Неділя, 14 квітня 2013, 00:41

Вітер уривчасто завивав тужливу пісню. Дерева похитували йому розпатланими кронами в унісон. У верховітті зависло те незнане: і доки? Доки ще вередуватиме холоднеча, невже не набридло наввипередки гнатися із весною, такою несміливою і мало що не одчайдушною.

Але де там!.. Той волоцюга-вітер, і де тільки йому духу вистачає, набрав повні щоки повітря і як дмухне, що аж дух перехопило! .. і нема чому дивуватися. Він не може спокійно всидіти на лавочці і белемкати ногами.

Завше щось має до роботи. Так і сьогодні обізвався справжнім господарем. Подався на крилах до старого парку. Всюди повно пилюки і сміття, а він, бачте, не щоб вчепитися за мітлу, а бавиться як хлопчисько-розбишака, крутить їх, як дзиґу. І вже кружляють у вітряному танку галопом минулорічне листя, піщинки, дрібний непотріб. Ось така оказія. А ви, певно гадали, що він байдикує.

***

Вже вдруге сьогодні міряю нерівними кроками стежки парку. Мій зір не хоче помічати красу вчорашніх квітів: встидливих анемон, що звісили свої охайні спіднички-шестиклинки. Метушаться-передзвонюються на вітрі. Зносять відкриті листя долонь просто до неба. Може їм сьогодні поталанить і вони зможуть подивитися на світ Божий просто неба впевнено і гордо  своїми широко розплющеними ледь зеленкуватими очима в пухких повіках.

Але по небу поважно пересуваються сновиди-хмари. Вони збентежені вчорашнім снігом і ліниво повзуть по синьому полотнищу неба. Воно де-не-де залатане темними латками, що неохайно, певно, нашвидкуруч були пришиті сьогоднішнім днем.

Розкладено вогонь із дбайливо поскладаних, аж до нутра прогнилих, гілок. Вони опиралися по-своєму, по-старечому, щось шваркотіли, звуки не вдавалися виразними і чіткими. Тільки й було отого, що «хрусь-хрусь...»

Ну і хто таку балаканину зрозуміє? О, та тут є свої знавці справи! Вогню мов хтось масла підлив – він затріпотів своїми червоними крилами, в`ївся в уламки гілок кіптявою, а звідти вже здіймався тоненькою ледь помітною димовою завісою, несучи у височінь недошептані благання уламків деревини. Від тріскотання і вогкості вогонь виглядав як примара. Дошкуляв вітер і вогню доводилося боротися навсібіч – із деревиною і вітром.

Повертаюся зумисне тією ж стежкою з думкою і благанням: «Ну і де ж ви, синьоокі красуні-проліски? Чому такі скромні і не хочете навіть злегка підморгнути своїм блакитним очком із жовтими веснянками?» І спершу й не здогадуюся про те, що тепер це зовсім вийшло з моди, а я ще старого фасону чи то крою, от і забаглося чогось такого...

Перед купою прілого минулорічного листя зупиняюся, знімаю рукавичку і бережно схиляюсь, стаю навколішки. Ні, не зірву цю квітку! У своїх долонях відчула її сміливість і рішучість. Справжність. Делікатність. Привабливість. Красу. Ніжність.

Я прощаюсь з тобою, квітко. Зустрінемось завтра і ти мені розповіси як бути. Бо я щось зовсім-зовсім розгубилася. Ти не хвилюйся, можеш говорити зовсім пошепки, тихцем. Навіть помовчи зі мною якусь мить. Мені стане легше.

Ми з тобою такі малі в цьому світі, зовсім мізерні. Я захищу тебе як і чим тільки зможу. Тож гарних тобі веснянкових снів. Я прийду. Неодмінно прибуду, а ти будь собою. Такою, як ти є. Я про тебе, квітко, не забуду.

Автор бажає залишатися невідомим.