Головна

Паломник ГУЛАГу

Голова Київського товариства політичних в’язнів і репресованих, колишній військовий командир і дисидент Григорій Куценко цього року всьоме організував всеукраїнську прощу до місць масових поховань українців на півночі Росії, що доти організовував Василь Ов­сієнко. Дні пам’яті жертв політичних репресій в урочищі Сандармох у Карелії та на Соловецьких островах традиційно, вже упродовж 25 років, відбуваються тут у серпні. Понад 15 рокiв у них бере участь і українська делегація, у складі якої завжди є священик, кобзар, лікар, репресовані та їхні нащадки, а також громадські діячі, журналісти з різних міст України. На цей раз група була чимала — аж 37 осіб.

 

Прочани відвідали місця поховань у Петербурзі, карельське урочище Сандармох (де розстріляно близько 10 тисяч в’язнів 60 національностей), шлюзи Біломорсько–Балтійського каналу, порт Кем, а на Соловецьких островах — кремль, де від 1920 до 1939 року утримували сотні тисяч в’язнів, багато з яких загинули в муках, та острів Анзер, де гинули священики і єпископи Української автокефальної православної церкви. У Дні пам’яті відбулися меморіальні мітинги, вшанування жертв, «круглий стіл» за участі представників різних національностей.

 

«Неволя жорстокіша, ніж стихійні катаклізми...»

 

— Григорію Петровичу, пригадується, в 2006 році, коли я з українською делегацією побувала на Соловках, керівництво тамтешнього музею скаржилося, що не має дозволу на відкриття нової розширеної експозиції. Як тепер?

 

— Деякі фото, списки знищених, документи й цитати там виставлені. Але працівники музею вже майже нічого не розповідають про умови утримання «зеків» та їхні долі. Їм «закрутили гайки» так, що на цей раз вони говорили тільки про «плани на майбутнє» і нічого — про те, що було тут у 1930–ті роки. До речі, минулого року на Алеї пам’яті на Соловках наша група встановила пам’ятник із написом «Вічна пам’ять співвітчизникам — жертвам репресій тоталітарного режиму. Україна 2012». Першими встановили свій знак якути, привізши великий том у пам’ять про своїх загиблих. Якути, які на батьківщині жили при 50–градусних морозах, у ГУЛАГу майже всі гинули. Неволя вбиває жорстокіше, ніж стихійні катаклізми. На жалобних заходах цьогоріч були поляки — на чолі з віце–консулом iз Петербурга. На мітингу в Сандармосі вперше був керівник Карелії — Олександр Худілайнен. Утім жодних представників державної влади з Москви не було.

 

— Бо ж політичний курс у Росії зовсім інший: масові могили — це вже не біда, а привід для гордощів...

 

— Так, Сталін — це ж «видатний менеджер». Я придбав там брошуру про Біломорканал, де автор хвалиться, як дешево і швидко його збудували. Там не згадується, що на кожному метрі — труп, а то й кілька. Хоча й зазначається, що будували канал переважно силами «зеків».

 

— Чому лікар обов’язково має їхати в таку подорож?

 

— Бо це дуже важко — і в фізичному, і в моральному плані. Побувати на місці, де закатовано й закопано десятки тисяч людей, — це велике випробування. І дорога нелегка, понад дві тисячі кілометрів автобусом, а з нами їде чимало старших людей, з різним станом здоров’я. Кілька років iз нами їздить молодий бандурист Віталій Мороз — він прикрашає сумну поїздку піснями. До речі, цьогорічну подорож профінансували Київська держадміністрація і Благодійний фонд «Велика родина». Священик отець Іван відслужив на могилах наших співвітчизників панахиду і поіменно згадав загиблих — ми дали йому список встановлених прізвищ. Наприкінці ж він виголошував: «за всіх тут загиблих і закатованих, і Ти, Господи, знаєш їх імена». Ми й до Пушкіна на могилу у Святогірський монастир заїжджаємо вже другий рік поспіль. З’ясувалося, що ми — перша делегація з України, яка відвідала поховання видатного поета. Це здивувало тамтешніх священиків — ми ж молилися українською мовою.

 

— Пушкіна також вважали «неблагонадійним», бо він підтримував декабристів...

 

— Так, то «дисидент». Він був наближений до тогочасних передових громадських ідей, за його словами, «пробуджував добрі наміри в людських душах».

 

— Якби Пушкін був українцем, то йому б велося важче?

 

— Думаю, що на нього чекала б доля Шевченка. Пушкіна ж куди засилали? У Кишинів та Одесу, у Крим. А Шевченка — на край світу, в пустелю. Обидва — генії, невгодні, бо мали свою думку. Та якщо Пушкіна журили, то українцеві обрубували всі зв’язки, забороняли писати й малювати і засилали далеко на тривалий час. Так, до речі, тривало до останнього дня існування радянської системи.

 

«Калнишевський — «двічі герой Російської імперії»

 

— Здається, що націоналістична Російська імперія виявилася менш жорстокою щодо українців, ніж так званий інтернаціональний Радянський Союз. Адже в царській Росії «ворогів» переважно засилали, а в Країні Рад — знищували мільйонами.

 

— Москва завжди нищила Україну. На Соловках є могила Калнишевського — це останній кошовий отаман Запорозької Січі. Тієї могили ніхто не показує, кажуть, що вона загублена. Нам навіть не дозволяють дослідити те місце. Адже є виразні вказівки на те, де він був похований, збереглися детальні описи очевидців. Утім мова не про те... Я запитував в істориків — у чому ж була провина Калнишевського, навіщо його так надовго ув’язнили в підвальній келії, що він аж осліп. Може, над ним був судовий процес? Для мене це було очевидним, історики лише підтвердили: це тому, що він десять разів поспіль обирався кошовим отаманом. Хіба могла цариця, яка захопила владу, вбивши чоловіка, терпіти вільно обраного керівника запорізького козацтва? Калнишевський поплатився за те, що був представником виборної влади на території Російської імперії, де побутувала зовсім інша система.

 

Не забуваймо, що українці гинули масово на будівництві Петербурга. Унаслідок запровадження у Російській імперії кріпацтва мільйони українців стали рабами. А ще ж було рекрутство, коли українців змушували гинути на війнах імперії. Згадаймо й Петра Першого. Коли Меншиков з його наказу захопив Батурин, то 23 тисячі людей були знищені за ніч. Причому з такою несамовитою люттю, що не залишали в живих ні старого, ні малого. Чим пояснити таку ненависть? Так, ті люди опиралися царським податкам і сваволі, але ж така несамовитість — це щось більше, ніж просто заходи задля політичної чи економічної доцільності.

 

— Утім мешканці Батурина не були свідомо вільнолюбними, відвертими «націоналістами», так само як і Петро Калнишевський. Він же, навпаки, вітав царські війська і не дозволяв козакам повставати проти них...

 

— Так, він уникав спротиву. Більше того — він служив у цариці і мав від неї почесті й дві найвищі золоті нагороди. Був, за радянськими мірками, «двічі герой Російської імперії». Бо допоміг завоювати південь України і Крим. Але... об’єктивно все ж ішов усупереч традиціям імперії — тим, що його не цариця призначала, а обирали козаки. Він не носив погони і відзнаки, «пожалувані» царицею, а все, що мав, чесно заслужив у бою. І цього було досить.

 

— І ті українці, які загинули на Соловках і в Сандармосі, по–своєму слугували радянській владі. Хіба вони становили загрозу для більшовицького керівництва?

 

— Йдеться про інтелігенцію, добре освічених людей. Там були художники, режисери, історики, письменники, державні діячі. Вони були дуже талановиті. А талановиті люди є небезпечними, бо дають привід пам’ятати, що українці — то окрема нація. Щоб цього не сталося, влада тоталітарної держави відрізала голови тим, які могли підняти Україну. І Ленін, і Сталін до цього дуже уважно ставилися. «Втратити Україну» — це для них було найстрашнішим.

 

«Велика відповідальність — закликати людей до боротьби...»

 

— Якби ті освічені й талановиті люди все ж боролися за свою свободу і права людини — може, нам вдалося б уникнути ярма на довгі роки?

 

— Багато людей не опиралися і не закликали до спротиву, хоча й не погоджувалися зі своєю долею, з долею свого народу. Вони мовчали або нишком записували свої думки. Як от Довженко у своїх «Щоденниках». Це дуже велика відповідальність — закликати людей до боротьби, коли знаєш, що вся система влади покликана знищувати. І так було до останніх років існування Радянського Союзу.

 

— Візьмімо долю батька й синів Крушельницьких, що загинули на Соловках. Вони переїхали в Радянську Україну зі Львова вже у той час, коли було відомо, що тут коїться...

 

— Тоді чимало українців — із Західної України, навіть iз Канади, перебиралися до УРСР. Вони з чистими помислами, маючи блискучу освіту і європейський світогляд, їхали сюди, щоб допомогти підняти українську соціалістичну державу. Трагедія цих людей у тому, що вони не зовсім зорієнтувалися, з ким мають справу. А коли збагнули — вже було запізно. Щодо Крушельницьких — то спершу двох братів убили в Києві й закопали таємно на Лук’янівському цвинтарі, потім батька і ще двох синів розстріляли на Соловках. Це не лише їхня особиста трагедія, а й біда всієї України. Бо кращі люди повірили більшовикам і були знищені фізично. Усіх цих людей ми поминаємо. Правильно чи неправильно вони жили й чинили — та вони є жертвами політичного терору.

 

— А яким було наступне покоління політв’язнів, до якого і ви належите?

 

— Тоді у «виправно–трудових» закладах утримували багато українських учителів історії, письменників, мовознавців — людей, які обстоювали українську культуру. Я «сів» якраз за те, що знав, що відбувалося, і відверто говорив, що досягнення «комунізму» встановлено на трупах людей. Мені інкримінувалося не лише розповсюдження самвидаву, щоденникові записи, чернетки листів на ­захист, скажімо, Натана Щаранського, а й роз’яснення, що «вєлікіє стройкі комунізма» зведені на людських кістках. Змалку я чув ­розповіді про Великий голод у 1933–му­. Дуже багато читав, слухав «ворожі голоси» і мав свою думку. Коли вже став політпрацівником і служив у Підмосков’ї, дізнався на службових семінарах про Олександра Солженіцина і Андрія Сахарова. Згодом познайомився з московськими дисидентами і брав у них самвидав. За кілька років уже став ділитися цим «світлом у серці» з іншими... Тема спадкоємності мені близька, бо на будівництві Біломорканалу були мої діди. І до останнього дня в СРСР залишалося все те, що започатковувалося в 1930–х. Щоправда, на перших етапах ­умови в таборах були жахливіші й наглядачі жорстокіші, але загалом атмосфера базувалася на такій же зневазі до особистості.

 

ДОСЬЄ «УМ»

 

Григорій Куценко народився 5 січня 1949 у с. Іванівка Ставищенського району Київської області. Закінчивши ПТУ, працював на суднобудівному заводі. 1968 року призваний до армії, служив у ракетних військах, закінчив екстерном військово–політичне училище. Куценка прийняли в партію, у званні старшого лейтенанта він 17 років командував ротою в Московському воєнному окрузі. Заарештований у 1984–му. Засуджений у 1985 р., інкримінували розповсюдження самвидаву та висловлювання на політзаняттях, зокрема, що Україна може існувати й незалежно від СРСР. Вирок: 4 роки «виправно–трудових таборів» суворого режиму, термін відбував на Уралі та в Мордовії. У 1987 р. термін скорочено наполовину. Звільнений у 1988–му. Реабілітований у 1992 р. Нині — голова Київського товариства політичних в’язнів i жертв репресій. Автор книг «Дякую тюрмі. Спогади і документи» та «Сходинки до свободи».

 

Ярослава МУЗИЧЕНКО. http://umoloda.kiev.ua

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія




http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/