Субота, 13 вересня 2008, 14:37

Спадщина кирило-мефодіївської традиції, жива серед русинів-українців від початку їхньої християнізації, плодоносила з тривалими цінностями й пам'ятками культури спочатку в часах Київської Русі, опісля в період діяльності київського Кирило-Мефодіївського братства в 1845-1847 роках, а потів під час апостольської прощі Івана Павла ІІ в Україну в 2001 році[29], а також під час помаранчевої революції 2004 року.  

Українське суспільство, яке виховувалось від 1991 року вже без цензурних обмежень, а особливо його наймолодше покоління 18-30-літньої молоді, найбільш чисельно брало участь у Помаранчевих майданах Києва, Львова, Харкова та інших міст України. Та найбільш активна молодь не випадково збиралась під пам'ятниками таким визначним постатям в історії України як св. апостол первозванний Андрій, святі Кирило і Мефодій, св. Ольга, св. Володимир, св. Петро Могила, гетьман Богдан Хмельницький, письменники-мислителі Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Михайло Грушевський. Під пам'ятниками тим постатям відчитували адресовані владам демократичних держав заяви, відкриті листи й прохання про привернення ідеї влади як служби громадянам та підтримку дій для відродження чесності у суспільному й політичному житті.  Потребу гідного ставлення до кожної людини висловлювали транспаранти, взяті, м.ін., з традиції романтизму: "Блаженний муж не іде на раду нечестивих" чи "Слава чесним дипломатам".

Протягом останніх тринадцяти років повертання до джерел української культури особливо близькою для молодого покоління була творчість і діяльність, м.ін., власне членів київського Кирило-Мефодіївського братства, котрі в епоху романтизму продовжували й втілювали в життя ідею співпатронів Європи святих Кирила і Мефодія, що проповідували Святе Письмо у рідних мовах народів, яким голосили Євангеліє.

Із Записок одного з найактивніших членів Кирило-Мефодіївського братства Василя Білозерського виникає, що покликаючись на відроджені і вільні від перекручень християнські принципи члени Братства намагались встановити зичливі й повні приязні відносини між людьми й народами: "Христова релігія дала світові новий моральний дух, котрим був він перейнятий до того часу. Спаситель відкрив людству любов, мир й свободу, рівність для всіх і братство народів - нові цілі, вказані народам для здійснення в них великої ідеї людської єдності"[30]. Однак ті, які були при владі і мали змогу стерегти правду, не виповнили очікувань і надій своїх підданих, а народи через вісімнадцять століть після народження Христа терплять з приводу неправди і триваючого гноблення. З того приводу необхідним є відродження існуючих у тих народах, але винищуваних царизмом творчих сил і духовних цінностей, потрібних для оборони власної незалежності і гарантування вільного цивілізаційного розвитку українського народу: "Щасливі ті [народи], в котрих свідомість своєї національності настільки сильна й тверда, що жодна зовнішня сила не в силі покорити духовні сили; народ збереже тоді і свою самостійність і свобідний розвиток; і ось ціль до якої повинен змагати всякий народ, бо горе тому, що поніс на собі ярмо!"[31].

Моральне самоусвідомлення, самопожертвування та пропагування освіти і принципів навчання Христа стали головною метою діяльності, як цілого Братства, так і кожного з його членів, що у подробицях дуже ясно представив Білозерський у 9 і 11 параграфах, підготовлених ним в програмних документах: "Тому, що пошуки нашого товариства основані на християнській любові та свободі, треба старатися, щоб і саме осягнення рівності людських прав відбулося в дусі лагідності й миролюбія. Тож головною ціллю треба собі поставити поширення освіти та Христових ідей"[32].

Цікаво, що в Книгах битія українського народу, навпаки, ніж у порівнювальних з ними Книгах польського народу Адама Міцкевича, повертання справжньої християнської віри, а разом з нею волі повинно відбуватися знизу, а не згори, як пропонував у своєму творі Міцкевич, коли писав: "Вільність у Європі поширювалась повільно, але послідовно і порядно, від Королів йшла Вільність на міста, й внедовзі мала зійти в народ, і все Християнство мало стати вільним, а усі Християни рівні між собою як браття"[33]. Протилежну, ніж Адам Міцкевич дорогу до волі, тобто через відроджене християнство бачив Микола Костомаров. Для нього християнство - це всесвітнє братерство, що поступово зростає знизу разом з прийманням і скріплюванням серед вірних любові ближнього, яка дає основу для всіх принципів християнської етики. З любов'ю пов'язаний, протилежний егоїзму, дух самопожертвування, жертви та віри в єдиного Бога, що об'єднує усіх братів у Христі, який "свою кров пролив за свободу рода чоловічого"[34].

Наслідуючи діяльність святих Кирила і Мефодія, українські романтики, які почали перекладати Святе Письмо на рідну українську мову, були арештовані царською адміністрацією як діячі, небезпечні для імперії. Їхні переклади Святого Письма на українську мову могли - як стверджено - довести до відірвання української Церкви від Церкви московської, а унаслідок цього до відірвання України від Росії[35].

Присутня у Книгах битія українського народу[36], наскрізь європейська програма, що виростає з християнської ідеї любові ближнього, забезпечує рівність усіх мов, релігій і культур слов'янських народів, а що найважливіше нагадує представникам влади про ідею служіння своєму народові, інтереси якого мали б захищати вибрані народом представники-депутати, які творили б спільний парламент.

Історія вказує, що представники української влади у відродженій у 1991 році українській державі не тільки від тієї християнської повинності відійшли, але під час виборів президента України у 2004 році на очах всього світу ошукали визискуваний і принижуваний ними український народ, який з нечуваною досі детермінацією мирним способом став боротись за свої права.

За матеріалами Інтернет видань