Вівторок, 03 листопада 2020, 19:20

Слова – ніби звичні практики для більшості людей. Хоча ми можемо і не пригадати, кому і що ми наговорили протягом дня або ж що містилося в передвиборчих політичних обіцянках, але батьки пам’ятають перше слово своєї дитини, це завжди було важливим для людства. День, коли дитина робить перший крок, батьки також закарбовують в пам’яті, але стосовно слова пам’ятним є не лише коли, а і що промовила дитина.

У житті кожної людини є особливі слова. І вимовлені, і вислухані, і прочитані.

Але для журналісток та журналістів слово це не лише звична практика, а і професійний інструмент. Тому медіа – територія підвищеної уваги до слів, усвідомлення ризиків, відповідального ставлення до мовної роботи, пошуку сенсів, боротьби за правду. І нам не варто про це забувати.

Будь-яка людина може зловживати словом, але найбільше згубно це для журналістів.

Журналістська робота зі словом стосується не лише того, як ми пишемо чи що говоримо, є важливий аспект того, що завдяки нам говорять інші. Те, як ми проводимо інтерв’ю, як спілкуємося з іншою людиною, дозволяє нам не лише народжувати власні мовні конструкти, а і сприяти переймам слів інших людей.

Багато наших колег були позбавлені життя за те, що не мовчали. Серед них – багато імен-символів, а ще більше загублених між сторінками історії імен.

Правдиве слово не має вмирати. Тому перед кожною та кожним постає завдання: не вбивати слово, тим самим не вбивати пам’ять.

Людина позбавиться суб’єктності, якщо позбавити її свободи слова.

Мовчання часто є ознакою байдужості, колоніальності, самозахисту, страхів.

Хоча в народі кажуть, що мовчання – золото, це навряд працює для людини, котра має свої погляди і готова захищати їх. «Мовчання вбиває» – саме це гасло стало провідним для численних акцій боротьби з неефективним правосуддям та захисту активісток та активістів.

Незалежність, суверенітет держави напряму залежить від свободи слова: можливості відстоювати свою позицію, можливості вести перемовини, заявляти про себе і пишатися своїми людьми.

Боротьба за незалежність в часи народження українських дисидентських і правозахисних рухів трималася на слові. Слова викривали злочини тоталітарного режиму. Слова згуртовували людей. Слова відстоювали права і свободи. Тому серед засновників та засновниць Української Гельсінської групи, зокрема, багато людей слова: літератури і науки.

Особливо важлива роль слова, коли навіть твоя мова потребує захисту своєї суб’єктності та незалежності, коли кожне слово українською просто рятує мовне життя нації.

Слово – інструмент, воно може підживлювати правду, може поширювати брехню, бо все це йде від нас, від людей.

Набагато більше людей вбивали за правду ніж за брехливі маніпуляції.

В боротьбі за правду людина свідомо наражалася на небезпеку: одним лише словом.

Ми досі спостерігаємо це на прикладі справи Стуса, коли навіть книгу про його життя, як втілення гласності судового процесу над поетом, намагаються заборонити.

А скільки книг було спалено, заборонено, відцензуровано лише тому, що вони містили небезпечні для тоталітарних режимів слова та ідеї.

Слово це про свободу і про відповідальність. Про осмислення минулого, про аналіз теперішнього і про конструювання майбутнього. Слово це про здобутки і перемоги, про любов і мрії. Слово – це про нас, про людей. Слово має вплив, слово має значення, слово має цінність, і саме тому – слово має ціну.

Лариса Денисенко – письменниця, правозахисниця, членкиня Українського ПЕН

Джерело: https://www.radiosvoboda.org/