Четвер, 07 серпня 2014, 01:59

- Куди іде Любов? – спитало маленьке Щастя у Батька.

- Умирає, відповів батько. – Люди, сину, не бережуть того, що мають. Вони просто не вміють любити!

Маленьке Щастя замислилося: «От виросту великим в почну допомагати людям!» Минуло чимало літ, і Щастя виросло. Не забуло воно своєї обіцянки, щосили прагло допомагати людям, та люди його не чули. І поступово велике Щастя змаліло і змиршавіло. Злякалося воно, щоб не зникнути взагалі, і вирушило у далеку дорогу, аби знайти ліки від своєї недуги.

Хтозна скільки ішло Щастя, не спіткавши нікого на своєму шляху, поки не стало йому зовсім зле. І спинилося воно відпочити. Вибрало розлоге дерево і лягло. Тільки-но задрімало, як почуло якісь кроки. Розплющило очі і бачить: лісом іде немічна бабуся, одягнута в лахміття, боса і з ціпком. Кинулося Щастя до неї:

-          Сідайте. Ви, мабуть, утомилися. Вам треба відпочити і підживитися.

Опустившись на траву, мандрівниця розповіла Щастю свою історію:

-          Прикро, коли тебе вважають такою хирлявою, бо ж іще молода, і називають мене Любов!

-          Так це ти Любов? – здивувалося Щастя. – Але ж мені казали, що Любов – найпрекрасніша з усього, що є у світі!

Любов уважно поглянула на нього і спитала:

-          А тебе як звуть?

-          - Щастя.

-          Он так? Мені також розповідали, яким пречудовим  має бути Щастя. І, сказавши це, вона дістала зі свого лахміття дзеркало.

Щастя, поглянуло на своє відображення, голосно заплакало. Любов підсіла до нього і ніжно обійняла рукою.

-          Що ж зробили з нами злі люди і доля? – хлипало Щастя.

-           Байдуже, - відказала Любов, - якщо ми будемо разом і почнемо піклуватися одне про одного, то скоро станемо молодими і прекрасними.

І от під тим розлогим деревом Любов і Щастя вступили у спілку і домовилися ніколи не розлучатися. Й відтоді, якщо з чийогось життя іде любов, то разом з нею відходить і щастя.

«365 притч на щодень» - видавництво «Свічадо» 2013  (с)