Понеділок, 02 червня 2014, 15:34

Події в Україні стали лакмусовим папірцем для переконань і поглядів багатьох християн, оголили «приховане в пітьмі» та порушили безліч серйозних і важких питань.

Будь-яка криза або конфлікт — міжособистісний, міжнаціональний чи міждержавний, — за всього супровідного болю й неминучих втратах, має і свою позитивну сторону. Він показує, хто є хто, хто у що і в кого вірить; він оголює те, що за звичних умов залишається непоміченим або відсувається на периферію як малозначуще.

Криза надає змогу вдивитися в себе та в оточуючих. Перевірити свої особисті переконання, підходи, погляди. Сформулювати позицію. Об’єднатися і… розмежуватися.

Звичайно, події в Україні ще тривають у повному розпалі, й треба буде часу, аби осмислити й розібратися з тим, що сталося і що відбувається; але дещо вже можна сказати сьогодні.

По-перше, стало зрозуміло, що попри те, що ми брати і сестри у Христі, ми маємо різні, а інколи й діаметрально протилежні погляди на роль Церкви в суспільстві. Здається, ми й раніше про це знали, але такої поляризації поглядів, такої нетерпимості до інакшої думки не було.

В цьому б не було нічого страшного, зрештою, різні думки — це нормально і навіть корисно для Церкви. Якби не одне «але», а саме певна категорія віруючих, від якої хочеться, а навіть і необхідно, триматися подалі.

Хто ж вони? Це ті, хто з недоумства або умисно поширюють брехню, ображають тих, хто думає інакше, вішає на них ярлики та сприяє розпалюванню ненависті між людьми.

Хто ще? Ті, хто чують тільки себе, а свій підхід/погляд вважають єдино правильним і нав’язують його довколишнім. І роблять це широко, цитуючи Писання.

Дискутувати з такими  людьми безглуздо і навіть шкідливо.

Комусь може видатися, що це не християнський підхід: мовляв, у нас свобода слова й думки, і треба спілкуватися з усіма.

А на мій погляд, дистанціюватися від таких людей буде дуже навіть по-біблійному. Особливо якщо згадати 1-й псалом, або ж Ісуса, який нечасто відвідував тих, хто заносився у своїй релігійній правоті. Або Павла з його закликом навіть не їсти з деким. Це просто питання безпеки, питання вашого душевного і духовного здоров’я.

По-друге, з’ясувалося, що ми частіше віримо пропаганді, аніж своїм братам і сестрам. Звичайно, всі можуть помилятися і неправильно оцінювати становище, але впадати в інші крайнощі й вірити пропаганді, як на мене, нікуди не годиться.

Кожен з нас має друзів, близьких, родичів, яких ми добре знаємо і довіряємо їхнім поглядам, думкам, оцінкам. Вірмо ж їм більше, ніж пропаганді «міністерства правди» [автор — російський баптист. — Прим. пер.].

По-третє, на порядку денному гостро постало питання, як навчити людей протистояти маніпуляції, як їм допомогти зберігати здоровий баланс у мисленні, в оцінках поточних подій. Не просто затулити вуха й очі та сховатися у свою нірку/спільноту, але навчитися відрізняти брехню від правди, зважувати інформацію, розрізняти й не піддаватися провокаційній істерії.

По-четверте, більш виразно проявилося, що ми не вміємо конструктивно обговорювати питання, які нас розділяють, не вміємо уважно слухати і чути одне одного. Нам важко не переходити на особистості, не принижувати й не навішувати ярликів. Дуже важко подолати спокусу звинувачувати брата у неправильному тлумаченні Писання, у відході від Божої істини. А питання «Він/вона/вони віруючі?» лунає сьогодні як ніколи часто.

Нам здається, що ми чітко й виразно бачимо всю картину, і ніхто не може туди нічого додати, а тому ми маємо право критикувати, викривати, нав’язувати іншим свої мудрі поради.

На жаль, процес самопізнання посувається повільно. Непросто Святому Духові працювати з таким непіддатливим матеріалом, як наші самовпевнені й самозакохані серця та зашорені уми. Кажуть, що мудрість приходить з роками, але інколи приходять тільки роки.

Повертаючись до питання про призначення Церкви, її місце та роль у житті суспільства, необхідно відзначити, що різні люди дають на нього різні відповіді. А звідси походить і різний спосіб життя, різне ставлення до нашого нинішнього життя. Для одних життя після навернення до Бога — це тільки вимушене очікування або на пришестя Христа, або на власну смерть. І весь сенс земного існування Церкви зводиться до благовіщення якомога більшій кількості людей. Вони бачать Церкву як корабель, що пливе морем зла і смерті. Головне — зберегти корабель, наповнити його пасажирами і допливти до місця призначення.

Інші вважають, що призначення Церкви — бути світлом цьому світові, осолювати його, впливати на нього. Вони вважають, що Церква покликана проголошувати, що Бог є Господом не тільки того, нового світу, а й цього, нинішнього. І треба не тільки молитися, щоби воля Божа збувалася тут, на землі, й Царство Його поширювалося, але й ділом сприяти утвердженню справедливості на цій землі.

Про молитву Том Райт пише так:

«Нове життя Духа, дароване християнам уже в нинішній час, не зводиться до того, щоби насолоджуватися життєвим комфортом у сховку приватної і приємної духовності, але радше це невпинна боротьба у тайні молитви за те, щоби внести у наш світ мудрий і цілющий Божий лад, і тим самим втілити перемогу хреста й передчуття остаточного викуплення» («Тайна зла»).

І продовжує далі:

«Звертаючись до нашого світу, Бог після смерті й воскресіння свого Сина створив і покликав Духом людей з усіх племен, які свідомо житимуть не у відповідності до нинішнього світу, який він є, але у відповідності до того, яким Бог його задумав…, людей, які, носячи це напруження в собі та перемінюючи його в молитву, стають служителями цього нового світу, так що через них новий світ як зцілення і надія вривається у світ нинішній».

Таке призначення Церкви потребує активної залученості в життя людей, які нас оточують, щирої зацікавленості їхніми потребами і проблемами, розділення з ними їхнього болю та несення їм надії.

Така молитва вимагає велетенського напруження внутрішніх сил, наполегливої праці, суворої самодисципліни й великого серця. (Для багатьох із нас, певно, легше горщики виносити в лікарні, аніж так молитися.)

Але саме така молитва — свідома, осмислена, цілеспрямована — пересуває гори, народи, уряди і утверджує Його Царство тут, на землі.

Давайте використаємо час, який ми витрачаємо, переконуючи одне одного у своїй непорушній правоті, на діяльну спільну молитву про панування Його волі довкола нас. І коли це станеться, буде вже не так важливо, хто був правіший.

Роман Носач, Мирт