьку приходило в разі більше людей ніж на Росію. А коли божевільний чекіст таки зважився на інтервенцію, з деяких міст його наймитів люди вигнали самотужки, а там де сил в населення забракло – там на захист Баткьівщини стали тисячі хлопців і навіть дівчат з Донбасу і Дніпропетровську, Львова і Києва, Харкова і Запоріжжя, Херсону і Одеси. І важко знайти хоча б одну родину яка б не пожертвувала щось на потреби нашого війська. Не дивує що українська армія, обкрадена і призабута, враз перетворилась на боєздатну силу. Більш того, на силу здатну воювати в складних умовах гібридної війни. Подивіться самі – мало яка армія в історії могла звільнити стільки міст не зрівнявши їх з землею, не поклавши сотень чи тисяч своїх солдат при штурмі. А нам вдається. І справа тут навіть не в тому що ми нащадки запорожців, стрільців і повстанців, а в тому що за нашим військом стоїть нація. Молода, але сформована. Російськомовні і україномовні, східняки і западенці – усі ми згідні в одному. Україна – це наш дім, наша рідна хата, як казав в свій час митрополит Андрей Шептицький. І лише нам вирішувати якою її будувати, який робити ремонт і кули виходитимуть вікна.

Звісно, попереду в нас довжелезний шлях. Але дивлячись на шляхетність і гідність наших бійців, на жертовність і відданість народу, зникають уі сумніви в тому чим закінчиться наша війна за незалежність. Історія доводить – ми перемагали тоді коли брались до справи усім миром. Саме це ми зараз і робимо – і нехай допоможе нам Бог.

Тетяна Калініченко, Радіо Марія

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/