П'ятниця, 01 березня 2013, 00:00

Плачучи ридма, хлопчик прибіг додому. Дідусь обняв його ніжно, тулить і тулить до своїх грудей. Та хлопчик не перестає ридати і схлипувати. Дідусь голубить його, намагаючись заспокоїти.

- Тебе хтось ударив? - питає.

Хлопчик заперечливо хитає головою.

- Забрали в тебе щось?

- Ні, - відповідає хлоп'я, заходячись плачем.

- То що ж тоді сталося? – стурбовано питає дідусь.

Онук шморгає носом і починає розповідати:

- Бавились ми у хованки, я сховався за шафою. Стояв і чекав, але ніхто не приходив… Кінець кінцем я вийшов зі схованки… і побачив, що забаву вже скінчено й усі пішли додому. Ніхто не прийшов мене шукати! Ридання аж струшували його тільце.

- Розумієш? Ніхто не прийшов шукати мене і знайти!

"Але почули вони луну від Господа Бога, що ходив собі садом під час денної прохолоди, і сховався чоловік із своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду.

Тоді Господь Бог покликав чоловіка і спитав його: "Де ти?"

Той відповів: "Я чув твою луну у саду й злякався, бо я нагий, тож і сховався" (Буття, 3,8-10).

Цей випадок промовляє до всіх людей протягом віків і віків. Передовсім до людей нашого століття… Де ти є?

Може, й ти сховався. Зі страху, з легкодухості… З лінощів.

Але Бог не припиняє тебе шукати.

Одна дитина, прослухавши на уроці релігії притчу про захований скарб, вигукнула:

- Боже, я твій скарб!

І хоч сіль притчі була в іншому, однаково дитина мала рацію.

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012  (с) Бруно Ферреро