Середа, 10 квітня 2013, 00:30

Торкаюся гладкої поверхні зошита, і з`являється – СЛОВО.

Ставлю розділові знаки, записую думки, нанизую їх слово по слову на довгі шеренги речень – коротких, простих, цікавих та одноманітних, сірих і злегка підфарбованих.

А слова слухняні й задиркуваті, каліграфічні та ще й такі, що не розпізнаєш відразу тих викрутасів, - дивляться на мене виряченими очима – округлими, дрібненькими, то спираючись боком на палицю, то випинаючи животик, то знову ж задираючи носик, хоча й новонароджені.

Я пишу їх, я їх лелію, замислююсь і зважую кожне слово. Не стільки моє, як те, що чую, мов яке відлуння із самої глибини. Вони, ті слова, як то при такій оказії говорять, запали мені в душу.

Тепер тихцем їх виманюю на світ Божий.

Хоча, щоправда, вони вже жили. Жили у тих, хто їх творив – ті дрібні літери у слово, думки в`язав у кетяги словосполучень, всіляких зворотів та речень...

Коли чую ті слова, читаю, пишу, дивлячись на стрункі шеренги, які рядками чорними по білому папері шнурочками стягнені, здається а чи насправді так діється, але саме тоді живу.

Життя!.. А скільки слів висловлених і жодного разу не висловлених, недоказаних, замовчаних, стиснутих за горлянку, перекручених на круговертях, бездушних і безжальних.

Слова додавали життя і натхнення, були міцною опорою в подорожі. Вони окрилювали і супроводжували стрімкий лет. Вони теж шматували, нівечили, краяли тупим лезом, жорстоко  і невблаганно ранили.

Щоб не бути й так далі багатослівною, замислилась: як би не опинитися під лавиною слів, а щоб торкнулося слово життя.

І тоді зовсім несподівано, але бажано з`явилася мовчанка. Вона крадькома пробиралася без черги і вагання. Та їй було не звикати, бо коли її цькують, промовляє. Частіше беззвучно, у душі. Тепер тиша поступиться на крок, щоб дати місце писаному чи друкованому слову. А воно неодмінно житиме, якщо дадуть йому життя – прочитають і збережуть у серці.

Отак і я нині: вже декілька днів хотіла взятися за перо, навіть шукала аркуш розлінованого паперу. Не знайшла так одразу. А слово просилось. Воно невблаганно билося у серці, а, може, й було тією серцевиною, а не просто оболонкою.

Потім тихо, наче сніг, кружляли мрії - різьблені, забілені, легкі, неукладені. Кружляли у світовому вирі думок, а потім губились з поля зору і тихо й непомітно для людського ока падали. Лежало досить тієї біляви... аж разило очі.

І врешті я торкаюся сьогодні життя. Того самого, що билося колись словом, сніжною мрією лягало на поверхню, його торкаюся. Саме так, - торкаюся бо зглибити так і не зможу. Торкаюся його мов струн музичного інструменту, тонких і ледь помітних, а вони вже стоголоссям відлунюють в мені.

Вдивляюся в дзеркало слова, зупиняюся на мить і бачу лиш з одного боку. Решта зафарбовано сріблистою фарбою. А видимим є все те, що вирізьблено життям: і переживання, і глибокі думи, і радість з усміхом, котрі вміло замаскувались і принишкли у зморшках.

Добре, слова, що ви дозволяєте настільки наблизитись до вас і залишаєте при цьому великий простір, що дихає простотою і свіжістю.

Зрозуміла, що не зможу так прожити, як жили  найкращі автори свого життя. Але й не хочу імітувати, наосліп наслідувати.

Я хочу просто жити!

І хочеться в живому слові бути, все забути.

В мовчанні, у дотику слова.

Автор бажає залишатися невідомим.