Репортаж із зони автентичності
П'ятниця, 11 липня 2014, 08:55
Отець Андрій Зелінський ТІ провів декілька тижнів разом з нашим військом на сході України де дбав про духовний стан наших військових. Він поділився пережитим у своємупрофілі на фейсбуці:
У складній структурі соціальної дійсності можна натрапити на такі виміри людського буття, яких не приховати за бутафорними декораціями повсякденної боротьби за особисту значимість: там усе надзвичайно справжнє, неприкрашено прекрасне, автентичне – просте й глибоко змістовне, як саме таїнство людського життя. Я мав за честь побувати у зоні автентичності, у неприкрашено прекрасному трагічно реальному вимірі людського існування…
Протягом трьох тижнів я мав за честь перебувати там, де все по-справжньому: осяяна сонцем блакить українського неба та непроглядні сутінки апокаліптичної болотно-дощової меланхолії, життя і смерть, радість і смуток, дружба та відвага, пронизливе свистіння куль і гуркіт бойових машин, усмішки та сльози справжніх чоловіків, загартованих у зовсім справжніх боях на зовсім їхній рідній землі, де зло таке очевидне, а добро – таке окровавлене. Я мав за честь бачити очі героїв – моїх героїв, героїв моєї Вітчизни – простих і звичайних, втомлених, припорошених, інколи розчарованих, інколи заряджених потужним ентузіазмом, рішучих, інколи поранених, пошматованих, дезорієнтованих, виснажених смутком за найріднішими, інколи голодних і невиспаних, із гнівом, затиснутим у кулаках, із сльозами в очах за втраченими друзями, але завжди вірних і відданих, і дуже-дуже справжніх. Це – зона автентичності. По-справжньому тут звучить гітара, коли на її струни накрапають сльози десантного виконавця, який недавно втратив найближчих друзів; дуже по-справжньому виглядає зранку ще зовсім молодий поранений командир, після тривалого нічного протистояння ворожим танкам в умовах мінімального захисту на одному з блокпостів і в результаті якого не повернулося троє його молодих бійців; зовсім по-справжньому тут звучать сповіді: сповіді тут по-особливому справжні… Я мав за честь побувати там, де прості та звичайні хлопці у зовсім непростих умовах роблять надзвичайні речі… ціною власного життя… Прості та звичайні – найкращі!!!… бо справжні…
На максимальній швидкості наша машина стерильно-порожньою дорогою перетинала густі лісові насадження (“зеленки”) в околицях колись курортного Слов’янська, намагаючись не потрапити на приціл “нр”-івських снайперів, що окуповали їх зелені нетрі. У полях на вітрах Донеччини щедро переливалося золотою хвилею пшеничне море нового урожаю. Обабіч жалісно схиляли до самої землі свої кошлаті голови дерев’яні мешканці рясних лісосмуг – свідки невинної крові молодих українських солдатів і офіцерів, які саме цими дорогами прокладали своєму народові шлях у змістовне майбутнє – мирне та світле, як самі літні світанки Донеччини… Потрощені дерева по узбіччях доріг, що провадять до нині спустошених і знерухомлених якоюсь дикою брутальністю сіл і містечок Донбасу, погрозливі примари окроплених кров’ю украінських військовиків лісосмуг, страхітливі привиди спотвореного політичним безумством Слов’янська зовсім по-справжньому намагалися попередити усе живе, що зі світом коїться щось не те, що втрачено якусь очевидну і зовсім людську логіку самого існування, що роз’ятрений когнітивний дисонанс, породжений безжалісно безвідповідальною пропагандою ідеологічно збентеженого мракобісся, загрожує тут неминучим онтологічним колапсом для самої людяності. І як важко було, стоячи на одному з блокпостів поміж Слов’янськом і Красним Лиманом, коли обабіч розривалися від злоби потужні вибухи мінометів і гранатометів, як важко було повірите у те, що стою на тій самій, овіяній миром і солов’їними піснями моїй українській землі! Як важко було дивитися в очі тим, яким доводиться у майже безперервній напрузі відстрілюватися від регулярних збройних нападів у той час, коли, знаю, столичні клуби переповнені гламурною молодю, а з телеекранів безсоромно і з дивовижним захопленням переповідають пікантні подробиці із життя зірок вітчизняного та імпортного шоубізнесу. Як важко у подібних ситуаціях відшукати мінімальну дозу змісту!..
Під брезентовим склепінням наметовго польового храму струнко палахкотять тендітні воскові свічки за тими, хто уже відійшов – раптово й зовсім несподівано – пропалюючи своїми вогниками склепіння самої вічності – рівномірно, постійно, як сама пам’ять, дірявлячи й облагороднюючи людське серце. І хлопці падали. І часто – кращі. І зовсім не од відчаю чи безвиході. Неоплутані павутинням політичних спекуляцій, прозорі у рішучій готовності виконати свій обов’язок. І я дуже чітко бачив, як саме тут народжувалася якась нова сакральна естетика українського майбутнього – спільного для всіх нас доволі різних, об’єднаного подвигом тих, хто сьогодні тут жертвують своїм життям не за ту чи іншу ідеологічну бутафорію, а за саме життя – за найрідніших, найдорожчих, за найбільш людське, за все те, що, зрештою, називаємо Батьківщиною. На фронті не люблять пафосу. Про патріотизм тут не говорять, його демонструють – тихо і спокійно, впевнено і зовсім природно. Мої герої справжні, бо, впевнений, ніхто із них навіть не здогадується про свою героїчність. Коли герой починає підозрювати, що він герой, мимохіть перетворюється на актора. Мої герої – справжні!
Польова капличка – координати надприродного у сум’ятті бойових буднів. Валєра-сапер щодня різко й динамічно перетинав межу трансцендентного, зупиняючись навпроти ікони Спасителя, тричі схиляючи голову, робив хресне знам’я та миттєво розчинявся за порогом намету. Василеві подобалось, запаливши свічку, довго споглядати дрібний вогник, тримаючи її постійно у своїх руках. Вечорами до намету навідувався Тарас, щоб у тиші осяяного мерехтінням воскових свічок простору, читати псалми… А потім глуху темну ніч несподівано проривав грізний гуркіт важкої артилерії та пронизливе свистіння автоматних черг. Здавалося, цілий світ знітився до якоїсь мінімальної географічної редукції. Таке зоряне небо Донеччини безжалісно розривало Ураганами та Смерчами, так, що аж зорі, виглядало, тряслися від їхнього магічно-грізного реву. Годинник спокійно показував 02:30 – сам час військовому капелану прогнати геть жалюгідні залишки сну та поринути у молитву за друзів, які кілька годин тому назад заступили на варту наметового містечка саме на тих рубежах, звідки тепер доносилися динамічно-нецензурні голоси командирів, рев бойових машин і безжалісні постріли з автоматів.
Бути поруч! У цих двох словах для мене криється сама суть капеланського служіння. Бути поруч, коли сутінки починають огортати серце і свідомість чоловіків у військових одностроях, коли розпачливий гнів знечулює зранену людяність і паралізує життєву снагу, коли стоячи над пошматованим і окровавленим тілом такого близького іще вчора друга, виснажений розум безпорадно б’ється об безвихідь ситуації, шукаючи якогось мінімального змісту усього, що відбувається навколо, коли темрява розпачу та біль втрати, коли смуток розлуки й потворне обличчя невідомого з огорнутих нічною темрявою бойових доріг моторошно вдираються у нетрі душі до найсокровенніших вимірів особистості, людині необхідна підтримка – змістовна та емоційно збагачена, жива. Завдання капелана – своєю присутністю прихилити до військовослужбовця саме небо, допомогти йому не втратити відчуття власної гідності, не забути смаку людських чеснот, не загубити екзистенційних орієнтирів у сутінках емоційного хаосу, нагадувати про те, що він у цьому світі не просто так, що покликаний до життя, що люблений своїм небесним Отцем, що відповідальний за благородну місію захисту миру та самого життя. Військовий капелан повинен випромінювати надію: бути поруч, щоб ділитися зі своїми військовими друзями світлом надії.
За вікном Хрещатик, а на ньому – люди. Народ моєї країни прокидається до нового дня. Я спокійно зможу сьогодні відслужити літургію, підготувати частину незавершеної іще наукової статті, поспілкуватися з тими, хто шукає духовного супроводу, а повертаючись домів, прогулятись у тіні кошлатих київських каштанів. За пару годин до магазину навпроти підвезуть свіжий хліб; у лікарні завершить своє чергування хірург і на його місце до операційного столу стане інший; увечері сцену столичного драмтеатру освітять яскраві проектори і зал завмре у динамічному спогляданні емоційних інсталяцій; і обов’язково сьогодні хтось комусь зізнається у коханні… А коли над столицею моєї країни замерехтять яскраві зорі далеких галактик і втомлений день остаточно схилиться в обійми ночі, я обов’язково згадаю про те, що все, на що цього дня спромігся мій народ, було можливим саме тому, що сьогодні десь там, на сході, Серьожки та Роми, Вані та Сашки, Василі та Міші, Боді та Жені, Дімки та Андрюхи, Максими, Колі та Віталіки – прості та звичайні хлопці – роблять надзвичайні речі… ціною власного життя… Найкращі!!!… бо справжні… Мої герої!!!
о. Андрій Зелінський ТІ – військовий капелан, реколекціоніст, душпастир дискусійних клубів. Живе і служить у Києві.