Головна

Довіра — недовіра

Наша цивілізація — це у великій мірі цивілізація підозри й недовіри. Роберт Блай пише: «Минуло ледве 140 років від початку фабричної праці на Заході, (…) а впродовж цього періоду з кожним поколінням слабне зв’язок батька з дітьми. Якщо син не бачить місця праці свого батька або те, що він виготовляє, то чи може уявити батька як героя, як воїна? (…) Відповідь Олександра Мітшерліха сумна: це порожнє місце займають демони підозри. Ці демони, невидимі, але балакучі, заохочують ставитися з підозрою до всіх старших. Така підозрілість нищить єдність між старшими й молодшими мужчинами».

Людина, яка хоче збудувати автентичне духовне життя, мусить помітити свою недовіру, прийняти її як свою рану, визнати її перед Богом і духовним керівником, аби врешті-решт подолати її в своєму серці. Підозрілість і недовіра, яку вона народжує, – це одне і те саме. Підозрілість дитини до батька з плином часу стає підозрілістю батька до дитини. Підозрілість підвладного до керівника з часом стає підозрілістю керівника до підвладного.

Людська підозрілість і недовіра падає як тінь також і на самого Бога. Саме з неї в важкі хвилини народжуються недовірливі питання: чи Бог може пробачити мені тяжкі гріхи? Чи Бог мене любить, якщо я так страждаю? Чи справді Бог – любов, якщо на світі стільки страждання? Чи існує Божа справедливість, якщо так тяжко страждають невинні діти? Це тільки деякі питання, які в нас народжуються під впливом підозрілості до Бога і Божої любові.

Довіра стане можливою тоді, коли подолаємо підозрілість. Якщо в нашому серці буде хоча би крихта підозрілості, то все, що приймаємо від Бога і віддаємо Йому, буде нею «отруєне». Підозрілість народжується навіть тоді, коли нам добре: чого Бог вимагатиме від мене за мій успіх і людське щастя? Який хрест пошле пізніше?

Підозрілість і недовіра, яка проявляється в стосунках з Богом і людьми, проявляється також у ставленні до себе самого. Багато молодих людей, невпевнених у собі, які не довіряють собі, постійно підозрюють себе в злих намірах. Не вміють жити в мирі й радості, бо постійно мусять боротися з побоюваннями, надмірною турботою про себе і своє майбутнє, джерелом яких є їх власна підозрілість і недовіра. Підозрілість спонукає їх ставити перед собою завдання, які їх цілком переростають.

Підозрілість і недовіра до себе і до Бога унеможливлює досвідчити віру. У такому стані людина не вміє прийняти безкорисливий дар. Пробує відразу за нього платити. Як наслідок, стосунки з Богом позначені вигодою, а духовне життя стає однією великою торгівлею з Богом. Людині здається, що за все повинна Богові заплатити і в Нього потрібно все купувати. Часом дивимося з підозрою на кожний авторитет, який з принципу хоче нас поневолити, обмежити, принизити. У суспільстві є багато підозрілості до Церкви. Багато хто думає, що Церква, проголошуючи моральні норми, керується нарцистичними мотивами: шукає владу, вплив, вигоду чи гроші.

Клімат підозрілості й недовіри, в якому сьогодні ростуть молоді люди, є великим викликом для духовного керівництва. І тому одна з перших і найважливіших задач керівника – подолати будь-яку форму недовіри чи підозрілості у взаємовідносинах: керівник – керований. Основою для діалогу в духовному керівництві може бути тільки взаємна довіра, поєднана з відкритістю, акцептацією, доброзичливістю й вірою в дію Святого Духа в їхніх стосунках.

Першим є, очевидно, довіра керівника до пенітента. Саме вона відчиняє пенітента і допомагає йому подолати порухи підозрілості до духовного провідника. Подолання недовіри уможливлює щиру вербалізацію перед духовним керівником. Без взаємної довіри важко уявити добру зустріч керівника з керованим.

Збудження довіри в інших – це одна з головних рис доброго духовного керівника. Від іншої людини не можна вимагати довіри. Вона є даром, який дарують. Якщо в керівника є хоч тінь підозрілості, то неможливо збудити довіру в пенітента. Духовний керівник повинен доглибинно пізнати свою емоційність і духовність, аби усвідомлювати порухи підозрілості, які дрімають на дні його серця. Очевидно, що збудження довіри в інших є деяким природним даром, благодаттю, але є також результатом устремління до внутрішньої прозорості, повної акцептації себе самого й інших, відкритості для Бога й для людей.

Навіть великий дар збуджувати довіру в інших, велика прозорість і відкритість духовного керівника будуть малопридатними, якщо сам пенітент буде підозрілим, замкнутим, заляканим і недовірливим. Для того, щоб користуватися керівництвом, пенітент часто мусить подолати постави страху і недовіри, які приносить зі свого минулого, особливо з родинного виховання. Якщо, наприклад, в сім’ї між батьками панувала взаємна підозрілість і недовіра, то пенітентові важко довіритись іншій людині. Підозрілість і недовіра закарбовуються ще в шкільному середовищі. У такій ситуації пенітент повинен докласти багато зусиль, щоб переламати почуття підозрілості й недовіри й відкритися для духовного керівництва. Але подолання підозрілості й недовіри до духовного керівника має набагато ширший вимір. Бо це буде відчиненням не тільки для однієї людини, але й для всіх інших міжособових зв’язків, також і для Бога.

Якщо пенітент проявляє надмірну недовіру й підозрілість, то його спочатку треба спрямувати, щоб він помітив і «відчув» свою підозрілість і недовіру. Усвідомлення і визнання цього як власного способу реагування допоможе йому зрозуміти себе самого і подолати ще незрілий спосіб реагування.

Пенітент повинен помітити зв’язок між актуальною недовірою до духовного керівника і фундаментальною поставою страху в своєму житті. Якщо упродовж усього життя він був підозрілим і недовірливим, то не дивно, що в перших контактах з керівником йому дуже важко відкритися і бути щирим.

У такій ситуації пенітента треба вчити розрізняти реальну і суб’єктивну загрозу. Йому слід показати, що джерелом недовіри є не інша людина, а передовсім його зранення і внутрішнє невпорядкування, яке ще не розпізнане і не зцілене.

Важливо, щоб пенітент розумів, що його відкритість для духовного керівника має символічний характер: є знаком відчинення для Бога, а в Ньому – для кожної людини.

Якщо пенітент говорить, що є людиною відкритою, і тільки під час цієї конкретної зустрічі йому важко про себе говорити, то слід усвідомити, що в цих словах є певна нелогічність. Відкритість, про яку говорить пенітент, може бути тільки зовнішньою. Часто легкість, з якою людина розповідає про себе, особливо про «зовнішні справи», є не стільки ознакою дійсної відкритості, скільки бажанням звернути на себе увагу.

Пенітент повинен розуміти, що відчинення себе в духовному керівництві є не тільки результатом подолання в собі емоційних механізмів страху, а плодом дійсної духовної боротьби. Св. Ігнатій Лойола в Духовних Вправах наголошує, що злий дух прагне, щоб людина зачинилася в собі: «Так само й ворог людського роду, наражаючи праведну людину на свої хитрощі та намовляння, хоче, щоби вона приймала і зберігала їх у таємниці. Проте коли людина відкриває їх перед досвідченим сповідником чи іншою духовною особою, обізнаною з його лукавством та злістю, то це аж ніяк не припадає йому до вподоби, бо ж він одразу бачить, що не зможе успішно звершити свій підступний намір, оскільки його хитрощі виявлено» (ДВ 326).

Ігнатіанська духовність

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/