Головна

Апостольський Нунцій: Я не боюся викликів, я боюся держав без викликів

ClaudioНовий Папський Нунцій в Україні архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті на Святвечір побував у Львові та очолив Пастирку у Львівській катедрі. Цього ж дня ієрарх зустрівся з львівськими журналістами. Публікуємо частину розмови з владикою Ґуджеротті.

Нунцій розповів CREDO про те, як дає собі раду з переїздами, як живе та якими будуть його перші кроки в служінні для України.

 

— Що особисто для вас є важчим досвідом – покидати місце, до якого ви звикли чи призвичаюватися до нового?

— Це як два обличчя однієї людини. Людина одна, мозок і серце одне, але тільки очі по-різному дивляться. І неможливо не дивитись із сумом на те, що залишаєш, як і неможливо не дивитись із тривогою у майбутнє. Це, знаєте, одне життя – нічого з того, що з нами відбувається ми не можемо забути, все носимо із собою. Все що сталося до цього часу – от наприклад, наша перша зустріч двадцять років тому у Ватикані (йдеться про архиєпископа  Мокшицького ), а зустріч з Йоаном Павлом ІІ – її я ніколи не зможу забути:  Він був як Ангел-охоронець для мене. І потім 9 років на Кавказі, потім Білорусь, а тепер я тут, але все це одне життя і все це всередині мене — грає,  як гарна симфонія.

— В якій сім’ї Ви народились? Можна назвати вашу родину типово італійською: багато родичів, гучні сімейні зустрічі на свята, за якими ви сумуєте, не маючи змоги в силу вашої місії, брати в них участь?

— Італійською… Моя прабабуся була угоркою, щоправда я ніколи її не бачив. У мене дуже маленька родина. Мало близьких було і ще менше залишилося. Я в батьків був єдиною дитиною. Зараз їх вже немає в живих. У моєму рідному місті, у Вероні, залишилася лише моя тітка.

— Різдво — це родинне свято. Вам не сумно, що здебільшого доводиться його святкувати в чужих країнах, окремо від тих небагатьох ваших близьких людей, які ще у вас залишилися?

— Сумно, безперечно, але я знайшов свою сім’ю. Ось тут у Львові я зустрів свого брата (вказує на архиєпископа Мокшицького), якого знаю вже дуже давно і спільноту, що також дуже важливо, бо це в особливий спосіб моя сім’я. Звісно, це завжди сумно, але не так, як людині, яка немає мети. Тут я відчуваю, що можу отримати дуже багато. Адже я ще дуже мало знаю Україну і мені потрібно багато слухати, щоб багато почути, слухати всіх – не лише можновладців, а простих людей також, я б навіть сказав простих людей перш за все. Саме такі звичайні прості люди готові ділитися своїм серцем і дати мені частинку серця України. І ось тепер це і є моя сім’я.

— Папа Франциск дуже активно закликає духовенство до простоти, заохочує священиків до того, щоб були ближчими до простих людей, обходилися малим, не тягнулися до розкоші, пропагує свого роду аскетизм. Зважаючи на те, що ви багато років працюєте у країнах колишнього Союзу, які не назвеш заможними і надто комфортними, вам,  мабуть, не доведеться якось особливо перелаштовуватися?

— Якщо би я вам сказав, що живу скромно, то це була би неправда і мені потім було би соромно. Посол завжди живе набагато краще, ніж інші люди. Це такий привілей, закріплений за посадою. Я від цього не в захваті, мені це не подобається, але це частина роботи дипломата. Навпаки, мені ще треба шукати таку простоту, якої хоче Папа. Мені шкода, що я не можу жити у більш скромних умовах, тут складність пов’язана із тим, що часто відбуваються представницькі прийоми для дипломатів, яких треба запросити в якесь відповідне місце. Та коли я дивлюся на обличчя бабусь, які так багато пережили і так багато вистраждали, я розумію, що такі прийоми насправді вартує влаштовувати саме для тих людей і тоді, щиро вам зізнаюся, я почуваюся винним. Я навіть не хотів би працювати у багатому суспільстві, у мене немає такого бажання. Працювати серед багатих людей і втратити сенс життя? Ні, я би не хотів. Набагато краще жити серед простих людей, які ще розуміють, хто такий Бог, що таке сім’я і справжній патріотизм, солідарність і саме тоді людина по-справжньому багата, а не тоді коли має золотий будинок.

— Ви вже склали собі якийсь план першочергових завдань, заходів чи поїздок, які допоможуть Вам зрозуміти, як працювати в Україні?

— План простий – зараз час зустрічей: з католиками, православними, з владою, з простими громадянами. Час розмовляти, слухати і це вже багато, бо якщо ти хочеш справді когось зрозуміти, то мусиш його слухати, а це вимагає часу і зусиль. Робити вигляд, що слухаєш когось значно простіше, ніж справді слухати. І так народжуються вже конкретні плани. Мені важливо, щоб світ знав і не забував про те, в якому стані перебуває Україна  сьогодні. І це моя робота. Це моє завдання, яке доручив мені Папа Франциск – бути поруч із нужденними, поруч з біженцями, поруч із тими, що страждають через війну. Звичайно, як ви бачите, це ще не дуже конкретно, але це зміниться, як тільки я буду краще обізнаний у ситуації.

— Як архиєпископу Ґалліксону свого часу, Вам добре знана ця частина світу. Отже, яких благословень та яких викликів Ви очікуєте?

— Дуже часто виклики стають благословенням. Коли я розпочинав свою місію у Білорусі, то навіть уявити не міг, що саме там на мене чекає, що відбуватиметься. Деякі речі ставали неочікуваним викликом, я навіть не думав, що зі мною взагалі могло б таке щось трапитись; однак це ставалося, але все вирішувалося… Я не боюся викликів, я боюсь держав без викликів.

— І все ж, які виклики Ви бачите?

— Передусім, звісно, війна… Шок, який переживає український народ, є абсолютно жахливим. Він глибоко назначив життя кожного українця. Ми — як Церква — не можемо ігнорувати чогось, що є наче частиною тіла наших людей. Розумієте, це абсолютний пріоритет. Дуже важко вимовляти слова пробачення у такій ситуації; але також не можна промовляти слів ненависті. Це наш шанс… І наші зусилля слід спрямувати на те, аби допомогти, аби підтримати людей, не дозволити, щоб їхні серця сповнювалися гіркоти, не роз’ятрювати їхні серця, лише зробити все, аби вони залишалися відкритими на Господа, на надію та пробачення. Однак, у той же час належить подбати про справедливість. Пробачення не є приводом втрачати життя; справедливість також необхідна. Ця жахлива ситуація несправедливості у країні є безперечно нашим пріоритетом.

— Ви вже згадували у першому інтерв’ю для CREDO про те, як бачите своє служіння тут, в Україні; та все ж, будь ласка, ще раз, може, більш розбудовано: як Ви вважаєте, якою є Ваша місія?

— Місія Нунція дуже проста: представляти Святішого Отця в країні та служити єдності — як міст. Саме для цього є Нунцій! Єпископи відповідають за Церкву. Нунцій, натомість, потрібен для комунікації, він повинен зміцнювати зв’язки, зміцнювати локальну Церкву, аби люди не почувалися самотніми, а навпаки, відчували себе частиною спільноти Церкви. Ось місія Нунція: бути там, де він потрібний, аби показати присутність Церкви усім католикам і цілому світу. Адже навіть маленька спільнота, що збирається на молитву, чинить це з усією вселенською спільнотою. Знаком цієї присутності і є Апостольський Нунцій. Це що стосується Церкви; що ж стосується держави,то  місія Нунція — просувати християнські цінності. І, якщо це можливо, представляти моральний авторитет Святішого Отця. Так, аби справи, які важко вирішити на локальному рівні, знаходили відповідні рішення завдяки моральному авторитетові Єпископа Рима, його позиції та історичній цінності. Отже, це наступний крок: забезпечити країну особливою підтримкою, що ґрунтується на моральному авторитеті Святішого Отця та виходить за межі поділів на національності, лежить поза різними поділами та війнами.

— Отже, у своєму служінні Ви прагнете бути мостом. Зараз Ви приїхали в Україну — державу з чітким поділом на Православну та Католицьку Церкву. На Вашу думку, що можна зробити, аби досягти порозуміння, і якими будуть особисто Ваші кроки у цьому напрямку?

— Є люди, які закладають бомби, аби зруйнувати мости. Проте збудувати міст — набагато легше, аніж його зруйнувати. Сьогодні я снідав із православним єпископом, якого люб’язно запросив архиєпископ Мокшицький. Це була чудова розмова. Ми їли в приязній атмосфері. Ви знаєте, якщо ми любимо когось у Христі, то не ділимо людей на хороших і поганих, ми не вибираємо, кого краще любити, а любимо всіх без винятку. І ось така любов у Христі це і є міст. Сам Ісус є цим мостом! Ми не бачимо мостів — ось у чому причина того, що ми воюємо. Тому перш за все йдеться не про будування мостів, а радше про їхнє очищення, аби всі могли побачити, що вони вже існують. Позаяк, коли ми ховаємо мости, — ми грішимо. Заховати міст — це навіть гірше, ніж його зруйнувати; це один із найтяжчих гріхів у житті християнина. Отож, я ціную те, що вже було створене благодаттю Господа, і буду опікуватися цією благодаттю, а Господь ніколи не залишить свою Церкву. Я лише спробую показати цю Господню любов. Якщо ми цього не робитимемо, тоді це буде наша провина.

— Як Ви гадаєте, що люди в Білорусі думають про війну в Україні? Чи вони нас підтримують? Бо ми справді цього не знаємо.

— У мене склалося враження, що вони не говорять багато про політику. Вони розуміють, що мають багато спільного з українцями, адже переживають щось схоже у власній державі. Білоруси не надто багатослівні. Тому важко переказати те щось, що я чув. Проте я добре пам’ятаю, що у храмах ми завжди молилися за Україну. Завжди. Більше того, деякі люди підходили до мене й казали: «Екселенціє, будь ласка, зробіть щось для українців!» Також і органи громадської влади, і Православна Церква — вони усі радили мені багато працювати в Україні, оскільки відчували, що щось дуже їм близьке перебуває під загрозою і страждає. І вони відчувають ці страждання. Це основна причина їхніх страждань сьогодні. Таке моє враження.

Що Ви чули про Україну раніше? Що Вам вдалося дізнатися про Україну, займаючись Сходом і працюючи у Конгрегації Східних Церков?

— Вперше я почув про Україну, коли ще навчався у школі, коли був маленький, але набагато більше я довідався про неї тоді, коли почав працювати у Конгрегації Східних Церков. То були важкі роки, я почав працювати 1985 року, тоді ще існував Радянський Союз. Секретарем Конгрегації був єпископ Української Греко-Католицької Церкви; відповідно, Конгрегація приділяла Україні багато уваги. То був час великих відкриттів. УГКЦ одна з найбільших спільнот серед Східних Церков, яка потребувала великої підтримки та допомоги, щоб вийти з підпілля. Це потребувало багато праці. Я був відповідальним за формацію нових семінаристів. Ви знаєте, у Римі студіювало багато греко-католицьких семінаристів, але раніше то були представники діаспор. Вони навчались в Українському Колегіумі, а тоді поверталися до діаспори. А потрібно було формувати священиків, які б поверталися в Україну і були там корисними. Отже, моїм завданням було формувати семінаристів кількох Українських Колегіумів, щоб, повертаючись на Батьківщину, до свого народу вони могли там ефективно працювати. У це треба було вкласти дуже багато праці.  Великі зміни відбулися, коли впав Радянський Союз і Україна відкрилася. Саме тоді значно зросла кількість семінаристів власне з України. Це був перший момент, і потім помічник секретаря доручив мені всі інші справи, що були у компетенції Східної Конгрегації та мали стосунок до України. Крім того, важливо було також посприяти відродженню Римо-Католицької Церкви в Україні. Це було важливо також і тому, що давало змогу побачити, як Церква «дихає двома легенями», а це велике багатство.

Потім була певна перерва — це той час, коли я був на Кавказі. А от уже під час мого служіння у Білорусі Україна була завжди присутня, тому що білоруський народ завжди чувся дуже близьким до українського народу. І їхня стурбованість через ситуацію війни дуже сильна, і це очевидно, адже йдеться про територіально близькі народи і все може трапитись. Тому це не випадково, що саме Мінськ став місцем, де зустрічалися сторони конфлікту, щоби спробувати розв’язати ситуацію. Отже, Україна впродовж чотирьох років є завжди зі мною і тепер, як я вже говорив про це у Білорусі, я бачу свою місію в Україні продовженням тих приготувань, які я мав у Білорусі.

— В Україні триває війна. Що може зробити Нунцій, щоб відновити мир у цій країні?

— Передусім, молитись. Тому що мир завжди залежить від Господа. Ми наближаємося до Різдва, відчуваємо сповіщення миру, що походить від ангелів: «Слава во вишніх Богу і на землі мир людям його вподобання!» Мир завжди поєднаний із небесами; якщо розглядати його лише у горизонтальній площині, то це буде дуже тимчасове явище — сьогодні він є, а завтра немає. Що може зробити нунцій? Побачимо, які нагоди створить Господь надалі; але однозначно треба свідчити, не зупинятися, промовляти, шукати діалогу, шукати нагод для зустрічей. Що це означає на практиці? Мій 14-річний досвід праці в Нунціатурі показує: ще вранці я не знаю, що відбудеться протягом дня, а вже ввечері я дякую Господу за неочікувані обставини та ситуації, які Він створив, аби було все, що повинно. Треба з великою простотою проживати дні, намагаючись оцінити всі нагоди, що дає Бог.

— І ще коротко про те, яким Ви бачите майбутнє Католицької Церкви в Україні?

— Як я вже згадував раніше, для мене ці дві Церкви, дві частини Католицької Церкви — і я би хотів власне це підкреслити — не є конфедерацією, адже обидві визнають авторитет Папи, обидві визнають усе, що нас об’єднує у Католицьку Церкву. Спершу я хочу висловити радість від того, що вони існують, що існують саме так — у своїх відмінностях, бо якщо одна буде схожа на іншу, то втратимо велике багатство А по-друге, я хочу побажати, щоб усі члени обох спільнот черпали радість із того, що інша існує. Коли католик відчуває радість від того, що існує та працює особа, відмінна від нього, то можна сказати, що він уже одним пальцем доторкнувся до Неба.

Ви прибули в Україну напередодні Різдва, і наші слухачі хотіли би почути від Вас побажання з цієї нагоди.

— Це може виглядати наче боротьба у дусі гуманізму, але я хотів би побажати всім усвідомлення того, що всім і для всіх народжується той самий Ісус Христос, не щоразу інший, окремий для різноманітних релігійних проявів. Тому нехай народження Спасителя, який об’єднує в собі все людство, всіх народжених людських істот, починаючи від першої людини аж до кінця часів, буде також причиною нашої єдності й нашої солідарності, щоб жити Євангелієм разом і свідчити його так переконливо і в такий спосіб, аби люди, дивлячись на нас, могли сказати, як у часи перших християн: «Дивіться, як вони люблять одне одного».

За допомогу у підготовці матеріалу дякуємо Анастасії Подлюк, о. Анатолію Постоловичу та Ользі Нетреб'як

Джерело: CREDO

катехизм

Молитва св. Папи Івана Павла ІІ за Україну в церкві св. Миколая на Аскольдовій Могилі

«О Всеблагая Діво Маріє, Зарваницька Богородице, дякую Тобі за ласку перебування на київській землі, з якої світло Євангелія поширилося по всій Україні. Тобі, Мати Божа і Мати Церкви, перед Твоєю чудотворною іконою віддаю у руки мою апостольську подорож в Україну.

Пресвята Мати Божа, покрий Твоїм Материнським Покровом усіх християн, чоловіків та жінок доброї волі, які живуть у цій великій країні. Провадь їх до Свого Сина Ісуса, Який для всіх є Дорогою, Правдою і Життям. Амінь».

редакційна колегія


  • ПОЖЕРТВА

реквізити парафії для пожертв:

РГ УГКЦ Парафії Св Миколая на Аскольдовій Могилі,

код: 20051904 Ощадбанк АТ,

iban:  UA543226690000026003300218570





http://askoldova-mohyla.org/uk/

 

Офіційний сайт жіночого вокального ансамблю "Аніма" УГКЦ св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі

 http://anima.askoldova-mohyla.org/