Понеділок, 11 серпня 2014, 11:33

Розділ ІІ. Феномен сміху та гумору у культурно-релігійному контексті.

2.2.2. Можливе вирішення проблеми у Біблії, Апокрифі від Юди та аскетичному трактуванні

Вартує уваги і той факт, що про сміх Христа є згадка у неканонічній християнській традиції – в «Євангелії від Юди». Дане джерело не є таким, щоб на нього посилатись, бо Христос згідно тексту Юди є дещо іншим, порівняно з канонічною християнською традицією (як говорить Святе Письмо).

Розглядаючи питання апокрифу, побачимо, що даний текст має багато натяків на гностицизм, через що декотрі дослідники трактують «Євангеліє від Юди» як відверто антихристиянський твір (адже гностична течія засуджується  Церквою).

Тому хоч і є відомості у апокрифі про сміх Христа, він не може бути потверджений Христовою Церквою. Виглядає так, що даний аргумент начебто є валідним, бо говорить про сміх Христа, в той же час ним можна скористатись тільки у разі заперечення декотрих приписів та догм християнства. Але тоді неможливо буде проаналізувати абсолютно канонічну постать Сина Божого. Річ у тім, що сміх Христа, зображений у апокрифі – показує Його не як Богочоловіка, повного любови до людей, але досить в’їдливого персонажа. Тому, згадка про апокриф Юди є важливою, для повного розуміння проблеми, втім, не дає адекватних пояснень.

Треба також відзначити, що у Новому Завіті є уривки, де згадується радість Христа: заклик наслідувати дітей, не бути сумними, як лицеміри, котрі постять. Властиво, тут чітко видно послідовність закликів до радості. Дехто вважає, що це і є зародженням сміху у Дусі. Також, у Новому Завіті Христос багато говорить про радість як один із позиціонованих позитивних аспектів індивіда. Він наголошує на прямому зв’язку праведника і радості від Бога. Наприклад, (Гал.5:22) «А плід духа: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра..». У посланнях також мова йде про зв'язок Духа Святого та радості. Тобто виходить, що поняття радості невіддільне від третьої Божої особи – Св. Духа. А такий зв'язок у рамках Нового Завіту можна пов’язати із темою сміху.

Також, вважаємо за доцільне піддати критиці тезу, що «нічого не сказано про сміх у Новому Завіті». Як виявилось, тут має місце текстова іронія – а саме мова про переклад. Так наприклад, американський  варіант перекладу Біблії (New American Standard Bible (NASB)) подає такі слова: «Blessed are you who hunger now, for you shall be satisfied. Blessed are you who weep now, for you shall laugh». Отже, Христос таки обіцяє засмученим сміх. Тож постає наступне питання: якщо для блаженних Богочоловік, обіцяє сміх, то чи буде це справедливим, коли Він сам не сміятиметься? Як бачимо, теза, що відсутня згадка про сміх у Новому Завіті – залежить від контексту та перекладу. Український же варіант перекладу того ж самого місця звучить так: «Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви» (Мт.5,4). Тобто, втіха несе в українській мові той сенс, котрий американською англійською переданий як сміх (laugh).

Якщо проблематику сміху-несміху Христа звести у вимір теологічної ірраціональності (котра чи не найкраще співвідноситься із поняттям віри), то результат буде не зовсім догматичним. Адже віра – те, що не є законом або догматом. А отже, вкладати Богочоловіка у рамки догматичного пояснення – так само абсурдно, як пояснити раціонально феномен віри (власне, не релігії, а віри). Для цього декотрі з дослідників корінь сміху знаходять у відповіді на питання про розрізнення духів – що є дуже специфічною, але не зовсім науковою теорією. Така основа пояснення, хоч це і не є раціонально. Так-от, якщо Дух Святий дає ласку сміху – такий сміх не може бути заперечений Церквою. Такий сміх є добрий. І навпаки. З цього випливає, що коли Св. Дух надихав сміятися Христа, тоді немає сумніву стосовно походження Духа, котрий стоїть за таким сміхом. У своїй роботі М. Першін говорить про дуже важливий аспект – відчуття сміху, або ж досвід сміху, котрі допомагають визначати його валідність або першопричину[1]. У вимірі духовному ця проблема пов’язана із питанням розрізнення духів, котре не має раціонального пояснення, а радше інтуїтивне (до такого розуміння найчастіше звертаються у аскетизмі). Аргументація на користь такого тлумачення є у Новому Завіті: «Улюблені, не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, бо неправдивих пророків багато з'явилося в світ» (1Ів.4:1). Цікаво, що таке, здавалось би, ірраціональне пояснення, можна пояснювати логічно і конструктивно. Так, Боб ДіВеей каже: розрізнення духів є способом об’єктивним, оскільки саме Писання дає нам знаки, або радше сказати настанови розрізнення духів[2]. Натомість Неіл Андерсон у книзі «The Bondage Breaker» каже: «Spiritual discernment is not a function of the mind; it’s a function of the spirit. The Spirit helps us know what cannot be objectively verified»[3]. Себто, ми можемо говорити про об’єктивність і правильність, непомильність розрізнення духів, але це не обов’язково має означати розумову точність і логічність. Інтуїція та відчуття теж можуть бути об’єктивними факторами, хоча зазвичай вони не бувають логічно пояснені. М. Першін підтримує позицію, згідно якої сміх розрізняється залежно від походження Духа. Якщо він добрий за своєю природою, то християнство не має причини для заперечення такого сміху. Якщо ж природа сміху – від сил темряви, то очевидно, що Церква не схвалить такого сміху, а отже – Христос не сміявся.

Варто тепер підбити підсумки за даним розділом : якщо навіть волосся на головах пораховане, то абсолютно очевидно, що Бог знає про здатність людей до сміху. Все, що отримує людина від Бога є Божим даром. А чи від Бога отримує людина сміх? Якщо ні – чому тоді немає ніде в текстах заборони на сміх. Якщо ж від Бога, то чому Богочоловік не може сміятись, будучи воплоченим в тілі на землі? З іншого боку, сміх є даром, адже радість у Дусі може виявлятися як через духовний, так і через фізичний прояв (сміх). Слід пам’ятати, що трактування поняття залежить від традиції та часу, в рамках яких феномен розглядається, від особи, котра суб’єктивно інтерпретує феномен у стосунку до традиції. Завдяки амбівалентності сміху, ним можна легко маніпулювати. Втім, відповідь на питання сміху Христа – це справа вибору дискурса, градації людського і Божого у Христі, а також пріориту: теорій сміху або Богочоловічності Христа. З погляду культурологічного дискурсу, сміх є складним конструктом для Христа. З погляду концепції розрізнення духів – все просто: у Христа не було проблеми з тим, аби за життя на землі Він міг сміятися чи не сміятися. Ані сміх, ані не-сміх не є причиною чи наслідком зла у Христові. І наостанок: Новий Завіт наводить приклади гумору Христа через сарказм, жарти. Тому заперечення можливості сміху Христа –  це або бажання підкреслити різницю його божественності та ницості людської природи, або ж впадання у єресь монофізитів.