Головна

Під стягом свого патрона він ніс Боже Слово, підтримував іскру віри, надії та любові

На жаль, у нашому журналістському житті часто трапляється так, що згадуємо про людей, коли вони відзначають або ювілеї, або ж відходять на вічний спочинок. Іменини у цьому ж ряду. Про отця Головацького хотілося написати раніше, проте повсякденні клопоти чомусь завжди стояли на заваді у здійсненні цього задуму. Жалію, що не поспілкувався зі священиком, не прислухався до його мудрих слів і порад.

Таку втрату важко компенсувати. Усі, хто розповідав мені про нього, були одностайні: не стало душпастиря з великої літери, патріота, людини надзвичайної доброти, порядної і шляхетної. Тож нехай невеличкою лептою у вінок поваги й шани о. Михайлові буде коротка розповідь про його життєву дорогу.

Народився він у 1907 році в селі Старий Збараж на Тернопіллі в сім’ї священика Степана Головацького. Це вже було сьоме покоління священиків, коріння яких сягає в сиву давнину. До цього родоводу належав також один з членів «Руської Трійці» Яків Головацький. Бабуся о. Михайла доводилася рідною сестрою визначному українському композитору Миколі Леонтовичу.

Зростав малий Михась (так його всі кликали) у високоосвіченій та інтелігентній сім’ї. Під час Першої світової війни згоріла їхня хата. Головацькі зазнали нестатків. Однак це не вплинуло на спокій і злагоду, не похитнуло віри в Бога і любові до України. Незважаючи на скруту, сім’я о. Степана радо надавала притулок бідним студентам. Цікаво, що глава сімейства був не лише духовним наставником, але й художником-різьбярем. Його руки вирізьбили надзвичайної краси каплицю в селі Виспа на Рогатинщині, що в Івано-Франківській області, знищену в 1988 році безбожниками. Нещодавно цю святиню жителі села відновили, і о. Михайло їздив туди відправляти Службу Божу.

Після закінчення Львівської гімназії шлях юнака проліг до Кракова, де він три роки студіював медицину. Потім навчався у Львівській богословській академії. Першою парафією о. Михайла став славнозвісний Лолин – село, в яке часто навідувався за життя Іван Франко. З 1938 по 1950 роки священик Головацький служить на Рогатинщині: в Ягодівці, Дичках, Виспі.

Надзвичайно побожний, він з великою ревністю виконував свій священичий обов’язок. Його блаженна рука хрестила дітей, і вони виростали здоровими й гарними. Подружжя, вінчані ним, були міцними і щасливими. Коли комуністи забороняли сповідати і катехизувати дітей, отець гуртував їх біля себе, прищеплюючи любов до християнської віри, вчив бути вірними Католицькій Церкві. Хто хоч раз спілкувався з ним, не міг не зауважити величезну душевну красу, розумів, якою сильною є ця людина. Його молитви мали могутню силу. Вони, направду, творили чуда. Подорожні навіть з далекого Сибіру навідувалися, щоб отець прочитав молитву дитині від страху. Люди горнулися до нього, прохаючи про молитви, і він з великою ревністю випрошував ласк у Всевишнього. Прикладів цьому безліч. Про один з них розповідає донька священика.

«У Виспі мешкала сім’я Козярів, - згадує пані Віра (в заміжжі Березовська), - в якій зростало п’ятеро синів. Найменшого Петра забрали до Афганістану. Його мама Марія – дуже побожна жінка – прийшла до о. Михайла (він вже тоді був на пенсії) й зі слізьми і вірою просила молитися за сина. Отець два роки щодня відправляв Службу Божу за його щасливу службу і повернення. На престолі лежала фотографія хлопця. Господь вислухав молитви, і Петро повернувся здоровим і неушкодженим. Відразу ж завітав до нашої хати. Навколішки став перед отцем, відбув тайну Сповіді та прийняв Найсвятіші Тайни. Тепер живе в Івано-Франківську, має трьох дітей. Найстарший син Іванко поступив цього року до Івано-Франківської богословської академії. Петро і його дружина Оля дуже побожні, щонеділі разом з діточками приймають Найсвятіші Тайни…»

Та о. Михайло був не тільки воїном Христовим, а й великим патріотом української землі. Багато зусиль і праці довелося вкласти йому в діяльність товариств «Просвіта», «Пласт». Ще за часів Польщі, коли розгортала діяльність ОУН, в священика Головацького збирались її члени, зокрема Микола Лебедь. Ще з гімназії отець підтримував приятельські відносини з майбутнім командуючим УПА Романом Шухевичем. Не міг духовний пастир стояти осторонь національно-визвольної боротьби.

Більшовицька влада, що змінила німецьких окупантів, ні на мить не випускала з поля зору релігійну діяльність та громадську працю священика. У Різдвяну ніч 1950 року його заарештували. Це був третій день свят, на який припадали іменини отця Степана - батька о. Михайла. Упродовж усієї ночі московські посіпаки перевертали хату, зривали підлогу, штиками прошивали стіни, розвалювали печі. Але так нічого і не знайшли, хоча шукали криївку з бандерівцями (сексот дав неточні дані). Однак усе це було лише приводом для арешту. Вранці таки забрали.

Страшним було прощання, бо залишалася дружина з чотирма маленькими дітьми та ще й дуже хворий батько – отець Степан. Діти плакали, голосили: «Не беріть татка!» А найменший п’ятирічний синочок припав до колін татуся рученятами і не відпускав його від себе. Рогатинський слідчий МДБ Дженджера штовхнув ногою дитину, немов те щеня, і силоміць відірвав від дітей найдорожчу людину.

Спочатку священика спровадили до Станіславова, а потім перевели  у сумнозвісну Львівську катівню на Лонцького. Допитували про контакти з Романом Шухевичем. Жодне слово не зірвалося з його уст. Тоді кати вдалися до жорстоких тортур. Гумовими палицями нанесли понад сто ударів. Криваві сльози заливали очі, від нещадного болю душпастир стискав зуби, тому вони  почали випадати. Знеможеного і скривавленого його віднесли до камери і кинули на долівку. А там 30 арештантів лежали біч-о-біч і повертатися могли лише по команді, бо не вистачало місця. Після допиту не дозволялося засинати, тому наглядач, спостерігаючи у вічко, відразу ж будив. Наступного дня нелюдські знущання продовжувалися. Отцеві відбили нирки, понівечили печінку. Про це згодом розповідав очевидець тортур – дяк однієї з Львівських церков. Лише завдяки щирій вірі в Бога й молитвам вдалося вистояти.

Про цей епізод з життя священика Головацького вдалося почерпнути дещо більше інформації зі статті Олега Росова «Полювання на «Вовка». Ліквідація Романа Шухевича», опублікованої 22 жовтня 2010 року в щотижневику «2000». Автор, спираючись на архівні документи СБУ, детально висвітлює спецоперації «червоних» каральних органів з ліквідації легендарного командира УПА. Зокрема у статті йдеться про створення співробітниками УМДБ пошукових груп наприкінці 1949-початку 1950 років і спрямуванні їх на залізничні маршрути Львів-Ходорів, Львів-Стрий та Дрогобич-Станіславів. У ці формування включили агентів, котрі особисто знали в обличчя Шухевича та його зв’язкових. Проте інформацію, що стала вирішальною, чекісти отримали далебі не в результаті тотальної перевірки на залізниці. Під час агунтурно-оперативних заходів вони встановили, що Р. Шухевич мав тісні зв’язки серед патріотично налаштованого греко-католицького духовенства, частина якого хоча й перейшла формально в православ’я, але продовжувала підтримувати свою прадідівську віру. «Генерал Чупринка» залучав душпастирів до підпільної роботи, забезпечуючи лінію зв’язку, в якості виконавців особливих доручень і власників конспіративних квартир для свого переховування та зустрічей з іншими діячами ОУН. Особливу увагу було сконцетровано на виявленні й розробці контактів Шухевича з гроке-католицьким духовенством у місцях найбільш імовірного його переховування – в Рогатинському районі Станіславівської області та Новострілищанському районі Дрогобицької області. Для цього чекісти створили там резидентуру МДБ УРСР, а також направили кваліфікованих агентів УМДБ.

10 січня 1950 року в Станіславівській і Дрогобицькій областях проведено операцію з затримання греко-католицьких священиків, про контакти яких з оунівським підпіллям і зв’язковими Романа Шухевича було відомо достовірно. Тоді ж ретельно обшукали церкви та проборства, намагаючись знайти місця переховування командира УПА. До числа заарештованих потрапив і отець Михайло Головацький, котрий у 1926-1928 роках вчився разом зі Шухевичем у Львівській академічній гімназії. 1943 року він приїжджав у село Дички, де тоді парохував о. Головацький, для інспектування загонів УПА, і пропонував йому зайнятися організаційною та виховною роботою в патріотичному дусі серед молоді. Священик прийняв пропозицію. В 1943-1944 роках в його помешканні та за його участі відбувалися збори членів місцевих осередків ОУН. У липні 1949 року, уже після того, як отця Михайла перевели в село Виспу Рогатинського району, до нього звернувся надрайонний провідник ОУН «Мирон» і попросив підготувати місце схову для Шухевича. Священик особисто обладнав криївку в бані свого храму. Шухевич періодично переховувався тут до Різдвяних свят, а 8 січня разом з о. Михайлом відзначив народження Господнього Сина. Ясна річ, дорогого гостя отець пригостив кутею. Згодом під час допитів душпастир свідчив, що через великі морози порадив Шухевичу перебути холоднечу в Любші або Підмихайлівцях.

… Після року тюрми знесилений і цілковито виснажений священик Головацький почув вирок: 25 років таборів і п’ять років заслання. Покарання відбував у Красноярському та Іркутському краях. У 50-градусні морози працював на лісоповалі. Тут доля звела його з кардиналом Йосипом Сліпим. У листах до рідних він висловлював думки, сповнені віри й надії в перемогу добра над злом. Каторжна праця підірвала здоров’я священика. Якось він упав непритомний, отож відправили до медчастини. І сталося чудо: людину, яку вже мали поховати, врятував лікар Макогонський – також засуджений, але котрий виконував функції табірного лікаря.

… Важкими були роки заслання в концтаборах, проте і там отець Михайло ревно служив Христу, відправляв таємно Служби Божі, сповідав і причащав. А з кардиналом Йосифом Сліпим потаємно відзначали усі свята. У «загашниках» Інституту історії Церкви при Українському Католицькому університеті, що у Львові, збереглися невеличкі спогади душпастиря, що стосуються його табірного життя, записані тодішнім ректором УКУ отцем Борисом Гудзяком (нині єпископ УГКЦ, Апостольський Екзарх для українців греко-католиків Франції, Швейцарії та країн Бенілюксу) під час його візиту до Ходорова. Ось про що зокрема у них мовиться:

«…Як вже дещо полегшили відносини в лагерах, то ми могли правити в вільних часах, чи в неділю. То нам не забороняли. Настоятелі знали, але вони не мали права тому, що робота була. По роботі ми, приміром, могли вже в лагері собі правити. Того ніхто не перешкоджав. А в неділю – тим більше.

Як ми діставали Агнець (мова іде про агнець літургічний – чотиригранну частичку, вирізану з просфори – примітка автора)? Діставали Агнеці з дому вже засушені, маленькі просфори, як то давно було. Як діставали посилку, він розкривав посилку і питав: «Що то є?» Кажу: «То є звичайні пряники». То вони, прошу дуже, давали.

Тепер вино. Вина вони не дозволяли, щоб ми діставали, тому що ніхто в лагері не мав права пити алкоголю. Ми діставали родзинки (то вже такий перепис був загальний даний нам зі сторони властей релігійних), заливали теплою водою у флящинці. То якийсь час переферментовувало, і було вино дуже добре. То таке вино ми вживали до Служби Божої.

Дякувати, часом траплялося, що були й дяки... Священики правили майже напам’ять Службу Божу. Деякі частини може з молитов могли опускати – мали право, якщо не пам’ятає. Але, загально, правили час до часу Службу Божу, сповідалися, причащалися. То в тому нам не перешкоджали…»

Минули шість років каторги, і отця Михайла звільнили. Посприяла амністія, що наспіла якраз після смерті Сталіна. Але додому не відпускали. Треба було відбути ще й п’ятирічну висилку. Виснажений тюрмою і каторжною працею, отець не міг більше працювати фізично. Йому загрожувала голодна смерть. Почали пухнути ноги. Але знову сталося чудо. Господь бо завжди з тими, хто Його любить, хто жертвує собою заради друзів. Так трапилося, що священика Головацького врятувала сибірська лікарка Віра Попова. Світ не без добрих людей. Багато їх є і серед росіян. Вона взяла його до себе в лікарню. На грудях у духовного пастиря був хрестик, а в руках молитовник-часослов. Отож вона й зрозуміла, що перед нею священик і не побоялася його рятувати. Приносила з дому потрібні харчі, виходжувала як могла.

Нарешті наспів довгожданий час повернення до рідної домівки. Проте на дорогу катастрофічно бракувало коштів. До того ж отець був дуже кволий, опухли ноги і обличчя. В такому жалюгідному стані сидів на вокзалі й лише у мріях міг бачити Україну, своїх рідних і близьких. Та ось уже вкотре сталося справжнє чудо. З’являється незнайомець, який здає білет до Станіславова. Завдяки йому о. Михайло і зміг дістатися до рідних місць.

Повернувшись додому, отець не забув свого душпастирського покликання. Спочатку служив у Старих Стрілищах і Сугрові на Жидачівщині, згодом у Славську, Сколе. Після смерті дружини в 1977 році, фізично ослаблений, він перейшов під опіку доньки Віри до Ходорова. Але навіть після цього люди приходили до нього сповідатися, хрестити дітей. Просили прочитати дитині молитву від страху, дати шлюб молодятам, благословити тих, хто збирався в останню путь. Очевидці згадують, що йшли на сповідь до священика Головацького з особливим трепетом і піднесенням. Твердять, що це була духовна бесіда, наука, під час якої отець віддавав усього себе до останку, випромінюючи величезної сили енергію. Після цього почував себе повністю виснаженим і знесиленим.

Варто зауважити, що матеріальна сторона для нього була завжди другорядною. З цього приводу він часто повторював, що їжа для того, щоб жити, а не навпаки: жити для того, аби їсти. Звісна річ: о тець був дуже милосердним до бідних і допомагав усім, чим міг. Коли комусь позичав гроші, то не чекав віддачі. Пригортав ворогів, і вони ставали його приятелями.

Отець Михайло лікував не лише душі вірних, але й їхнє тіло. В пригоді йому стали знання з медицини, здобуті в Кракові. Для хворих він завжди знаходив цілюще зілля, готував різні мазі, давав корисні поради. До нього зверталися за консультацією навіть лікарі.

Кажуть, що батьки продовжуються у своїх дітях. Їх у священика четверо – донька і три сини, які пішли по стопах батька, тобто обрали дорогу священства. Найстарший Василь – декан Сколівський Стрийської єпархії, отець Іриней служить у селі Летня, що в Дрогобицько-Самбірській єпархії, отець Олександр завідує парафією в Рихтичах цієї ж єпархії.

Згадаймо і той факт, що рідна сестра о. Головацького Неоніла була дружиною покійного українського поета-патріота Богдана Кравціва. Її син Микола – бригадний генерал армії США, консультант української армії.

… Низько схилилися фани, в доземному поклоні вклоняються вірні, віддаючи данину шани й любові наставникові, порадникові, слузі Божому. Тож нехай пам’ять про нього не зітреться ніколи.

На фото: отець Михайло в молоді роки із сестрою

Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія


  • ПОЖЕРТВА

реквізити парафії для пожертв:

РГ УГКЦ Парафії Св Миколая на Аскольдовій Могилі,

код: 20051904 Ощадбанк АТ,

iban:  UA543226690000026003300218570





http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/