Серце
Понеділок, 22 червня 2015, 18:15
Поняття серця, займає центральне місце у містиці, релігії та поезії усіх народів. У східній духовності слово «серце» ми зустрічаємо напрочуд часто і мова тут йде про оберігання серця, про увагу до серця, про чистоту серця, про думки, бажання та рішення серця, про молитву серця, про божественну присутність у серці тощо.
У Святому Письмі серце обіймає всю повноту духовного життя, яке повинно охопити людину в цілості, зі всіма її властивостями та вчинками – саме у ньому міститься вірність Ягве (Див. Рим. 11, 34). Для Отців та середньовічних письменників ці біблійні вирази часто мали надто семітське звучання; вони відчували обов?язок додати до них парафрази та примітки, які виразно вказували напрямок духовності, до якої вони належали.
Поняття «серце», таким чином, належить до найбільш неоднозначних. Психологічний метод, до якого звичайно вдаються у дискусіях на цю тему, ніколи не зможе з?ясувати це питання. Спершу мали місце намагання встановити місце серця у схемі психологічної структури людини, і лише згодом постало питання, яку ж функцію могло мати в духовному житті таке «серце». Однак біблійна концепція серця ставить у першу чергу саме релігійні проблеми. Більш-менш з?ясувавши їх, ми можемо запитати себе, як вони відбиваються на психологічній структурі людини.
Точка дотику між людиною та Богом
Як зіниця ока є, так би мовити, точкою контакту між двома світами, зовнішнім та внутрішнім, це ж саме повинно бути і в людині, якась таємнича точка, через яку Бог вступає у світ людини зі всіма своїми багатствами. Відомо, що на думку Платона «тим, що найкраще в душі», «проводирем душі», властивістю, яка перебуває в контакті з Богом, є розум. Ця традиція, виправлена і християнізована, зберігається в класичному визначенні молитви – піднесення розуму до Бога.
Все ж таки, ця термінологія містить у собі небезпеку, адже вносить у наші стосунки з Богом певну частковість. Це було б лише одним із різних стосунків, які проявляються у нашому житті, адже «розум» – це лише одна з наших властивостей, нехай і найвища. Пізніші містики більше не говорять про «орган», про «властивість», а шукають точку дотику між людиною та Богом у «глибині душі» або в «єстві душі», у «центрі» або в «корені» життя, там, де зосереджені всі людські можливості. Для народної ментальності цією центральною точкою є «серце». Класичне визначення молитви, таким чином, стало модифіковане як «піднесення духа та серця до Бога».
Серце – єднальне начало людини
«Серце підтримує енергію усі сили душі та тіла», – говорить Теофан Затворник. Воно є моїм «я», «джерелом» людських діянь, «фокусом всіх людських сил, духовних, душевних та тваринно-тілесних». Людина відповідає за свої дії, вони належать їй, і все ж не ототожнюються повністю з нею, з її серцем.
Як начало єдності особи, серце також дає певну стабільність усій сукупності послідовних хвилин життя. Ми не здатні на чин, який тривав би вічно. Дехто бачить у цьому помилкове бажання помістити «досконалість цього життя у вчинок, що належить до будучого життя». Але на Сході ідеалом християнина завжди був «стан молитви», тобто той звичний стан душі, який певним чином сам собою заслуговує назви «молитва», незалежно від тих зовнішніх дій, до яких він більш чи менш часто спонукає. Такий стан молитви є водночас станом усього духовного життя, «постійним нахилом серця».
Визначення духовної людини включає присутність Святого Духа. Внаслідок цього, «чисте серце є домівкою божества»: «Ох! крихітне й тісне серце, яке духовно гостить у своєму лоні, як у тихій домівці, Того, кого не можуть вмістити небо і земля!» (М. Сагдона).
Якщо чеснота за своєю суттю є постійним нахилом і водночас участю в Христі, у божественному житті, то це означає, що вона є схильністю серця. Тому східні автори майже одностайно вважають християнську віру «безпосереднім нахилом серця». Удосконалення віри є справжнім знанням, любовним спогляданням: «Ох! чисте око серця, – вигукує ще раз Мартіріус Сагдона, – яке завдяки своїй чистоті відкрито бачить Того, що при його вигляді серафими ховають обличчя!... Де ж тоді любити Бога, як не у серці? І де Він об?явиться, як не там? Блаженні чисті серцем, тому що вони побачать Бога (Мт. 5, 8)».
В силу пришестя Духа, Царство Небесне перебуває в нас, і тому серце є місцем, де відбувається битва проти ворогів Бога. Про це пише Псевдо-Макарій. Але поряд з цим покликанням серця, настає також єднання Творця зі всім створінням: якщо серце є у центрі людської особи, значить саме «через серце людина входить у зв?язок зі всім тим, що існує», насамперед з ближніми. «Існує певний особливий шлях до єдності душ, через серце» (Теофан Затворник).
Почуття серця
Ми усвідомлюємо свої дії й можемо судити про їх моральну цінність. Серце, навпаки, залишається таємницею, це прихована частина людини, відома лише Богові. Якщо ставиться питання про те, яким чином людина може і зобов?язана пізнати себе, письменники відповідають: бо душа доступна сама для себе. Вона, залежно від ступеня своєї чистоти, має пряме відчуття себе.
Поняття серця включає, – за Теофаном Затворником, – цю форму цілісного та інтуїтивного пізнання. Це «почуття серця»: «Діло серця – відчувати усе, що стосується нашої особи. І воно відчуває повсякчас і невідступно стан душі та тіла, а при цьому й розмаїті враження від окремих душевних та тілесних вчинків, від навколишніх предметів, що людині зустрічаються, від зовнішніх умов і загалом від плину життя».
Очевидно, що не всі «почуття» мають ту саму цінність, і насамперед не можна приймати, не задумуючись, тричастинного поділу емпіричної психології – на розум, волю, чуття. Попри наявність деяких поверхових описів, «почуття серця» у східних авторів набули морального та богословського значення, яке виходить за межі звичного психологічного поняття. Отже, їх непомильність, їх корисність для божественного споглядання залежатиме від чистоти серця.
Увага до серця
Бути уважним до серця – дуже поширений у східній духовності вираз. Він включає насамперед негативний аспект – віддалити всяку лиху думку, яка походить ззовні, зцілити серце, виховати його шляхом чування. Водночас така увага є «матір?ю молитви». «Ми уважні до себе, аби бути уважними до Бога», – говорив Василій Великий.
Природні бажання серця – це схильність до істини, до добра, до краси, до Бога. Теофан Затворник розрізняє між ними «теоретичні почуття», «практичні», «естетичні» та «духовні»: «в людині, яка облишила гріх і навернулася до Бога, і тому Божою благодаттю повністю оновилася, є певна симпатія з духовним світом». Вона залежить від ступеня спорідненості між Богом та людиною.
Бути уважним до голосу цієї «єдиноприродності» означає – сприймати божественні тайни, якими вони є в нас, якими вони входять у наше життя. Тоді серце стає джерелом об?явлення: «Дух Божий ближчий нашому серцю, аніж повітря для нашого віддиху, адже Він вдихає у нього спогад про себе, щораз більше залишаючись в нас…» (Мартіріус Сагдона).
Фото: з Василіянських монастирів в Румунії та Угорщині
ДЖЕРЕЛО: Шпідлік Т., Духовність Християнського Сходу, Львів, В-во ЛБА, 1999.