Головна

Здобуваючи Незалежність (частина ІІІ)

Богдан Хмельницький назавжди увійшов в історію як один з творців української державності. Однак, ця молода держава була приречена і ось чому.

По-перше, 18 січня (8-го за новим стилем) 1654 року, в місті Переяслав молода козацька держава вирішила увійти в союз з Москвою і прийняти протекторат царя за умовою зберігання державних прав України. Цікаво що у відповідь на свою присягу, українська сторона вимагала від царського посла Івана Бутурліна, присягнути від імені царя в непорушності прав України.

Бутурлін присягати відмовився, пояснивши це тим що цар нікому не присягає, але слово його незмінне, і права українців він триматиме вічно.  Багато полків і полковників відмовились підписати цю угоду, але факт залишився фактом – з того часу Україна опинилась в сфері впливу Російської держави. Більш того, якщо Богдан Хмельницький мислив як типовий європеєць – такими поняттями як феодальна автономія, персональна унія. Все ж таки то були часи коли лорд називав себе васалом короля але володів своєю землею як повноправний монарх, коли дві держави могли тимчасово чи не зовсім тимчасово об’єднатись під владою одного штатгальтера. А для московітів існували виключно цар і холопи, які цілком залежали від царської милості. Все ж таки двісті років під Ордою дали про себе знати…

Для Росії це приєднання було справжнім подарунком з неба – велике і боєздатне козацьке військо було могутнім союзником у війнах проти поляків, турків і татар. Нарешті Москва змогла відвоювати захоплений поляками Смоленськ, почати боротьбу проти турків і татар, котрі часто тривожили прикордонні землі. Більш того, українські вчені і священики були незамінні в Росії де з освітою були великі проблеми. На перший погляд, користала з такого союзу і Україна – вона отримувала союзника у війні проти поляків, православна Росія не заважала українській православній церкві займати привілейоване становище в козацькій державі. Але інтриги між гетьманами, постійні війни між Польщею і Росією, турецька навала і політика Москви і Варшави призвели до того що держава, створена Богданом Хмельницьким, була розділена навпіл. Лівобережна Україна опинилась під повним контролем Москви, і незважаючи на заяви Бутурліна нібито царське слово перемінним не буває, контроль цей ставав дедалі сильнішим. Все більше повноважень перебирала на себе російська адміністрація, і все менша залишалось для гетьмана і старшини. У 1686 році московський патріарх сплатив хабара Константинополю і підкорив собі київську митрополію, не спитавши, звісно, самих українців, і з того часу київського митрополита не обирали, а призначали. Невдовзі в Росії почали засуджувати і забороняти українські книги – зокрема, твори Петра Могили, стовпа українського православ’я. Дещо намагався змінити гетьман Іван Мазепа, який здружився з царем Петром 1, разом з ним бив турків і займався просвітництвом. Але врешті-решт Петро зробив Україну розмінною монетою у відносинах з поляками і власними соратниками, порушив усі обіцянки і грамоти і почав скасування української автономії. Гетьман піднявся проти царя – але більшість козацької старшини його не підтримала: кожен дбав лише про власне збагачення замість батьківщини і спільного блага. Роз’єднаність і брак любові до вітчизни – саме про ці проблеми нашої тодішньої національної еліти йдеться в геніальній думі Івана Мазепи:

Але вірну службу царі не цінили. В усіх походах Російської імперії проти турків від часів царівни Софії і до Катерини Другої козаки були незамінною військовою силою – адже вони чудово знали причорноморські степи і бойову тактику турків і татар. Отже, освоєння Причорномор’я, заснування Херсона і Одеси значною мірою було заслугою козаків. І подякою за вірну службу царям і царицям було зруйнування Січі і скасування автономії земель запорожців, закриття кількох сотень шкіл і перетворення вільних запорожців на безправних кріпаків. Слідом пішли заборони друкувати книги українською і будувати церкви в українському стилі, закриття Києво-Могилянської академії. Росія досить швидко позбавила українців свободи, культури і церкви – усього за що півтора століття боролись українські козаки, вчені і просвітники доби українського бароко.

Це була перша причина чому козацька держава була далека від ідеалу. Друга причина полягала в тому що Хмельниччина розділила Україну навпіл. Далеко не усі міщани і шляхта, священики і інтелектуали розділяли ідеї Хмельницького і запорожців. Комусь  служба королю не заважала любити свою землю і вважати себе русином. Для когось запорожці, які привели на Україну татар, були все ж таки неправі. Крім того, не можна забувати ще про один важливий фактор. У 1596 році відбулася Берестейська унія. Брестський і володимирський єпископ Іпатій Потій ініціював приєднання української церкви до Риму щоб врятувати її від нахабства Москви і Константинополя. Це призвело до розколу – половина православних відмовилась приєднуватись до унії. Козацтво якраз позиціонувало себе як захисники православ’я і вороги унії. Отже, врешті-решт на козацьких землях уніатів або перебили, або вигнали, а на тих територіях що залишились в Речі Посполитій, православні з часом до унії приєднались – головним чином стараннями львівського єпископа Йосифа Шумлянського, який на одному з соборів сказав прямим текстом: «Під Москвою бути не хочу бо наша Русь Москві ніколи не корилась, і Москва не шанує наші права».

Отже, для Західної України унія церкви з Римом були засобом відгородитись від Московського впливу і не повторити помилок Хмельницького і його наступників. При цьому, уніати або греко-католики ніколи не забували про свою спорідненість з православними Східної України. Уніати Стобенські прикрашали своєю різьбою храми Києва. Православного прочанина Василя Григоровича Барського, брата відомого київського архітектора, радо приймали греко-католики Львова, Жовкви і Крехова.

А ще – греко-католицька церква досить швидко стало головним провідником просвітництва на західноукраїнських теренах. Той самий Йосиф Шумлянський, який в свій час прославився тим що не брезгував взяти шаблю в руки і відігнати татар від Львова чи турків від Відня, увійшов в історію також як автор кількох підручників для духовенства, написаних народною українською мовою.

Протягом 18 і 19 століть саме з лав греко-католицького духовенства вийшла більшість народних просвітників і національних діячів. Недарма першим сучасним українським поетом вважається греко-католицький священик Юліан Добриловський. А ще неабияку роль зіграв у відродженні України Михаїл Левицький, перший український кардинал і примас Галичини,. Ще в бутність свою перемишльським єпископом, він заснував 383 народні школи при парафіях – і слідкував щоб їм не бракувало підручників. Він допомагав засновувати дяко-вчительські інститути та священничі освітні товариства, боровся за викладання українською мовою в галицьких школах. Саме його стараннями були видані Буквар і Катехизис українською мовою. Водночас Левицький був дуже суворим до духовенства, вимагав від священиків дисципліни та високого морального рівня. Наприклад, він заборонив видання відомого альманаху «Русалка Дністрова», збірку народних пісень, котрий підготували троє львівських семінаристів – Маркіан Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, – через кілька досить фривольних пісень в збірці. Під час Весни Народів у 1848 році його старанням була проголошена Головна Руська Рада вимагала поділити Галичину на дві окремі адміністративні одиниці: східну — українську і західну — польську; об'єднати в одну провінції українські землі — Галичину, Буковину і Закарпаття; запровадити викладання в школах та видання урядових розпоряджень українською мовою. Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів – золотий лев на блакитному полі – і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг української нації. Звісно, далеко не всі з цих проектів були втілені, але навіть те що було зроблено, вражало. Навіть сам факт того що галицькі українці сформували свою національну еліту і її устами проголосили що не бажають мати нічого спільного з поляками – це вже був величезний крок на шляху до волі і державності. На теренах Центральної та Східної України про таке не можна було навіть мріяти.

Звісно, українська культура тут розвивалась. Більш того, саме на теренах Центральної і Східної України жили і творили більшість значних українських митців 18-19 століття – і геніальний філософ Григорій Сковорода, і Іван Котляревський, і Тарас Шевченко, і Микола Костомаров, і Леся Українка. Саме в цих краях постали такі художники як Пимоненко, Красицький, Монастирський, Орловський, Васильківський – митці які оспівували красу українських земель, велич української історії. Знов-таки, це привід для киян, харків’ян, дніпропетровців завітати до художніх музеїв в своїх містах. А приклад митців Великої України породив в Галичині таких письменників як Іван Франко чи Лесь Мартович, таких художників як Курилас, Сосенко, Буцманюк, Вацик, Труш. І тут вже черга львів’ян навідатись до музею Шептицького і його численних філій.

Ідеї письменників і художників запалювали серця українців від Харкова до Львова. Знов-таки, це була культурна боротьба яка об’єднувала українців, збуджувала національну свідомість.

Тетяна Калініченко, Радіо Марія

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/